Галичина, 10 – 16 листопада 2003 р.

«Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до бережка!» — кликала мама свого Івасика — героя відомої української казки. Повернутися до рідних берегів закликає ляльковиків і Міжнародний фестиваль театрів ляльок, що відбувся в Івано-Франківську. До рідних берегів — це до національної класики, до її першооснови — казки. Про це сьогодні наша розмова з членом журі фестивалю театрознавцем зі Львова Світланою Максименко.

—Пані Світлано, на фестивалі, який називається «Обереги: національна класика на сцені театру ляльок», українська народна казка була представлена дуже скромно. Невже вона стає нецікавою сучасним дітям?
— Думаю, це не так, бо казка не може бути модною чи немодною. Вона існуватиме доти, поки існуватиме людство. Це та перша література, яка вводить дитину у світ національної міфології. І якщо зі сцени лялькових театрів казки зникають, це означає для мене насамперед брак режисерів, здатних на основі цього вічного міфу створити диво.
— І все ж диво на фестивалі було?
— Так, це вистава «Казки зі скрині» Мінсько¬го театру «Батлейка». Ми побачили дивовижно¬о режисера Олега Жюгжду, котрий уміє і знає, як розмовляти з дитиною. Бо найбільша проблема режисерів, власне, в сприйнятті. Ми стаємо дорослими і забуваємо, якими були дітьми. Тому не кожну виставу, поставлену навіть за канонами геніальності, дитина сприймає. Вона мусить бути зрозумілою їй, а не тільки вузькому колу професіоналів. У мінській виставі всі чинники ідеально поєднані. Вона ще раз переконує в тому, що у ляльковому театрі все замикається на особистості режисера. Якщо така особистість присутня, — всі інші проблеми відпадаютьсамі собою.
— А як виглядає казка на сцені наших театрів?
— На жаль, вони не представили жодної народної казки. Були вистави за мотивами казок, були переспіви, версії сучасних авторів. Найближче до завдання фестивалю стояли іванофранківці, які представили прем'єрну виставу «Коли ще звірі говорили» за мотивами казок Івана Франка та «Жили-були...» — інтерпретацію загальновідомої казки про Курочку Рябу в різних народів світу аж до іронічного американського вестерну з кулеметами і героєм на кшталт Шварцнеґгера. Щодо інших вистав, то вони були дуже віддалені від тематики фестивалю, як, скажімо, вистава «Жирафа і Носоріг» К. Гюнтера у постановці полтавців чи «Різниця» Славоміра Мрожека, яку показали студенти Харківського інституту мистецтв, хоч робота ця сама собою й дуже цікава. Окремо на фестивалі стоїть вистава «Тарас» Львівського театру ляльок. Це справжній шедевр, прекрасна естетська вистава, яка вразила і рівнем філософського усвідомлення поетичної творчості Богдана Стельмаха, і метафоричністю мислення художника Михайла Ніколаєва та режисера Сергія Брижаня, символікою, знаковістю кожної деталі. Але діти в залі її не сприйняли. Я чула, як вони запитували одне в одного: «А хто такий Тарас?». І тут ми виходимо на найболючішу проблему сучасних лялькових театрів – відсутність у них педагогів, яких поскорочували через брак коштів. А тим часом лялькові театри задумувалися в першу чергу як театри педагогічні. Колись у них працювало по кілька педагогів, існувала ціла методологія входження дитини у театральний світ. Тепер все це розгублено. В результаті дитина приходить на виставу і не знає навіть, про кого в ній ідеться.
— Але чи не надто складні теми бере театр для маленького глядача? Чи не забуває він про вік своєї аудиторії? Часто на афішах читаємо: «Вистава для дітей і дорослих». Таке поєднання можливе?
— Кожен режисер має знати, для кого він ставить виставу. Тобто адресність вистави — це перше питання, на яке він повинен собі відповісти. Бо як би ми не готували дитину, існує віковий ценз. Ті підтексти, які ми прочитуємо, для дитини залишаються незрозумілі, бо її життєвий досвід на це не розрахований. Тому ставити універсальну виставу — і для дітей, і для дорослих — це все одно що ставити ні для кого. Бо кожен вік має свої потреби. Ляльковий театр розрахований на дитину від трьох років, коли вона вже себе усвідомлює й живе казкою, і, очевидно, до 8-10 років, коли вона починає зіставляти казку з життям. Але я знаю й поставлені засобами лялькового театру вистави філософського плану, які є суто для дорослих. Львівська вистава «Тарас» у цьому плані унікальна, її найкраще показувати дітям від 13 років, бо концепція вистави абсолютно філософська. Ми бачимо модель світу, де переплелися Доля і Недоля, Щастя і Нещастя, Рай і Пекло, чорні і білі кольори життя. Втім, краса не може не зворушувати. Хоч маленькі глядачі і мало що розуміли у цій неймовірно красивій виставі, але, все одно, відчували її на рівні візуальному. Шкода лише, що дітей приводять на такі вистави культпоходом, і це видається мені найбільшим злом взагалі. Бо то наперед зірвана вистава, на якій діти продовжують вирішувати свої шкільні проблеми. Власне, таке не раз спостерігалося і на фестивалі.

— Але культпоходи — це намагання хоч та¬ким чином прилучити дитину до театру в надії, що вона згодом сама підпаде під його магію.

— Водити на вистави треба, але не насильно, бо будь-яке насильство відвертає навіть від талановитої речі. Безперечно, треба скеровувати, треба привчати дитину читати книжку чи, слухати музику, бо сама вона того не зробить хоча б через те, що вона ще просто дитина. Але робити це треба дуже мудро, тонко, делікатно. Дитину треба вміти заінтригувати, підібрати для неї хорошу виставу. А хто у нас цим займається? В ідеалі ляльковий театр розрахований на те, що дитина йде до театру, як на свято, що вона чекає цього дня, настроюється на цю подію вдома, готується до неї. Улюблений день театру — коли діти приходять на виставу з батьками. Але батьки перестали дітям читати казки, співати колискові, ходити з ними до театру, обговорювати вистави, зрештою, спілкуватися. На жаль, ді-
тей нині виховують не батьки, а реклама.

— Таке враження, що від телевізора не відходять і лялькові герої. Вони говорять про секондхенд, про «останнього героя», на що жваво реагує дітвора. Що Ви на це скажете?

— Якимсь чином це загравання з публікою. Але проблема і в тому, що покоління молодих режисерів у своїй масі уже теж на цьому виросло, а тому вони й розмовляють однією мовою. Хоча театр, як говорив Гарсіа Лорка, — це життя, але на чотири дошки вище. Глядач завжди повинен дотягуватися до рівня театру, а не навпаки.

— Пані Світлано, а як щодо виховних акцентів? Чи змістилися вони у нинішніх постановках?

— Змістились. Кліпове мислення проникло уже і в «святая святих» — у казку, її інтерпретацію. Дике вторгнення відбувається починаючи
з драматургії. У чистому вигляді національних казок нині майже не побачиш, їх розбавляють сучасними версіями, як правило,
поверховими. Згадаймо, що в основі кожної казки є перемога добра над злом. А в більшості нинішніх інтерпретацій казок і зло вже не зло, і добро вже якесь напівдобро. Їхні береги розмиваються. Казка руйнується. Сурогати, якими послуговуються на телебаченні, окупують і ляльковий світ. Казка стає віддзеркаленням нашого життя, де є обман, вбивство, кров, насилля.

— Готуємо дітей до реального життя?

— Готуємо людей, які, крім рахувати, що скільки коштує, більш ні про що не здатні говорити. Я, наприклад, не можу дивитися сучасні бойовики. У мені автоматично спрацьовує якийсь клапан і захищає мене від цієї продукції. У когось цей клапан не спрацьовує. З'являється покоління, яке виросло на інших цінностях. Але все одно я вірю, що наша ментальність залишиться незмінною. Ми будемо сентиментальні, будемо співати пісні, шу¬кати у виставах те, що в нас закладено генетично. Завжди є чорнозем, який родить. Завжди буде коло людей, яких не буде задовольняти кліпова культура, які прагнутимуть чогось більшого, ніж з’їсти, випити і порахувати гроші. До речі, я спілкувалася з багатими іноземцями, які заздрили мені, бо я займаюся тим, до чого лежить моя душа, а вони роблять те, що дає їм гроші, але не приносить морального задоволення. Ці люди дуже нещасні.

— Що Ви хотіли б побачити на майбутньому фестивалі?

— Звичайну казку. Казку, де б не було втручання будь-якого стороннього автора чи якогось загравання. Є міфи античної Греції, а казки — це наші міфи, національна основа нашої культури. Як без землі не виростає жодна рослинка, так і без казки — жодна нормальна хороша дитина. Казка вчить тільки добра. Тому — назад до казки!

Інтерв'ю взяла Дарина НАЗАРЧУК.