Дійові особи: АЛАДДІН
ПРИНЦЕСА Бадр аль-Будур
МАТИ Аладдіна
ЧАКЛУН
СУЛТАН
ВІЗИР
ЕМІР
ПАПУГА
ГОЛОС ДЖИНА ЛАМПИ
ХЛОПЕЦЬ
ТІНІ
ЧАСТИНА ПЕРША
1.
Зорі, великі і яскраві, – так вони сяють безхмарної погоди. лише на Сході, – вкривають усе небо. Якщо є змога, бажано означити лабораторію астролога й алхіміка - прихисток ЧАКЛУНА, – його робітню: колби, реторти, таганки, прямі й спіральні скляні труб¬ки, лійки, мідний перегонник, куб і т. д. Телескоп, спрямований у нічне небо.
На сцені в світній плямі – ЧАКЛУН. Він одривається від те¬лескопа, кидає погляд на пісочний годинник, що стоїть перед ним, тоді затягується димом з кальяну.
ЧАКЛУН. Десять років. Десять років чекав я цієї миті. Я! Я стану найбагатшою в світі людиною!.. (Знов затягується).
ГОЛОС ІЗ ТЕМРЯВИ. А мені?
ЧАКЛУН. Рано ще.
ГОЛОС. Як це – рано?
ЧАКЛУН. А то буде, як минулого разу – обкурився і такого мені навіщував!..
ГОЛОС. Сам винен. Ти мені підсунув неякісний опіум. На кому економиш? На мені?
ЧАКЛУН. Помовч. Зосередься. Ти не забув? Саме сьогодні, через дві хвилини зорі на небесній сфері розташуються так, що ти зможеш прочитати, чиїм ім’ям запечатано скарб. Таке розташу¬вання зір буває лише раз на десять років. Максимально включися!
ГОЛОС. Спочатку відключуся - тоді включуся. Давай!
ЧАКЛУН устає; промінь світла вихоплює з темряви поруч із ним ПАПУГУ, який сидить на жердочці. ЧАКЛУН подає йому кальян.
ПАПУГА (затягується. Видихає). Ні, цього разу - непоганий.
ЧАКЛУН. Включайся!
ПАПУГА. Включаюсь. (Затягується знову, підкочує очі.)
ЧАКЛУН. Ну?
ПАПУГА прокашлюється.
Ну?!
ПАПУГА (заводить дурним голосом). Ой ти Галю, Галю моло-да-ая!..
ЧАКЛУН (дає йому стусана). Я. тобі що сказав? Включайся!..
ПАПУГА (по паузі, якимсь потойбічним голосом). Я бачу не¬бесну сферу. На ній безліч, зірок. Вони мерехтять, вони колива¬ються, вони вишиковуються у букви. Я бачу ці букви. Я можу їх прочитати. Я їх читаю: А - еЛ - А - Де - Де - І - еН. АЛАДДІН!.. Скарб запечатано ім’ям Аладдіна.
ЧАКЛУН (у граничному збудженні). Де? Де він живе?
ПАПУГА. Я бачу: у місті Калкас. Біля базару. Все! (Падає й повисає на жердочці донизу головою).
ЧАКЛУН (тремтячою рукою втирає спітніле од внутрішньої напруги обличчя). Іу-ух! Слава Аллаху!.. Найбільший у світі скарб! І він буде моїм!
2.
Місто Калкас. Бринить східна мелодія. Чути вуличний гамір і вигуки торговців - поруч-бо базар: "Маму-нія! Скуштуйте мою найкращу в Калкасі мамунію!.." "Гроші! Міняю гроші!" "Мускус! Мускус! Рожева во¬да!" "Шовк! Щирий китайський шовк!" "Килими! Пер¬сидські килими!.. Погляньте, яка робота!" "Халва!.. Шербет!.. Бахлава!.." і голос із кавказьким акцентом: "Слушай, захаді, барашка резать будім, да?"
З'являється ЧАКЛУН – іде з торбою в. руках, роз¬глядаючись, мов він оце на велелюдній вулиці.
ГОЛОС ПАПУГИ (з торби). Тату, де ми?
ЧАКЛУН (до торби). Цить мені, не лякай людей!..
Навстріч: їм суне ХЛОПЕЦЬ із кошиком з товаром на голові.
(До Хлопця). Скажи, хлопче, ти не знаєш часом такого собі Аладдіна?
ХЛОПЕЦЬ. Знаю, то й що?
ЧАКЛУН. Чудово!.. (Дістає монету ж крутить її у пальцях так, щоб Хлопець міг добре її. Роздивитись). А ти не скажеш мені?..
ХЛОПЕЦЬ. Скажу що завгодно.
ЧАКЛУН. Чудово. Він старий? Молодий?
ХЛОПЕЦЬ. Такий, як я. (Тягнеться по монету).
ЧАКЛУН (радо). Он як? (Одводить руку з монетою далі.) Є в нього батьки?
ХЛОПЕЦЬ. Лише мати. Батько його був кравцем, та давно по¬мер.
ЧАКЛУН (своїм думкам). Чудово, чудово!
ХЛОПЕЦЬ. Що ж тут чудового?
ЧАКЛУН. Я кажу: сумно, дуже сумно. Як звали Аладдінового батька?
ХЛОПЕЦЬ. Його звали Абдаллахом. (Тягнеться по монету.)
ЧАКЛУН (одводить руку ще далі). То де ж він живе, скажи ме¬ні мерщій?
ХЛОПЕЦЬ. Зовсім поруч... (Обертається, щоб показати). Та он він і сам іде сюди. (Робить іще одну спробу заволодіти грішми.)
ЧАКЛУН. Ото Аладдін?
ХЛОПЕЦЬ. Авжеж.
ЧАКЛУН. Ага! (Незворушно кладе монету собі до кишені.) Ну, бувай, хлопче, бувай… Нічого тут стовбичити.
ХЛОПЕЦЬ (розчаровано відходить із, своїм кошиком, тоді обертається). Придурок дебільний! (Тікає.)
ЧАКЛУН (а йому вторує й Папуга з мішка).
№1
Аладдін, Аладдін!
Знаєм, що це за один!
Зовсім-зовсім молоденький,
Недосвідчений, дурненький, –
Дуже нам підходить він.
Приспів:
Молодо - зелено,
Зелено - молодо.
Зробить все, як велено,
Нашим буде золото!
Аладдін, Аладдін –
Недолугий мамин син.
Ми ж, бувалі у бувальцях,
Обведем його круг пальця –
Не мине й п’яти хвилин.
Приспів.
Аладдін, Аладдін –
Вісник вельми добрих змін.
Буде в нас чарівна лампа,
А йому, звичайно, – амба
Між сирих підземних стін.
Приспів.
З’являється АЛАДДІН.
ЧАКЛУН (якусь мить картинно вдивляється в нього). Послухай, о невідомий, і прекрасний юначе, ти часом не родич кравця Абдаллаха? Ти так на нього схожий...
АЛАДДІН. "Родич!" Та я його син!
ЧАКЛУН. Син! (Зводить догори руки). Хвала Аллаху всемогутньому! Дай же я обніму тебе, мій любий!.. (Поривається пригорнути Аладдіна.)
АЛАДДІН. Но-но! З якого б це дива?
ЧАКЛУН. Хіба ти не бачиш, хіба не відчуваєш, що ми із тобою – рідна кров? (Знов поривається обійняти хлопця.)
АЛАДДІН (відсторонюється). Яка ще рідна кров? Та я вас ніко¬ли і не бачив.
ЧАКЛУН. Знай же, нечуйний та безсердечний, що я – твій рід¬ний, дядько, брат твого тата!
АЛАДДІН. Рідний брат?
ЧАКЛУН. Ріднішого не буває. Веди ж мене швидше до мого улюбленого Абдаллаха, щоб я міг упасти йому на груди.
АЛАДДІН. Спохватились! Мій тато давно помер.
ЧАКЛУН. Що ти кажеш?!
АЛАДДІН. Що чуєте! Де це ви раніше були, коли нарешті згадали про нього? Та ви, мабуть, ніякий йому і не брат.
ЧАКЛУН (вражено). Не брат? А хто ж я тоді такий?
АЛАДДІН. Та хто вас знає. Може, який пройдисвіт.
ЧАКЛУН. Ах-ха-ха-а!.. (Плаче.) Ох-хо-хо-о!.. Горе мені, нещасному. Стільки років мріяти про нашу зустрічі – і ось таке ли¬хо. Та ще й мій рідний племінник обзиває мене пройдисвітом…
АЛАДДІН. У мого тата ніколи не було ніякого брата.
ЧАКЛУН. Був! І я – найправдивіший тому доказ. Ти можеш ось мене помацати, можеш навіть ущипнути.
АЛАДДІН щипає Чаклуна.
Ой! Ну не так же сильно! То що скажеш?
АЛАДДІН. Навіть не знаю... І де ж ти був увесь цей час (Із сумнівом.) ...дядьку?
ЧАКЛУН. О-о... Нас із твоїм батьком розлучили ще в дитин¬стві, та все життя я мріяв про зустріч із ним.
АЛАДДІН. Ну то хоч би листа написали..
ЧАКЛУН. Куди? Куди мав я його писати, коли навіть не знав, де мій брат живе?
АЛАДДІН. А як же ви оце знайшли мене?
ЧАКЛУН. Цілком випадково. Я йшов собі вулицею, і раптом погляд мій упав на тебе і враз мій внутрішній голос промовив...
ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС ЧАКЛУНА (голосно). Поглянь, як хлопець цей схожий на твого любого брата Абдаллаха. Це, мабуть, його рідшій син Аладдін.
ЧАКЛУН. О! Чув?
АЛАДДІН. Ого, який гучний у тебе внутрішній голос. А звідки ж ти взнав, що мене звуть Аладдіном?
ЧАКЛУН. Е-е-е... А! Бач, брат завжди казав мені: "Якщо коли буде в мене дівчинка, назву її Гапкою, а коли хлопець – назву його Аладдіном" Ось воно як.
АЛАДДІН. Гм!.. Ну, не знаю... То не було, не було дядька, а то маєш, з’явився... То тепер тебе що – ще й годувати потрібно? Ми й так найбідніші у місті.
ЧАКЛУН. Що ти, що ти, добрий хлопчику. Це я вас тепер годуватиму. (Співає).
№ 2
Срібла й золота багато
Накопичив я в трудах.
Та уже не стріну брата –
Не озветься: Абдаллах...
Все по світу я мандрував,
Як у злиднях брат помирав.
Я в такій журбі! Не прощу собі!
Не здійснив я найкращу із справ!..
Тільки тим Аллах утішив,
Що лишивсь у брата син:
Найгарніший, найрідніший,
Наймиліший Аладдін.
Із дитятком стану дружить,
Задля нього буду я жить.
Хай збіднію сам –
Все йому віддам!..
Що зробить іще? Підкажіть!
Він так захоплюється власним співом, що весь час пришвидшує темп цієї, як здавалося, на припочатку, журливої пісні, тож під кінець у Чаклуна вже виходить щось на зразок "лезгінки", що її він і виконує відповідно – вимахує руками й запально дріботить ногами. Однак, ураз наразившись на здивований Аладдінів погляд, він таки схаменувся і вже сумно й повільно проспівав ще раз ос¬танню строфу:
Із дитятком стану дружить,
Задля нього буду я жить.
Хай збіднію сам –
Все йому віддам!
Що зробить іще? Підкажіть!..
(Втирає сльозу.) Ось на тобі десять динарів, віддай їх своїй ма¬тусі. А ввечері я прийду до вас у гості.
АЛАДДІН (бере гроші). Ух ти!.. Десять динарів!
ЧАКЛУН. І в мене ще багато таких монеток, і я радо поділюся ними з тобою.
АЛАДДІН. Отепер я. вірю, що ти мій дядько. Сказати ж можна що завгодно, а допомогти грошенятами не кожен захоче.
ЧАКЛУН. Звичайно, Аладдіне. Я куплю тобі все: дім, сад, ти будеш найбагатшим хлопчиком в Калкасі.
АЛАДДІН. Дядечку! Як добре, що ти знайшовся!.. Я так за тобою скучив!.. (Кидається, обнімати його.)
ЧАКЛУН. Іа-ха-ха!... Іе-хе-хе!...
ПАПУГА (з мішка, в тон йому). Ха-ха-ха!.. Іе-хе-хе!..
3.
Султанів палац. Спершу чути зойки і вереск принцеси Бадр аль-Будур...
ПРИНЦЕСА. Не хочу! Не буду! Не піду! Ніколи! Не хочу! Не буду!
А вже тоді одпинається завіса і ми опиняємося в палаці Султана. У цій сцені театр може показати іще один-два будь-яких номери виконуваних після, слів Султана, скажімо: "Поглянь, яких танцівниць, якого факіра, якого жонглювальника і т. п. дарує тобі візир". Після чого Принцеса знов верещить: "Не хочу! Не піду!"
СУЛТАН. О моя найпрекрасніша в світі квітко! Послухай свого батька...
ПРИНЦЕСА. Ні!
СУЛТАН. Але ж ти...
ПРИНЦЕСА. Ні! Нізащо!
СУЛТАН. Але ж я...
ПРИНЦЕСА. Ні! Ніколи…
СУЛТАН. Але ж. він...
ПРИНЦЕСА. Ніколи!.. Нізащо! Не кочу! Не буду!
СУЛТАН. Але ж. я ще не встиг...
ПРИНЦЕСА (затуляє вуха долонями. Верещить). А-а-а-а-а-а-а!..
СУЛТАН (підходить до дочки, оддирає її долоні од вух). Цить, я кому сказав, інакше ти взнаєш, що таке гнів султана, клянусь Аллахом!
ПРИНЦЕСА вмовкає.
Подивись тільки, що дарує тобі мій візир, а твій наречений… (Пле¬скає в долоні.) Це найсмачніший, найароматніший, найкрасивіший у світі торт. Його спеціально для тебе готували три дні і три ночі.
Двоє СЛУГ вносять велику коробку з тортом і став¬лять її перед Принцесою. Та, не кажучи й слова, підходить до коробки й різко наступає, на неї.
ПРИНЦЕСА. Нехай сам його їсть!
СУЛТАН (за його знаком скалічений торт виносять, а натомість вносять на оксамитовій подушці коштовний перстень). Поглянь – який прекрасний перстень дарує тобі мій візир.
Принцеса бере до рук перстень і рішуче жбурить його геть. Оддалік чути, як б’ється скло – аль-Будур поцілила в шибу.
СУЛТАН. Аллах, всемогутній! Ти хоч знаєш, нерозумне дівча, скільки цей перстень коштує?
ПРИНЦЕСА. Мені байдуже. Я сказала тобі: не потрібен мені ніякий візир, я за нього заміж не піду!
СУЛТАН. А я сказав: підеш!
ПРИНЦЕСА. Нізащо! Він лисий!
СУЛТАН. Яка тобі різниця? Все одно він ніколи не знімає чалми.
ПРИНЦЕСА. Він старий!
СУЛТАН. То й що? Зате багатий.
ПРИНЦЕСА. Я його не люблю!
СУЛТАН. То полюбиш його гроші!
ПРИНЦЕСА. Ні! Ні! Він противний!
СУЛТАН. Зате з ним у тебе життя буде немов казка.
ПРИНЦЕСА. Це буде найстрашніша .казка у сві.ті!
СУЛТАН. Не зли мене!
ПРИНЦЕСА. А я буду!
СУЛТАН. Кажу тобі: не сердь мене!..
ПРИНЦЕСА.. Не піду!.. Не піду я за нього!
СУЛТАН. Все! Мій терпець урвався! Більше тебе ніхто не вмовлятиме. Я. видаю тебе за найбагатшу людину в країні. Хочеш – находь собі когось іще багатшого. Найдеш – нехай він буде твоїм чоловіком. А не знайдеш – післязавтра ж я оддаю тебе за візира. Це слово султана! А султан свого слова не ламає!
ПРИНЦЕСА. Не піду! Не хочу! Нізащо!..
СУЛТАН. Я все сказав! Готуйся до весілля!.. (Іде геть.)
ПРИНЦЕСА плаче.
4.
Домівка Аладдіна. МАТИ та АЛАДДІН.
МАТИ. Де ж той дядько, синку? Може, він не знає дороги?
АЛАДДІН. Я показав йому наш дім, мамо. Стук у двері. Ось і він. (Біжить до дверей, відчиняє.)
ЧАКЛУН. Мир цьому дому! Здрастуй, Аладдіне! Здрастуй, сес¬тро мого брата! Яка невблаганна, яка важка наша доля! Де, скажи мені, де зазвичай, сидів мій брат?
МАТИ. Ось тут, біля віконця, тут він і працював.
ЧАКЛУН кидається на землю й заходиться цілувати вказане жінкою місце.
ЧАКЛУН. О горе мені! О любий брате, як мені тяжко без тебе! (В розпачі б’є себе долонями по обличчю, час од часу зиркаючи на Аладдіна з матір’ю – чи ж достатньою мірою оцінюють вони таке самокатування.)
МАТИ (підводить його врешті з долівки). Не сумуй так, о бра¬те мого чоловіка! Не катуйся!
ЧАКЛУН. Не дивуйся, що ти мене не знаєш і не бачила ні ра¬зу, коли, твій чоловік був живий. Адже я розпрощався із братом сорок років тому. За цей час я обійшов увесь світ, та раптом од¬ного дня мій внутрішній голос сказав мені...
ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС ЧАКЛУНА (гучно). О чоловіче, годі тобі жити на чужині. Піди й знайди свого одного-єдиного брата.
ЧАКЛУН. О, чула? І ось я блукаю вулицями вашого міста і раптом бачу – іде хлопчина, неймовірно схожий на мого брата в ди¬тинстві... (Погляд на Аладдіна.) Синку мій, якого ж ремесла ти навчився? Чи знаєш ти якесь діло, що могло б прогодувати тебе та матір?
АЛАДДІН знічено мовчить.
МАТИ. Звідки ж у нього візьметься те ремесло? Він і досі не навчився ніякому.
ЧАКЛУН. Ну-у, так не годиться. Ти син порядних людей і вже не малий хлопчик. Ти вже мусиш заробляти на хліб собі і матері. Вибирай, яке ремесло тобі до душі, і я віддам тебе у навчання.
АЛАДДІН. Та я і сам не знаю.
МАТИ. Ну от. Чуєте?
ЧАКЛУН. А чи не хочеш ти стяти шевцем?
АЛАДДІН. Не знаю...
ЧАКЛУН. Чи кравцем, як твій батько?
АЛАДДІН. Та щось воно, знаєте...
ЧАКЛУН. Зрозуміло. А може, я куплю тобі крамницю і ти торгуватимеш на базарі?
АЛАДДІН. Оце було б здорово! Що, справді купите?
ЧАКЛУН. Ще б пак! Куплю тобі крамницю, тканин, і ти станеш купцем на все місто!
МАТИ (до Чаклуна). Хай. доля буде щедрою до тебе!.. Я не знаходжу слів подяки,
ЧАКЛУН. О жінко мого брата! Ніякого добра я не роблю. Адже я тепер повинен турбуватися Аладдіном, як батько! (До Аладдіна.) Отже взавтра ми підемо вибирати крамницю. Я зайду по тебе вранці. (Вклоняється і йде.)
АЛАДДІН проводжає його до дверей, тоді поверта¬ється.
АЛАДДІН. Ну, чула?
МАТИ. Не знаю синку що й думати...
АЛАДДІН. А нема чого тут і думати. (Співає.)
№ 3
Який усе ж я молодець!
Який далекоглядько!
Знав: прийде бідності кінець –
І от з’явився дядько!
МАТИ.
А я до дядька переймусь
Довірою нескоро...
Який вродливий був татусь,
А цей – якась потвора!
АЛАДДІН.
Завше знав я, що мене
Всяке лихо обмине!
МАТИ.
Неспокійно на душі –
Очі в нього, ой, чужі...
АЛАДДІН.
Людина щедра батьків брат,
А роду я нащадок.
І купить він мені халат!
І це – лише початок!
МАТИ.
У дядька з батечком твоїм
Різниця., ой, велика.
З лиця був татко – херувим,
А в цього просто пика!
Не знати звідки взявся він,
І все про щедрість меле...
Боюсь тобі він, Аладдін,
Аж надто м’яко стеле!
АЛАДДІН.
Усяким сумнівам кінець!
Віднині я не бідний!
В душі поет я і мудрець, –
Тож буть щасливим гідний!
Завше знав я, що мене
Всяке лихо обмине!
МАТИ.
Неспокійно на душі –
Очі в нього, ой, чужі...
АЛАДДІН. Мамо, не турбуйся.. Взавтра ти привітаєш у своєму домі (розкинув руки.) нового власника крамниці тканин.
МАТИ. Дай-то Аллах, синку, дай-то Аллах.
5.
Замістя. Входять ЧАКЛУН та АЛАДДІН.
АЛАДДІН. Дядьку, куди ми йдемо? Ти ж сказав, що купиш мені крамницю, а ми вже десь за містом. Вже піді мною й ноги вгинаю¬ться – так я наморився.
ЧАКЛУН (розгортає карту, дивиться в неї). Та от ми вже і пришли. (Розглядається.) Так, це тут.
АЛАДДІН. А де ж крамниця?
ЧАКЛУН. Слухай мене уважно. Зараз я покажу тобі такі дива, що ти й чути не захочеш про ту нікчемну крамницю. (Згортає доку¬пи хмиз, тоді простягає над ним руки – і за мить той спалахує.)
АЛАДДІН. Ой! Як це ви так?
ЧАКЛУН. А тепер помовч.
Сягає рукою за пазуху, витягає коробочку, дістає, з неї пучку якогось порошку й кидає у вогонь. Враз у небо здіймаються стовпи диму, а ЧАКЛУН, дивлячись у вогонь, щось бурмоче. Обличчя його на¬буває зловісного виразу, і АЛАДДІН злякано одсту¬пає. Усе навкруги темніє, гуркоче грім. Земля двигтить і розчахується.
АЛАДДІН. Дядьку, мені страшно! (Наміряється тікати.)
ЧАКЛУН хапає хлопця і дає йому сильного ляпаса.
ЧАКЛУН. Страшно? То мені що тепер – через твій страх відмовлятися від найбільшого у світі багатства?!..
АЛАДДІН. За віщо ж ви мене б’єте? Що я вам такого зробив?
ЧАКЛУН (наче добрішає). О синку, не переч мені. Дивись! Отут заховано величезний скарб, який заповідано тобі, – а ти хо¬тів накивати п’ятами. Я чарами примусив землю відкрити свої гли¬бини...
АЛАДДІН. То ви що – чаклун?
ЧАКЛУН. Не про це зараз ідеться. Бачиш оцю мармурову плиту з мідним кільцем? Скарб лежить під нею. Ніхто, крім тебе, не може зрушити її, ніхто, крім тебе, не сміє, увійти в цю скарб¬ницю, бо скарб охороняється твоїм іменем.
АЛАДДІН. Але ж плита така важка!
ЧАКЛУН. Візьмися рукою за кільце, назви своє ім’я, ім’я твого батька і діда, а також. Ім’я твоєї, матері та її батька.
АЛАДДІН (береться за кільце). Аладдін, Абдаллах, Насир, Нафіса, Мохаммед...
Плита підіймається. Там... підземелля!
ЧАКЛУН. Авжеж. А тепер слухай мене уважно. Внизу ти поба¬чиш прекрасний сад, а в нім глеки із. золотом, червінцями, самоцвітами. Не підходь до них – бо загинеш! В саду ж, на підви¬щенні ти побачиш лампу.
АЛАДДІН. Звичайну лампу?
ЧАКЛУН. Так. Сміливо бери її і йди назад. І вже тоді мо¬жеш брати що тобі тільки заманеться. Всі скарби, що є в саду, стануть твоїми, якщо лампа буде в тебе. Ну ж бо!.. Сміливіше!.. (Мало не підштовхує Аладдіна до підземелля.)
АЛАДДІН (лізе в нього). Ой, дядьку, перша сходинка дуже далеко дай мені руку.
ЧАКЛУН. Ось я тобі допоможу, мій хлопчику. (Допомагає жому спуститися донизу.)
АЛАДДІН зникає в підземеллі. Хе-хе!.. Прощай, мій хлопчику! Ти так і залишишся в цьому підзе¬меллі... тільки спершу винеси мені лампу!
6.
Підземелля. Це рясний сад, де частина дерев квітне, а на частині звисають з гілок найдивовижніші фрукти. Вони різноколірно виблискують і мерехтять, так само, як і золоті монети, зливки, коштовне каміння, що аж переповнюють великі глеки – ті стоять там і тут. А за ними, у напівтіні вга¬дуються якісь нерухомі, поки що застиглі ПОСТА¬ТІ. Зачудовано йде, роздивляючись на всі боки, АЛАДДІН.
ПЕРШИЙ ЧАРІВНИЙ ГОЛОС. Підійди до мене, Аладдіне. Я тут, у найближчому до тебе глеку. Я – червлене золото. Візьми мене із собою. Скільки всіляких речей ти зможеш купити на мене...
ДРУГИЙ ГОЛОС. А ми – золоті зливки, поглянь от сюди, ліворуч. Хлопець таки дивиться ліворуч. Та тільки за один із нас ти зможеш збудувати собі новий прекрас¬ний, дім...
ТРЕТІЙ ГОЛОС. А ми – самоцвіти, наша ціна куди більша. На нас ти придбаєш собі десять крамниць і торгуватимеш чим завгод¬но... Для чого тобі та лампа?
ДРУГИЙ ГОЛОС. І справді – навіщо вона тобі?
ПЕРШИЙ ГОЛОС. Якась мідна лампа...
ТРЕТІЙ ГОЛОС. Подумай про свою матір. Вона нарешті зможе відпочити…
АЛАДДІН уже був простяг руку по коштовне ка¬міння, та нараз заворушилися нерухомі ПОСТАТІ і, немов у напівзабутті, сомнамбулічно рухаючись, заспівали. Це ТІНІ тих людей, що колись, як і Аладдін, намагалися здобути чарівну лампу.
ТІНІ.
№ 4
Ти в заборонене ввійшов
Чаклунське володіння.
Застигне в жилах твоїх кров –
Ти станеш тільки тінню
Настав життю твоєму край!
Забудь людські хотіння!
Хутчіш до темряви звикай.
І стать готуйся тінню.
ПРИСПІВ:
Ми були такі, як ти,
Ми спустилися униз,
Не в своє встромили ніс,
І звідсіль нам не втекти.
Тут ні до чого плач і крик.
Звикай, до шепотіння...
Ти тут рокам загубиш лік –
Ти будеш тільки тінню
Ми. були такі, як ти,
Ми спустилися униз.
Не в своє встромили ніс,
І звідсіль нам не втекти.
ТІНІ знов одступають у напівморок і застигають. АЛАДДІН, схаменувшись, і собі одступає, од самоц¬вітів і йде далі – і справді на узвишші бачить мід¬ну лампу. Вона горить. Хлопець задмухує її і кла¬де за пазуху. Тоді повертає назад і вже тут наби¬ває кишені самоцвітами. Наближається до сходинок, піднімається, ними, однак до виходу з підземелля ще височенько.
АЛАДДІН. Дядьку!
ЧАКЛУН (згори). Ну що, лампа в тебе?
АЛАДДІН. У мене.
ЧАКЛУН. Давай. її сюди!
АЛАДДІН. Дядечку, подай мені руку. Мені важко вибратись нагору.
ЧАКЛУН. А ти дай мені лампу, синку, і тобі одразу стане легше.
АЛАДДІН. Хіба лампа, багато важить? Тут високо. Дай руку.
ЧАКЛУН. Ти краще дай мені лампу.
АЛАДДІН. Та віддам же, тільки спершу виберуся звідси.
ЧАКЛУН (дедалі лютіше). Ні, спершу лампу!
АЛАДДІН. Витягни мене звідси!
ЧАКЛУН. Лампу!
АЛАДДІН. Тобі що, важко дати руку?
ЧАКЛУН. Лампу!!!
АЛАДДІН. Витягни мене!
ЧАКЛУН. Лампу!!!
АЛАДДІН. А якщо я. ті не віддам?
ЧАКЛУН. Не віддаси?
АЛАДДІН. Віддам нагорі!
ЧАКЛУН. Нагорі? Ну то сиди ж там довіку із своєю лампою!
Двигтить земля, як і перше, та цього разу марму¬рова плита закриває вихід з підземелля.
АЛАДДІН. Дядечку! Дядечку! (Схлипує). Оце так дядечко! Нія¬кий він мені, мабуть, не рідний... Що ж мені робити? Як мені ви¬братися?
Знов заворушилися ТІНІ водночас із співом.
ТІНІ (повтор ІІ строфи).
Настав життю твоєму край!
Забудь людські хотіння!
Хутчіш до темряви звикай
І стать готуйся тінню...
АЛАДДІН. Ні! Ніколи!
ТІНІ знов завмирають.
Ну для чогось же йому потрібна була ця стара лампа! (Замислено крутить її на всі боки.) О, тут наче щось написано... (Тре лам¬пу рукавом халата.)
Враз, – ізнов розлягається грім, двигтять стіни під¬земелля: і лунає надгучний і страшний, голос.
ГОЛОС ДЖИНА. Твій раб до твоїх послуг! Кажи, чого ти хочеш! Я раб цієї лампи і корюся тому, хто володіє нею!
Настрахано розглядається Хлопець, та нікого не бачить.
АЛАДДІН. А ти що – джин?
ГОЛОС ДЖИНА. Го-го! Ще й який! Немає нічого в світі, чого я не зміг би виконати, слід лише потерти лампу.
АЛАДДІН. А чому ти невидимий?
ГОЛОС ДЖИНА. Бо я такий страшний і величезний, що краще тобі мене не бачити! Кажи, чого, бажаєш! Але попереджаю: ніколи не проси мене виконати три бажання одразу, бо втратиш мене назавжди!
АЛАДДІН. Які три бажання! Я зараз хочу тільки одного – швидше опинитися вдома!
ДЖИН. Слухаю і корюся!
Чути легкий гуркіт, характерний звук, схожий на посвист, що й надалі супроводжуватиме кожну появу Джина, і западає темрява.
