| Головна » Файли » Режисура |
Бути чи не бути молодій українській режисурі в ХХІ столітті?
| 20.06.2011, 11:40 | |
| Бути чи не бути молодій українській режисурі в ХХІ столітті? Вікторія Ільків (журнал "КІНОТЕАТР", 2011р., №3) Режисер як окрема професія виникла і сформувалася не так давно. Перші згадки про людей, які в театрі виконували функції постановника вистави, знаходимо ще у старогрецькому театрі (здебільшого то були драматурги), а також у часи Середньовіччя (відповідав ведучий гри), в епоху Відродження та бароко (організовували архітектори й художники). У ХVІІІ ст. організацією вистави дедалі частіше починають займатися провідні актори, і вже у ХІХ ст. діяльність постановника набуває такого значення, що виокремлюється в окрему професію, ставши самостійним видом мистецтва. Тому ХХ століття справедливо вважають періодом саме «режисерського театру», адже режисер набуває деміургічних властивостей і стає головним творцем вистави. Світові стали відомі такі митці як К. Станіславський, В. Мейєрхольд, Є. Вахтангов, Б. Брехт, Ю. Любимов, А. Ефрос, П. Брук, Дж. Стрелер, Е. Някрошюс, Р. Стуруа, Ю. Мільтініс, Є. Ґротовський та ін. Кожен з них намагався винайти власну систему режисури або на основі вже знайдених методик розкрити їх сутність і спрямувати розвиток у правильне річище. З часу виникнення цієї професії про неї написано безліч, а ще існує чимало тлумачень цього мистецького фаху. Як на мене, найбільш точне та об'єктивне визначення дає Патріс Паві у «Словнику театру», за яким режисер - це «особа, обовязком якої є поставити п'єсу і яка відповідає за естетику й організацію спектаклю, добираючи акторів, інтерпретуючи текст та використовуючи відповідні сценічні засоби»(1). А термін режисура (постава) у його книзі, за тлумаченням А. Вайнштайна, означає «діяльність, яка полягає в аранжуванні (у певний період часу та в певному ігровому просторі) різних елементів сценічної інтерпретації драматичного твору»(2). В історії українського театру перші кроки в режисурі почали робити брати Тобілевичі (І.К. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський). Але першовідкривачем у цій галузі став Лесь Курбас. Саме він у першій третині ХХ століття виховав ціле сузір'я молодих режисерів, що роз'їхалися по країні, продовжували його традиції, працювали у передових державних театрах і виховували наступні покоління. Серед них Б. Балабан, В. Василько, Л. Дубовик, М. Крушельницький, В. Скляренко, Б. Тягно та ін. Чимало професіоналів і майстрів режисури працювало в Україні, а вже під кінець століття відбувся сплеск молодої генерації, коли в одному лише Києві було зафіксовано більше сотні театральних студій. У 1980-ті роки це були В. Більченко, А. Критенко, О. Ліпцин, В. Кучинський, А. Жолдак, С. Проскурня та ін. Підхопили хвилю активного відродження театрального мистецтва і пошуку нових форм у 90-х роках учні Едуарда Митницького (О. Балабан, Д. Богомазов, Д. Лазорко, О. Лисовець, Ю. Одинокий), а також молоді А. Віднянський, Є. Курман, А. Бакіров та А. Артіменьєв. Відомий театральний критик Ганна Липківська, досліджуючи творчість молодих режисерів кінця ХХ століття, підкреслює «спорідненість їхніх мистецьких спрямувань ідеям Леся Курбаса часів Молодого театру 1918 року»(3), тому неодноразово у своїх роботах вживає щодо них термін «молодий театр». Вступивши у перше десятиліття ХХІ століття, очевидно, ніхто не очікував, що за таких умов не буде належним чином закладений фундамент для майбутнього покоління, тобто не буде виховано учнів. Адже майже ніхто з них не пішов викладати. А та нечисленна молодь, яка все-таки намагається пробитися в цій професії, є учнями ще старшого викладацького покоління (Е. Митницького, К. Дубініна і В. Судьїна). Театр зіткнувся з фактом відсутності молодої режисури, відтак молодими почали називати режисерів 4050-ти років, що просто дебютували в цей період. Можливо, молоді просто стало важко опанувати цю професію? Ще донедавна вважали, що людина, яка прагне стати режисером, мусить мати передовсім вроджений талант. Підтвердженням цьому є думка К. Станіславського, одного з основоположників цієї професії, що навчитися діяльності постановника неможливо без природного обдарування. Але з прогресом людства набуває змін і режисура. Тепер для оволодіння цією професією недостатньо самої «іскри Божої». У спеціалізованих навчальних закладах для майбутніх фахівців викладають історію і теорію театру, зарубіжну й вітчизняну літератури, акторську майстерність, ази вокалу і хореографії, основи психології, соціології, філософії та інших наук, загальні закони організації театральної справи, теорію драми і специфіку різних видів мистецтв. Крім набутого багажу знань, спеціалісти повинні мати сильний характер і волю, займати активну життєву позицію, володіти високою ерудицією, умінням працювати з людьми, а також здатністю думати образно і створювати метафоричні візуальні образи. Так має виглядати режисер в ідеалі, але не всі сягають такого високого рівня. За радянських часів держава передовсім була зацікавлена у дипломованих висококваліфікованих працівниках. Здобутки, навички і хист учнів та студентів пильно простежувалися з огляду на майбутній кар'єрний зріст. Кращих відбирали і влаштовували на престижну роботу, щоб людина продовжувала робити внесок у розвиток «могутньої» держави. Але з настанням Незалежності пріоритети і цінності у нашій країні поступово трансформувалися, хоча якість навчання на перших порах залишилась незмінною. Головною запорукою при влаштуванні на роботу стали або зв'язки зі впливовими людьми, або солідний грошовий еквівалент. А який ти фахівець - перевірятиметься уже в процесі роботи. Можливо, це через те, що зараз будь-який диплом можна за мінімум добу отримати за «ваші» гроші у спеціальній, легкодоступній інтернет-конторі. Ба більше того, про це почали відкрито говорити майже всі канали телебачення. Тому й роботодавці не впевнені у достовірності фахових знань «дипломованої» людини, що прийшла влаштовуватись на роботу. І коли всю цю картину спостерігає студент, у нього зникає бажання вчитися і чесним шляхом здобувати освіту. Адже це все одно мало ким по-справжньому оцінюється. Але сьогодні у будь-якому мистецькому виші конкурс на спеціальність «режисер драматичного театру» не зменшується. І щороку близько 10-15 молодих режисерів випускає університет ім. І.К. Карпенка-Карого, і ще стільки ж (якщо не більше) молодих фахівців цієї професії - Національний університет культури і мистецтв, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв та Коледж театру і кіно. Де ж ці півсотні спеціалістів працюють? Чому в Києві молодих режисерів можна перерахувати на пальцях? З іншого боку, де цим випускникам влаштовуватися? В столиці менше тридцяти театрів, з яких тільки десять великі державні з власною репертуарною політикою. А дві третини - невеликі короткострокові театри, що мають своє коло глядачів, на смак яких і розрахований їхній репертуар. Решта - театри-студії, більшість з яких аматорського рівня. За 50 років у Києві держава побудувала лише один стаціонарний театр - Державний академічний театр ляльок. Вже досить довго на нове приміщення чекає театр «Вільна сцена» під керівництвом Д. Богомазова і ніяк не завершиться будівництво споруда для Академічного драматичного театру на Подолі, художнім керівником якого є В. Малахов. Відсутність зацікавленості влади у розвитку мистецтва і підтримки творчої молоді не дає можливості не тільки молодим режисерам, а й професіоналам відкрити та утримувати свій театр. У наш час це занадто дороге задоволення, на яке може піти радше бізнесмен, аніж творча людина. Театр поступився своїм місцем філософсько-естетичного вихователя телебаченню та кіноіндустрії, які стали легко доступними кожній людині. Низькопробні фільми і серіали заполонили свідомість глядача. Після яскравих захопливих бойовиків і плаксивих мелодрам, з одночасним поглинанням попкорну, він не хоче йти до театру і думати про «високі матерії» буття. Тому театр починає діяти за принципом шоу-бізнесу і заманювати до себе публіку. А це знижує якість репертуару, бо він стає, наче меню в дешевому фаст-фуді. І охочих піти до дешевого кафе стає дедалі більше, а тих, хто віддає перевагу вишуканому ресторану - дедалі менше. Влада не зацікавлена не тільки у відкритті нових театрів, а й у підтримці вже існуючих. Питання освіти і мистецького виховання своїх громадян за допомогою театру вона не вважає потрібною справою. Адже з меркантильних міркувань вигідніше відкрити ще один телеканал чи кінотеатр, де можна буде займатися рекламою. З другого боку, можливо, і режисерам потрібно задуматися над якістю своїх вистав, а також про налагодження стосунків з державою, тобто пошуку засобів, щоб зацікавити її у підтримці. Тим часом сусідка-Європа б'є рекорди за кількістю театрів і популярністю цього мистецтва. Європейські країни надають підтримку своїм державним театрам і не забувають про преференції для приватних закладів. У свою чергу театри популяризують своїх «спонсорів» або пропонують не менш вигідні пільги. Нещодавно Лондон був названий «світовою театральною столицею» тому, що нараховував близько 400 театрів. У Берліні існує більше 150 театрів, у Празі - 70, у Парижі - 60... Та що казати, коли Москва уже налічує 300 театрів. Погляньмо, якими принципами керуються європейські держави. Кожні 3-5 років обирається новий художній керівник і головний режисер, тому театри перебувають у постійному пошуку молодих креативних режисерів. Вистави в європейських театрах не йдуть, як у нас, десятиліттями, їх показують певну заплановану кількість разів або один сезон і знімають з репертуару, замінюючи прем'єрами. Кількість прем'єр просто б'є рекорди, тому потік публіки є стабільним і глядач зацікавлений у новій виставі. У нас із роками щорічна кількість премєр дедалі меншає, а постановки молодих режисерів не сягають навіть 10% від їх загальної кількості. Керівництво державних театрів не зацікавлене витрачати кошти на постановку молодих, нікому не відомих режисерів. Адже ці гроші може отримати сам художній керівник чи штатний режисер, імя якого в афіші стане запорукою приходу глядача на виставу. Ще одна причина браку молодої режисури на українській сцені - у керівництві театрів. Художні керівники не допускають молодих режисерів навіть до показу дипломних вистав у своєму театрі. Виходить, молода генерація не має де реалізовуватися і розвиватися. В результаті, випускники нарікають на художніх керівників, а ті - на якість вистав дипломованих спеціалістів. Що ж, подивимося на зворотний бік медалі - на якість навчання та викладацький склад навчальних закладів. У одному з найпрестижніших мистецьких вишів - Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого - більшість педагогів на режисерському відділенні давно або взагалі не практикують як режисери у театрах. Діючими викладачами-режисерами залишаються Костянтин Дубінін, Едуард Митницький та Михайло Резнікович. Театральне життя змінюється, набуває нових рис, обростає новими течіями, а методика навчання залишається такою ж протягом десятиліть. Мало того, недостатньо уваги викладачі приділяють роботі майбутнього режисера на великій сцені. Студенти ставлять вистави на невеликій навчальній сцені університету. А відсутність практичної роботи у театрі дає негативний результат: більшість молодих вибирають камерний простір для майбутньої вистави і бояться чи просто не вміють працювати на великому майданчику. У свою чергу викладачі мистецьких університетів жаліються на те, що більша частина молоді, яка навчається на спеціальності «режисер драматичного театру» чи «актор театру і кіно», мають низький рівень природних здібностей, погано вчаться, лінуються, не займаються самоосвітою, а по закінченні навчання нарікають, що їх не беруть до театру. Потрібно також відзначити жіночу експансію у професії, бо на цю спеціальність вступає дедалі більше представниць «слабкої статі»: на десять абітурієнтів - лише один хлопець. Це повязано з бажанням жінки домінувати в сучасному суспільстві, з її прагненням до знань та самоствердження, а також до оволодіння майже усіма чоловічими професіями. Патріс Паві вважає, що «молода генерація режисерів уже не продовжує традицій моделі реконструкції [...]. Вона вже не звертається до моделей та шкіл, а тим паче до течій та різних «-ізмів». Це покоління розвивається навмання, іноді без заступництва театральних інституцій»(4). Іншими словами, сучасна молодь вважає, що сьогодні для отримання спеціальності «режисер» необов'язково мати вроджений талант, бажання вчитися і пізнавати всі тонкощі цієї професії. Але якщо зарубіжні країни пояснюють появу цієї тенденції тим, що молоді режисери намагаються через відмову від усталеного знайти кардинально нове, то наша молодь, на жаль, тлумачить цю думку зовсім неправильно. За десять років лише дванадцять молодих режисерів намагалися пробитися у цій професії, з яких лише троє (А. Білоус, М. Михайличенко, О. Лазович) продовжують активно працювати у театрах, решта або випустила по одній-дві вистави (що не стали яскравими подіями) і «зникла», або тільки минулого року заявила про своє існування однією прем'єрою. Оскільки М. Михайличенко та О. Лазович у першу чергу є саме акторами у своїх театрах (перший - ТЮГ, друга - Новий театр на Печерську), то і вистави у них спираються здебільшого на акторську майстерність і не вирізняються яскравими режисерськими вирішеннями. На відміну від них, Андрій Білоус займається тільки режисурою, його спектаклі мають оригінальний та неординарний «режисерський почерк». Завдяки Едуарду Марковичу Митницькому, зацікавленому в талановитих та неординарних постановниках, А. Білоус, не будучи випускником його школи, отримав можливість працювати в театрі і реалізовувати свій творчий потенціал. У Білоуса вже 18 резонансних вистав на сценах як столичних, так і театрів інших міст України. Серед них пять у репертуарі Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, й усі на великій сцені («Лоліта» за романом В. Набокова, «Річард ІІІ» за В. Шекспіром, «Веселіться! Все гаразд?!» за п'єсою «Аделаїда» Є. Унгарда, «Небезпечні звязки» за романом Ш. де Лакло, «Сірано де Бержерак» Е. Ростана). Завершує роботу над шостою - «Місяць на селі» І. Тургенєва. Андрій Білоус два роки тому створив і утримує за власні кошти Театральну майстерню «АБетка», де з кінця минулого року, крім його вистав, йдуть спектаклі «Вільної сцени», «Світлого театру», «Чорного квадрату», «Свободного театру» та ін.). Це об'єднання, отримавши назву «Театральний центр B.ROOM», розташувалося на малій сцені палацу «Україна». За допомогою А. Білоуса режисери-випускники дістали можливість дебютувати на цій сцені зі своїми дипломними роботами, поєднаними у виставу «У попа була собака». Можливо, саме це об'єднання дасть поштовх для розвитку не тільки молодої режисури, а й усього театрального мистецтва столиці. Отже, питання «бути чи не бути молодій українській режисурі в ХХІ столітті?» - риторичне, бо, по-перше, маємо проблему у самій молоді, яка здебільшого байдуже ставиться до навчання, по-друге, у навчальних закладах, що зосереджені не так на якості навчання, як на кількості контрактних студентів, по-третє, у самих театрах, в яких немає інтересу до нових мистецьких відкриттів молоді, ну, і по-четверте - у відсутності бажання у держави підтримувати і розвивати культурний рівень своїх громадян. Маємо проблеми - шукаємо розв'язання. Побачимо, що покаже друге десятиліття ХХІ століття. А головне - будемо надіятися і чекати нової мистецької «бурі після затишшя», адже у ХХ-му столітті саме в 20-х - на початку 30-х років стався сплеск «Молодого театру» і «Березоля» Леся Курбаса. Від редакції: Редакція розцінює статтю молодого критика як привід для дальшої розмови, адже театр в Україні не обмежується тільки київськими виставами. 1 Паві П. Словник театру / Патріс Паві ; пер. з фр. Маркіяна Якуб'яка. Львів, 2006. - С. 374. 2 Там само.- С. 320. 3 Липківська Ганна. Молодий театр України у просторі часу. Кіно-Театр. 1996. №3. 4 Паві П. Словник театру / Патріс Паві ; пер. з фр. Маркіяна Якуб'яка. Львів, 2006. - С. 375 | |
| Переглядів: 1118 | Завантажень: 0 | | |
| Всього коментарів: 0 | |
