Головна » Файли » Драматургія

МАЛЮК І КАРЛСОН (1 ДІЯ)
23.09.2010, 12:12

Астрід ЛІНДГРЕН
МАЛЮК І КАРЛСОН
П’єса-фантазія на 2 дії

Інсценізація Володимира Підцерковного

Дійові особи:

МАЛЮК
КАРЛСОН
МАМА
ТАТО
ПОЖЕЖНИЙ
ФРЕКЕН БОК

ДІЯ ПЕРША
ЯВА ПЕРША

Посередині сцени у колі світла – МАЛЮК. Обабіч ледве освітлені постаті ТАТА й МАМИ. МАЛЮК знічев’я понуро перекладає із місця на місце іграшки.

МАМА. Ну от, знову розірвав штани… І не шморгай носом, коли з тобою розмовляють старші…
ТАТО. По вулицях вештаєшся після школи… Та витри ти нарешті свого носа…
МАЛЮК (понуро). Схоже, що так все життя й проживеш без собаки… От у тебе, мамо, є тато; і Боссе із Бетан теж завжди разом, а у мене… У мене – нікого немає!..
МАМА. Любий синочку, у тебе є ми!
МАЛЮК (гірко). Не знаю, не знаю…
ТАТО (до МАМИ). Облиш його, люба… Йому треба побути на самоті й подумати над своєю поведінкою…

ТАТО з МАМОЮ, по-змовницьки перезирнувшись, тихо виходять, залишивши МАЛЮКА у кімнаті самого-самісінького. МАЛЮК продовжує без інтересу перебирати іграшки, сидячи спиною до вікна. Поволі освітлюється вся кімната із широким вікном позаду МАЛЮКА. За вікном – обриси міських дахів і вечірнє темно-синє весняне небо. МАЛЮК підтягує до себе за мотузку іграшкову вантажівку, ставить її сторч передніми колесами догори.

МАЛЮК. Рікі, ти чудовий пес! (Гладить іграшку, наче песика по голові.)

ЯВА ДРУГА

Знадвору чується неясний гуркіт, він наростає і у віконному отворі пролітає кремезний чоловічок. Гуркіт стихає й знову наростає. Чоловічок у вікні виринає із протилежного боку й повисає у повітрі, уважно стежачи за МАЛЮКОМ. МАЛЮК тимчасом, обернувшись на гуркіт, завмирає від несподіванки й здивування. Чоловічок під посилений гуркіт зникає за вікном, а через мить знову з’являється із протилежного боку й знову зависає у центрі віконного отвору.

КАРЛСОН. Привіт! Можна мені тут на хвильку приземлитися?
МАЛЮК (поспіхом). Звичайно, звичайно, будь ласка… А що, трудно ось так от літати?
КАРЛСОН. Мені? Ані крихти! Тому що я найкращий на світі літун! А як тебе звати?
МАЛЮК. Малюк. Хоча, насправді, мене звуть Сванте Свантесон.
КАРЛСОН. А мене, як це не дивно, звуть Карлсоном. Просто Карлсоном, і все. Привіт, Малюче!
МАЛЮК. Привіт, Карлсоне!
КАРЛСОН. Скільки тобі років?
МАЛЮК. Сім.
КАРЛСОН. Чудово! Продовжимо бесіду. (Перекидає через підвіконня ноги й зручно всідається.)
МАЛЮК. А тобі скільки років?
КАРЛСОН. Скільки мені? Я мужчина у повному розквіті сил. Більше я тобі нічого не можу сказати.
МАЛЮК. А в якому віці буває повний розквіт сил?
КАРЛСОН. А в будь-якому! У будь-якому, коли йдеться про мене. Я привабливий, розумний і до міри гладкий чолов’яга у повному розквіті сил! (Підходить до іграшкової залізниці.) Давай запустимо її.
МАЛЮК. Без тата не можна. Залізницю можна запускати тільки разом із татом, або з мамою.
КАРЛСОН. З татом, чи з Карлсоном, котрий живе на даху. Найкращий на світі залізничник – це Карлосом, громадянин даху. Так і скажи своєму татові! (Блискавично кидається до залізниці, щось хаотично вмикає й вимикає.)

Тріск, іскри, полум’я й клуби диму.

Панове! Зберігайте спокій!

МАЛЮК блискавично хапає із ліжка ковдру й накриває нею палаючу залізницю.

МАЛЮК. Поглянь, що сталося з локомотивом! Що скаже мама?
КАРЛСОН. Пусте, справа житейська! Декілька плямок на підлозі – справа житейська. Так і скажи своїй мамі. (Опускається на коліна коло залізниці.) Зараз вона запрацює.

І справді, локомотивчик чмихнув і вагончики покотилися по рейках. КАРЛСОН зробився таким гордим і щасливим, ніби сам винайшов залізницю.

Ну. Малий, це й справді… Оце то я розумію! Найкращий на світі заліз…

Тимчасом локомотив котився все швидше й швидше, аж поки на останніх словах КАРЛСОНА із гучним громом не вибухнув і вагончики не розлетілися по кімнаті.

(В захваті.) Вона вибухнула! Слово честі, вона вибухнула! Який гуркіт! Оце то здорово!
МАЛЮК (схлипуючи). Моя залізниця… Моя залізниця розлетілася на друзки!
КАРЛСОН. Пусте, справа житейська! Я тобі дам ще кращу залізницю.
МАЛЮК. Ти?
КАРЛСОН. Ясна річ! У мене там, нагорі, кілька тисяч залізниць.
МАЛЮК. Де це у тебе там, нагорі?
КАРЛСОН. Нагорі, у моїй хатці на даху.
МАЛЮК. У тебе є хатка на даху? І декілька тисяч залізниць?
КАРЛСОН. Авжеж. Ну, сотні дві, не менше.
МАЛЮК. Як би я хотів побувати у твоїй хатці! Тільки подумати – дім, набитий залізницями… Дві сотні потягів!
КАРЛСОН. Ну, я достоту не рахував, скільки їх там лишилося, та вже не менше декількох дюжин…
МАЛЮК. І ти даси мені одну?
КАРЛСОН. Ясна річ!
МАЛЮК. Просто зараз?
КАРЛСОН. Ні, спершу мені треба їх трохи оглянути, перевірити запобіжники, клапани.. ну й таке інше. Спокійно, панове! Ти отримаєш залізницю найближчими днями.
МАЛЮК. (збираючи уламки залізниці). Уявляю, як розсердиться тато.
КАРЛСОН. (здивовано). Через іграшкову залізницю? Та це пусте, справа житейська. Чи варто хвилюватися через такі дрібниці! Так і скажи своєму татові. Я б йому й сам сказав, та кваплюся і через те не можу тут затримуватися… мені не вдасться сьогодні зустрітися із твоїм татом. Я мушу летіти додому, поглянути, що там робиться…
МАЛЮК. Це дуже добре, що ти потрапив до мене. Хоча, звичайно, залізниця… Ти ще коли-небудь залетиш сюди?
КАРЛСОН. Спокійно, панове! (Натискує кнопку на животі.) Двигун щось барахлить… Треба буде заглянути в сервіс, щоб його там змастили. Звичайно, я міг би й сам це зробити, та, шкода, обмаль часу… Думаю, що все-таки заверну до майстерні. Привіт, Малюче!

І полетів…

ЯВА ТРЕТЯ

Та ж кімната наступного дня.

МАМА (прибирає в кімнаті після «залізничної катастрофи»). Жах, просто жах!.. Не втямлю, як це могло трапитися…
МАЛЮК. Я ж вам вже казав, що його звуть Карлсоном і що він живе там, нагорі, на даху. Що тут дивного? Хіба люди не можуть мешкати там, де їм хочеться?..
МАМА. Не впирайся. Якби ти знав, як ти нас налякав! Справжнісінький вибух. Тебе ж могло вбити! Невже ти не розумієш?
МАЛЮК. Розумію, та все одно Карлсон – найкращий на світі залізничник.
МАМА. Треба відповідати за свої вчинки, а не перекладати свою вину на якогось там Карлсона з даху, котрого взагалі не існує.
МАЛЮК. Ні, існує!
МАМА. Та ще й літати вміє!..
МАЛЮК. Уяви собі, вміє. Він залетить до нас і ти сама побачиш.
МАМА. Добре б, аби він залетів завтра…
МАЛЮК. Ні, завтра ти його не побачиш – завтра він мусить злітати до майстерні щоб змастити двигун.
МАМА. Ну, годі розповідати казки. Ти краще поглянь, на що схожа твоя кімната.
МАЛЮК. Карлсон каже, що це пусте, справа житейська!
МАМА (суворо). Он значить, як каже Карлсон? Тоді передай йому, якщо він ще раз поткне сюди свого носа, я його так вихворощу – довіку пам’ятатиме
МАЛЮК. Спокій, панове! Карлсон пообіцяв, а він такий, що йому можна вірити, то через день-два обов’язково прилетить…

ЯВА ЧЕТВЕРТА

МАЛЮК лежить на підлозі й читає книгу. На підвіконня приземляється КАРЛСОН, швидко зіскакує на підлогу.

КАРЛСОН. Привіт, Малюче! (Ніби вперше в кімнаті, з цікавістю оглядає картини, розвішані на стінах.) Чудові картини. Надзвичайно чудові картини! Хоча, звичайно, не такі гарні, як мої.
МАЛЮК. Привіт, Карлсоне! А у тебе там на даху багато картин?
КАРЛСОН. Кілька тисяч. Я ж сам малюю на дозвіллі. Я малюю мальви, маленьких півників і пташок та інші красиві речі. Я найкращий на світі дизайнер півнів…
МАЛЮК. Що ти кажеш! А чи не можна мені піднятися з тобою на дах? Я так хочу побачити твій дім, твої залізниці й твої картини!..
КАРЛСОН. Звичайно, можна, аякже. Ти будеш дорогим гостем… якось іншим разом.
МАЛЮК. Скоріше б!..
КАРЛСОН. Спокійно, панове! Я повинен спершу прибратися у себе в хаті. Це не займе багато часу. Ти ж здогадуєшся, хто найкращий на світі майстер із швидкісного прибирання кімнат?
МАЛЮК. Мабуть, ти…
КАРЛСОН. «Мабуть»! Ти ще кажеш «мабуть»! Як ти можеш сумніватися! Карлсон, що живе на даху – найкращий на світі майстер швидкісного прибирання кімнат. Це відомий факт!.. До речі. Я не проти зараз злегка розважитися. (З цікавістю.) тобі, часом, не купили нової залізниці?
МАЛЮК (після заперечливого хитання головою). А не хочеш піти познайомитися із моїми мамою й татом?
КАРЛСОН. Аякже! З радістю! Їм буде дуже приємно мене побачити – адже я такий гарнюній, розумний… (Вдоволено походжаючи по кімнаті.) І в міру гладкий… Словом, чолов’яга у повному розквіті сил… Так, твоїм батькам просто необхідно зі мною познайомитися.

КАРЛСОН раптом перестає походжати по кімнаті, зупиняється, наче вкопаний й принюхується, ніби нишпорка.

Деруни… Деруни з м’ясом і грибами… Ням-ням… Вельми полюбляю духмяні деруни!
МАЛЮК. Зачекай, я збігаю на кухню за дерунами.
КАРЛСОН. Неси хутчій! Одними картинами ситий не будеш!

МАЛЮК вибігає. КАРЛСОН блискавично стрибає до ліжка й залазить під ковдру. Повертається МАЛЮК.

МАЛЮК. А от і я, Карлсоне! (Сумно.) Він зник. Пішов…
КАРЛСОН (з-під ковдри). Піп! Піп! Піп!.. (Визирає з-під ковдри, писклявим голосом.) Хи-хи!.. Ти сказав: «він пішов», «він пішов»… Хи-хи! А «він» зовсім і не пішов – «він» лише заховався!.. (Звичайним голосом.) Неперевершені дерунці! (Швидко їсть.) Напрочуд смачнючі дерунці! Можна подумати, що їх готував найкращий на світі фахівець із дерунів!.. Але ж ти, ясна річ. Знаєш, що це не так.
ГОЛОС МАМИ (з кухні). Малюк! Ми сідаємо обідати, швиденько мий руки!
МАЛЮК. Мені треба йти. Але я скоро повернуся. Обіцяй, що ти мене діждешся.
КАРЛСОН. Гаразд, діждуся… Але що мені тут робити без тебе? Поки тебе не буде, я б зайнявся чимось цікавим. У тебе справді немає більше залізниць?
МАЛЮК. Ні. Залізниць немає, проте, є кубики.
КАРЛСОН. Покажи.
МАЛЮК (дістаючи кубики). Тримай. Із цього набору можна зробити і авто, і будівельний кран, і все, що захочеш…
КАРЛСОН. Невже найкращий на світі будівельник не знає, що можна збудувати із цього матеріалу! (Вивалює все із скриньки на підлогу). Зараз ти побачиш…
ГОЛОС МАМИ. Малюк!..

Малюк неохоче йде з кімнати. КАРЛСОН захоплено бавиться з кубиками, поїдаючи деруни й мугикаючи пісеньку.

Ура, ура!
Чудова гра!
Чудовий я,
Розумний я,
Стрункий і сильний я!..

ЯВА П’ЯТА.

Їдальня. За столом МАМА й ТАТО за столом. Входить МАЛЮК.

МАЛЮК. Обіцяй мені одну річ, мамо. І ти, тату, теж.
МАМА. І що ж ми маємо тобі пообіцяти?
МАЛЮК. Ні, ти спершу пообіцяй!
ТАТО. А раптом ти знову попросиш пса?
МАЛЮК. Ні, не пса. До речі, собаку ти мені теж можеш пообіцяти, якщо хочеш!.. Ні, це зовсім інше і цілком безпечне. Обіцяйте, що ви обіцяєте.
МАМА. Ну, добре, добре…
МАЛЮК. Значить, ви пообіцяли не дорікати Карлсонові за підірвану залізницю…
ТАТО. Цікаво, як ми можемо чимось дорікнути Карлсонові, якщо ми ніколи з ним не зустрінемося?
МАЛЮК. Ні, зустрінетеся, тому що Карлсоне сидить у моїй кімнаті!..
ТАТО. Невже?..
МАЛЮК. Уяви собі, сидить!
МАМА. Нам було б дуже приємно познайомитися з Карлсоном…
МАЛЮК. Карлсон теж так вважає! Ходімо.
ТАТО. Тобі не доведеться нас довго вмовляти. Я не заспокоюся, поки не побачу того таємничого Карлсона.
МАЛЮК. Тільки виконайте те, що пообіцяли. Жодного слова про залізницю!..

Усі урочисто підходять до дверей кімнати МАЛЮКА. МАЛЮК широко розчиняє двері. ТАТО й МАМА обережно заглядають до кімнати. Там – порожньо… Лише височить на підлозі височенна, недбало вибудувана із кубиків вежа. Батьки запитально дивляться на МАЛЮКА.

Карлсон, що живе на даху…

ТАТО (перебиває). От що, Малюче: ми більше не хочемо слухати твоїх вигадок про Карлсона!
МАМА. Ну й хитрун же цей Карлсон!.. Він зникає саме в ту мить, коли ми приходимо.
ТАТО. А тепер ми підемо пити каву й забудемо про Карлсона!

Всі повертаються до столу.

МАЛЮК. Мамо. Відвернися на хвильку.
МАМА. Для чого?
МАЛЮК. Ти ж не можеш дивитися, як я гризу цукор, а саме зараз я візьму кусок…

ЯВА ШОСТА

Кімната МАЛЮКА тривалий час по тому.

КАРЛСОН (прилітає, безтурботно). Привіт!
МАЛЮК (непривітно). Привіт, Карлсоне! Звідки ти взявся?
КАРЛСОН. Що?.. Я не розумію. Що ти хочеш сказати?
МАЛЮК. Та ж ти зник саме в ту мить, коли я хотів познайомити тебе зі своїми мамою й татом. Чому ти змився?
КАРЛСОН (сердито). Ні, в житті не чував нічого подібного! Може. Я вже не маю права глянути, що твориться у мене вдома? Господар зобов’язаний слідкувати за своїм помешканням. Хіба я винен, що твої мама з татом вирішили познайомитися зі мною саме тоді, коли я мусив зайнятися своїм будиночком? (Оглядає кімнату.) А де моя вежа? Хто розвалив мою неперевершену вежу?
МАЛЮК (знічено). Я не думав, що ти повернешся…
КАРЛСОН. Ах, так! Найкращий на світі будівельник споруджує вежу, і що відбувається? Хто будує довкола неї огорожу, хто піклується про те щоб вона стояла віки вічні? Ніхто! Ба, навпаки: вежу руйнують, нищать та ще й з’їдають чужого деруна! (Відходить убік сідає на підлогу й супиться.)
МАЛЮК. Пусте. Справа житейська! Було б чим перейматися!
КАРЛСОН. Тобі добре просторікувати! Зруйнувати простіше за все. Зруйнувати й сказати, що це, мовляв, справа житейська й нічого хвилюватися. А як мені, будівничому, котрий зводить вежу оцими бідними маленькими рученьками… (Тикає Малюкові під ніс свої руки, знову сідає на підлогу й супиться ще більше.) Я просто не в собі… Ну просто… Просто жах якийсь!.. (Пауза.) Якщо я отримаю якийсь невеличкий подарунок, то, може, знову розвеселюся… Правда, ручатися не можу, але, можливо, все ж… Якщо мені щось подарують…

МАЛЮК похапцем нишпорить по кімнаті, перебираючи свої скарби. Нарешті зупиняється на електричному ліхтарикові.

МАЛЮК. Може, це тобі підійде?
КАРЛСОН. От-от-от, щось саме таке мені й потрібне для поліпшення настрою. Звичайно, моя вежа була куди кращою, проте, якщо ти даси мені цього ліхтарика, я намагатимуся, хоч трохи повеселішати.
МАЛЮК. Він твій.
КАРЛСОН. А він світить? (Натискає вмикач.) Ура! Горить! Подумати тільки, коли темними осінніми вечорами мені доведеться йти до своєї маленької хатинки, я засвічу цього ліхтарика. Тепер я вже не буду блукати у сутінках серед димарів… (Ніжно гладить ліхтарик.) Ну, Малий, хутенько клич своїх маму й тата! Будемо знайомитися.
МАЛЮК. Вони пішли в кіно.
КАРЛСОН (вражено). Пішли в кіно, замість того, щоб познайомитися зо мною?..
МАЛЮК. Так, пішли…
КАРЛСОН. Що я чую! Тебе залишили самого вдома?.. Ти не можеш піти, куди хочеш?.. Яка жорстокість!.. Яка нічим не виправдана несправедливість!.. Мені знову зле… (Біжить до акваріуму з рибками, хапає його й жадібно хлепче воду.)
МАЛЮК. Обережно! Мої рибки!
КАРЛСОН. Коли у чоловіка лихоманка. Йому треба багато пити. І коли він при цьому проковтне дві-три, чи там чотири рибки, то це пусте, справа житейська.
МАЛЮК. У тебе лихоманка?
КАРЛСОН. Ще б пак! Доторкнися! (Кладе руку МАЛЮКА на свого лоба.)
МАЛЮК (недовірливо). А яка у тебе температура?
КАРЛСОН. Тридцять-сорок градусів, не менше!
МАЛЮК. Як на мене, то ти не хворий.
КАРЛСОН. Господи! Який же ти противний! (Тупає ногою.) Що ж, я вже й захворіти не можу, як усі люди?
МАЛЮК (вражено). Ти хочеш захворіти?
КАРЛСОН. Авжеж! Всі люди цього хочуть! Я хочу лежати в ліжку з високою-превисокою температурою. Ти прийдеш довідатися як я себе почуваю, і я тобі скажу, що я найважчий хворий на світі. І ти мене запитаєш, а чи не хочу я чого-небудь, і я тобі відповім, що мені вже нічого не треба. Нічого, окрім величезного торта, кількох пачок печива, гори шоколаду й великої-превеликої торби цукерок! (З надією дивиться на МАЛЮКА. Пауза.) Ти повинен стати для мене рідною матір’ю. Ти будеш мене вмовляти випити гірких ліків і пообіцяєш мені за це одну крону. Ти обмотаєш мені горло теплим шарфом. Я скажу, що він кусається і тільки за дві крони погоджуся лежати із замотаною шиєю.

МАЛЮК прожогом кидається із кімнати, невдовзі повертається, несучи всі солодощі, знайдені в домі.

Ти заставляєш мене так довго чекати! Мене, такого немічного, хворого, нещасного!..
МАЛЮК. Я поспішав, як тільки міг і стільки всього приніс…
КАРЛСОН. О, я найважчий хворий на світі! Нам треба хутчіше вкласти мене до ліжка! Летимо негайно!.. У чому річ?
МАЛЮК. Але ж я не вмію літати…
КАРЛСОН. Спокійно, панове! Я посаджу тебе на спину, і – раз, два, три! – ми полетимо до мене. Але будь обережним, щоб пальці не потрапили до гвинта.
МАЛЮК (нерішуче). Ти гадаєш, у тебе вистачить сил долетіти зі мною до даху?
КАРЛСОН. Там видно буде. Важко, звичайно, бути певним, що я такий хворий і немічний зможу полетіти з тобою й половину відстані. Але вихід із положення завжди знайдеться: тільки-но я відчую, що вибиваюся із сил, я тебе скину… (Пауза.) Та, либонь, все обійдеться благополучно. Тільки б двигун не відмовив.
МАЛЮК. А раптом відмовить? Тоді ми впадемо!
КАРЛСОН. Безперечно, впадемо. Та це пусте, справа житейська!

МАЛЮК збирається сісти на спину КАРЛСОНУ, проте в останню мить зупиняється, біжить до столу, знаходить папір, олівця й пише.

МАЛЮК (пишучи). Я нагорі у Карлсона, котрий живе на даху.

КАРЛСОН. Залазь скоріше мені на плечі, ми відлітаємо!

І, справді, вони полетіли. Над дахами, димарями, все вище, вище й вище…

ЯВА СЬОМА

У будиночку КАРЛСОНА.

КАРЛСОН (входячи). Милості прошу, любий Карлсоне, і ти, Малий, також! Мені треба негайно лягати до ліжка, тому що я найважчий хворий на світі! (Плюхається на диванчик коло стіни.)
МАЛЮК (блискавично оглянувши помешкання друга). А де твої залізниці?
КАРЛСОН. Гм… Мої залізниці… Вони всі раптом вибухнули. Це, мабуть через запобіжники й клапани. Саме так, через запобіжники і ніщо інше. Та це все пусте, справа житейська, й перейматися нічого.
МАЛЮК (вдруге обвівши поглядом кімнату). Ну, а де твої картини з півнями? (Ущипливо.) Вони що, теж вибухнули?
КАРЛСОН. Ні, вони не вибухнули. Ось поглянь. (Показує на великий лист картону, пришпилений до стіни, в самісінькому куточку котрого намальований маленький червоний півник.) Картина називається «Дуже самотній півень»… Цей «Дуже самотній півень» створений найкращим на світі рисувальником півнів. Ах, і до чого ж ця картина прекрасна й печальна!.. Та ні, я не стану зараз плакати, тому що від сліз підвищується температура… (Відкидається на подушку, хапається руками за голову.) Ти збирався стати мені рідною матір’ю, давай, приступай… (Стогне.)
МАЛЮК (непевно). У тебе є які-небудь ліки?
КАРЛСОН. Так, але я не хочу їх приймати… Сказати тобі які «ліки» я зараз прийняв би?
МАЛЮК. Які?
КАРЛСОН. «Противний порошок» за рецептом Карлсона, котрий живе на даху. Ти візьмеш трохи шоколаду, жменю цукерок, додаси таку ж мірку печива, все це розтовчеш й гарненько вимішаєш. Тільки-но ти приготуєш ці ліки, я одразу ж прийму їх. Це дуже помічне при гарячці.
МАЛЮК. Сумніваюся.
КАРЛСОН. Давай поспоримо. Ставлю шоколадку, що я маю рацію. Ну, давай поб’ємося об заклад!
МАЛЮК. Давай. (Готує солодке місиво за Карлсоновим «рецептом». З усього видно, що він і сам не проти прийняти добрячу дозу таких «ліків».)
КАРЛСОН. Засипай в мене велику дозу! (Широко роззявляє рота.)

МАЛЮК так і робить. Далі вони обидва якийсь час мовчки сидять, чекаючи поки спаде жар.

Ти мав рацію, ці ліки не допомагають при гарячці. Дай-но мені тепер шоколадку.
МАЛЮК. Тобі? Але це ж я виграв заклад.
КАРЛСОН. Так і є. Заклад виграв ти, значить мені треба отримати шоколадку для розради. Немає справедливості на цьому світі! А ти всього лише гидкий хлопчисько, ти хочеш з’їсти шоколад тільки тому, що у мене не спав жар.

МАЛЮК неохоче простягає КАРЛСОНУ шоколад, котрий тут же його починає жадібно поглинати.

І нічого сидіти з такою кислою міною. Іншим разом, коли спір виграю я шоколад дістанеться тобі. (Продовжуючи жувати.) Які нещасні всі хворі! Який нещасний я! Що поробиш, доведеться прийняти подвійну дозу «противного порошку», хоча я й на йоту не певен, що він мене вилікує.
МАЛЮК. Чому ж? Я певен, що подвійна доза тобі допоможе. Давай спорити.
КАРЛСОН. Що ж, давай! Приготуй-но мені хутчій подвійну дозу «противного порошку». Коли треба збити жар, нічим не варто нехтувати. Нам нічого не лишається, як використати всі засоби й чекати результату.

МАЛЮК змішав подвійну дозу й знову висипав її в широко роззявлений рот КАРЛСОНА. Вони знову завмерли, чекаючи результату.

(через півхвилини.) Сталося чудо! У мене спав жар! Ти знову виграв. Давай сюди шоколад.

МАЛЮК, зітхнувши віддає останню шоколадку.

Впертюки на твій кшталт взагалі не повинні битися об заклад. Закладатися можуть лише такі як я. Чи пан, чи пропав, а я завжди сяю, мов начищений п’ятак. (Дожовує шоколад.) Гаразд вже, раз ти такий ласун, такий ненажера, краще за все буде по-братськи розділити решту. У тебе є ще цукерки?
МАЛЮК (понишпоривши в кишенях). Ось, три штуки.
КАРЛСОН. Три навпіл не ділиться. Це знають навіть немовлята. (Миттєво хапає із долоні МАЛЮКА льодяника й блискавично його ковтає.) От тепер можна ділити. Оскільки я вельми добрий та вельми чемний, то я дозволяю тобі взяти першим. Але пам’ятай: той, хто бере першим, завжди повинен брати те що поменше.
МАЛЮК (секунду подумавши). Поступаюся тобі правом взяти першим.
КАРЛСОН. Гаразд, раз ти такий затятий! (Миттю хапає більший горішок й ковтає його.)
МАЛЮК. Послухай, ти ж сам сказав, що той, хто бере першим, повинен взяти те, що менше.
КАРЛСОН. Ех ти, маленький сластолюбцю, якби ти вибирав першим, то якого горішка взяв би собі?
МАЛЮК. Можеш не сумніватися, я взяв би меншого.
КАРЛСОН. То чого ж ти хвилюєшся? Він тобі й дістався. Я напишу всім лікарям на світі й повідомлю їм, які ліки допомагають при гарячці. «Приймайте «противний порошок» за рецептом Карлсоне, що живе на даху». (Дивиться на горішок в руці МАЛЮКА.) Давай закладатися, що я зможу взяти цього горішка так, що ти й не помітиш.
МАЛЮК. Ні, ти не зможеш, якщо я буду тримати його на долоні й дивитися на нього.
КАРЛСОН. Споримо?
МАЛЮК. Ні. Я знаю, що виграю, а тоді ти знову отримаєш цукерку. Я готовий піти на спір, але за тієї умови, що цукерку отримає той, хто виграє.
КАРЛСОН. Як хочеш, ненажеро. Значить ми споримо, що я зможу цього горішка з твоєї долоні так, що ти й не помітиш.
МАЛЮК. Годиться!
КАРЛСОН. Фокус-покус-філі-покус! (Хапає горішка.) Фокус-покус-філі-покус! (Блискавично закидає цукерку собі до рота.)
МАЛЮК (кричить). Я бачив! Я бачив, як ти його взяв!
КАРЛСОН. Що ти кажеш! Значить, ти знову виграв. Ніколи не бачив хлопчиська, котрому так щастило б у спорах.
МАЛЮК. Так… Але ж цукерка… адже її мав отримати той, хто виграв.
КАРЛСОН. Вірно. Але її вже нема, і я готовий битися об заклад на що завгодно, що мені вже не вдасться її повернути назад.
МАЛЮК (знічев’я запхавши руки в кишені). А споримо, що у мене є ще один горіх! Споримо, що я його зараз з’їм! (Швидко дістає горіха й ковтає його.)
КАРЛСОН (раптом зажурено сідає). Ти обіцяв бути мені рідною матір’ю, а насправді тільки те й робиш що запихаєшся солодощами. Ніколи ще не бачив такого прожерливого створіння. (Після паузи.) Я не отримав двох крон за те що кусається шарф.
МАЛЮК. Так, але ми ж тобі й не замотували горла.
КАРЛСОН. Хіба я винен, що у мене немає шарфа! А був би шарф мені напевне замотали б ним горло, він би кусався, а я б отримав дві крони… (Жалісливо позирає на МАЛЮКА.) Я маю страждати через те, що не маю шарфа? Ти вважаєш це справедливим?

МАЛЮК віддає КАРЛСОНУ свої останні дві крони.

А тепер я хочу трохи розважитися. Давай, побігаємо по дахах, а там вже побачимо…
МАЛЮК. Давай!

ЯВА ВОСЬМА

На даху.

МАЛЮК. Якби люди знали, як приємно ходити по дахах, вони давно перестали б ходити вулицями. Як тут чудово!
КАРЛСОН. Так, і дуже небезпечно, тому що дуже легко можна зірватися донизу. Я тобі покажу декілька місць, де серце просто йокає від страху.

Вони продовжують мандрівку серед мансард, димарів, телеантен. В одному із найприкріших місць МАЛЮК раптом ковзає пологою покрівлею донизу і в останню мить КАРЛСОН підхоплює його за руку, вберігши від неминучого падіння додолу.

Весело? Саме такі місця я й мав на увазі. Ходімо далі?

МАЛЮК, відсапуючись, заперечливо хитає головою.
Раптом десь поблизу чується плач немовляти. КАРЛСОН, прислухаючись, дибає по даху і, нарешті підходить до освітленого з середини вікна однієї з мансард. Плач долинає саме звідти.

МАЛЮК. Бідна крихітка! Може у неї болить животик?
КАРЛСОН. Це ми зараз з’ясуємо. (Відчиняє вікно, залазить до мансарди й за мить повертається із немовлям на руках.) Надзвичайно занедбана дитина. Ясна річ – батьки десь вештаються.

Дитина плаче все гучніше й гучніше.

Спокійно, панове! З вами Карлсон, що живе на даху – найкраща нянька на світі. (До немовляти, грайливо) Дудлі-дудлі-дудлі!.. (До МАЛЮКА.) Так завжди кажуть грудним дітям, коли вони плачуть.

Дитина замовкає.

Дудлі-дудлі-дудлі!.. А ще з дітьми роблять ось так!

Декілька раз підкидає немовля вгору. Маля щось тихенько бурмоче.

Як легко розважити крихітку! Найкраща на світі нянька – це…

Дитина знову плаче.

Дудлі-дудлі-дудлі!.. (Роздратовано.) Дудлі-дудлі-дудлі!.. (Трясе дитинку.) Чуєш, що я тобі кажу? Дудлі-дудлі-дудлі! Ясно?

Дитина надривається від крику.

МАЛЮК. Дай-но я її візьму. (Пригортає немовля до грудей.) Не плач, маленька!.. Ти ж така гарненька…

Дитя затихає й через мить починає вдоволено щось лепетати.

КАРЛСОН. Це мої дудлі-дудлі-дудлі подіяли. Дудлі-дудлі-дудлі завжди діють безвідмовно. Я тисячократно перевіряв.
МАЛЮК. Цікаво, як її звуть?
КАРЛСОН. Гюль-фія. Маленьких дівчаток найчастіше називають саме так.
МАЛЮК. Маленька Гюль-фія, мені здається, що ти хочеш їсти.
КАРЛСОН. Якщо Гюль-фія голодна, то там у кімнаті в буфеті є ковбаса й картопля. Жодне немовля на світі не помре з голоду, поки у Карлсона під рукою є ковбаса й картопля.
МАЛЮК. Таку малечу, мені здається, годують молоком…
КАРЛСОН. Значить, ти думаєш, що найкраща на світі нянька не знає що немовлятам дають, а що не дають? Та якщо ти так наполягаєш, я зможу злітати за коровою. (Поглянувши вниз.) Хоча важкувато буде підняти цілу корову на таку верхотуру.

Дитя знову починає хникати.

Спокійно, панове! Я згадав, де можна дістати молока… мені доведеться декуди злітати… Привіт! Я скоро повернуся.

І таки повернувся з пляшечкою молока в руках.

МАЛЮК. Де ти її дістав?
КАРЛСОН. Там, де я завжди беру молоко. На одному з балконів. Поглянь, воно ще тепле.
МАЛЮК. Як, ти її просто стягнув?
КАРЛСОН. Я її… позичив.
МАЛЮК. Позичив? А коли ти збираєшся її повернути?
КАРЛСОН. Пусте, справа житейська… Всього лише одна мацюпунька пляшечка молока. Там мешкає родина, в котрій народилася трійня і у них цих пляшечок видимо-невидимо. Вони тільки зрадіють, що я взяв трішки молока для Гюль-фії.
МАЛЮК. Зараз ми її нагодуємо… (Годує маля.)
КАРЛСОН (заглядаючи на немовля через плечі МАЛЮКА, на різні лади). Дудлі-дудлі-дудлі!.. Дудлі-дудлі-дудлі!.. Дудлі-дудлі-дудлі!..

Малятко засинає й вони обережно через вікно заносять його до мансарди. Вийшовши на зовні, друзі продовжують подорож дахами. На небі тим часом уже засяяв великий місяць, замиготіли зорі. Десь вдалині гуділо втомленим вечірнім гомоном величезне місто. Та раптом десь там, унизу запищали сирени, заблискотіли синіми спалахами автомобільні мигалки.

МАЛЮК (Вглядаючись вниз). Здається, десь пожежа. Чуєш приїхали пожежні.
КАРЛСОН. (З надією в голосі). Може навіть у твоєму будинку. Ти тільки одразу скажи мені. Я їм охоче допоможу, тому що я найкращий на світі пожежний.
МАЛЮК. А може то вони за мною? Дивися піднімають драбину саме сюди…
КАРЛСОН (Обурено). Не розумію, чого всі так наполохалися. Невже комусь могло не сподобатися, що ти вирішив трішки погуляти по дахах.
МАЛЮК. Так. Моїй мамі. Знаєш, у неї нерви…
КАРЛСОН. А було б не зле злегка розважитися з пожежними… (І раптом заметушився.) Ну що ж, здається, мені вже пора лягати спати. Звичайно, ми поводилися тихо, просто зразково. Але не треба забувати, що у мене сьогодні була сильна гарячка, не менше тридцяти-сорока градусів… Привіт! (І пострибав по даху до свого будиночка.)
МАЛЮК. Привіт, Карлсоне!
КАРЛСОН (з-за димаря). Слухай, ти не розказуй пожежним, що я тут живу! Бо я ж найкращий на світі вогнеборець і боюся, вони стануть за мною посилати, коли десь загориться дім…

Позаду МАЛЮКА тимчасом здіймається постать пожежного у відповідній амуніції та блискучому шоломі.

ПОЖЕЖНИЙ (тихо, але владно). Стій на місці й не рухайся! Не рухайся!
МАЛЮК. Тебе мама прислала?
ПОЖЕЖНИЙ. Ага, мама. Авжеж. Мені здалося… Мені здалося, що на даху було двоє хлопчиків…
МАЛЮК. Ні, тут більше нікого не було.

ПОЖЕЖНИЙ за допомогою свого спорядження пристібає до себе МАЛЮКА і вони опускаються за силуети дахів у сяйві повного місяця, мерехтіння зірок і синіх відблисків пожежних машин.

ЯВА ДЕВ’ЯТА

В домі МАЛЮКА.

МАМА. Як ти нас налякав!
ТАТО. Ніколи більше так не роби. Затям собі, ніколи!
МАМА. Невже ти не розумів, що ми будемо хвилюватися?
ТАТО. Невже ти не знав, що мама буде не в собі від тривоги, буде плакати?
МАЛЮК (бурмоче). І чого було так турбуватися?..
МАМА (обнімаючи МАЛЮКА). Подумай тільки! А якби ти впав із даху? Якби ми тебе втратили?
МАЛЮК. Ви б тоді засмутилися?
ТАТО. А як ти гадаєш? Ні за які скарби на світі ми не погодилися б розлучитися з тобою. Ти сам це знаєш.
МАЛЮК. І навіть за сто тисяч мільйонів крон?
МАМА. І навіть за сто тисяч мільйонів крон!
МАЛЮК. Значить, я так дорого коштую?
МАЛЮК. Послухай, тату, якщо я дійсно коштую сто тисяч мільйонів , то чи не можу я зараз отримати готівкою п’ятдесят крон, щоб купити собі маленького песика.
ТАТО. Про це потім. Скажи. Ти що проліз на дах через слухове вікно на горищі?
МАЛЮК. Ні, я полетів із Карлсоном, котрий живе на даху.
МАМА. Так далі тривати не може! Цей Карлсон доведе мене до божевілля!
ТАТО. Послухай, жодного Карлсона, котрий би мешкав на даху не існує.
МАЛЮК. «Не існує»!.. Сьогодні, у всякому разі, він існував.
МАМА. Добре, що скоро розпочнуться канікули й ти поїдеш до бабусі. Сподіваюся, там Карлсон не буде тебе переслідувати. Будеш їсти цвітну капусту?
МАЛЮК. Ні, краще померти, ніж їсти капусту!
ТАТО. Ох! Треба сказати: «Ні, дякую».
МАЛЮК. Ви ж самі розумієте, що коли я кажу «Краще померти, ніж їсти капусту», я хочу сказати: «Ні, дякую».
ТАТО. Так виховані люди не говорять. А ти ж хочеш стати вихованою людиною?
МАЛЮК. Ні, тату, я хочу стати таким, як ти.

МАМА сміється.

Так, я хочу бути таким, як ти, тату. Ти такий хороший!
ТАТО. Дякую тобі, синку. Ти дійсно не хочеш цвітної капусти?
МАЛЮК. Ні, краще померти, ніж їсти капусту!
МАМА. Але ж вона дуже корисна.
МАЛЮК. Напевне. Я давно помітив: чим їжа не смачніша, тим вона корисніша. Хотілось би мені знати, чому всі ті вітаміни містяться тільки в тому, що несмачне?..

ЯВА ДЕСЯТА

Кімната МАЛЮКА, святково прикрашена кульками, кольоровими прапорцями, блискітками і т. п. МАЛЮК сидить коло столу. Входять МАМА з тортом, на якому вісім запалених свічок і тато з пакунками в руках.

МАМА. Поздоровляємо тебе, любий синку! (Ставить торт на стіл.)
ТАТО. Поздоровляємо! Тільки подумати – вісім років тому ти з’явився на світ отакою крихіткою…

Обійми, поцілунки. МАЛЮК розгортає пакунки й дістає подарунки: штанці, коробку з фарбами, велику ілюстровану книжку та іграшкового пістолета. Він тут же декілька разів стріляє із пістолета.

МАМА. Так, час летить! (До тата?) Пам’ятаєш, який тоді періщив дощ у Стокгольмі?
МАЛЮК. Мамо, я народився тут, у Стокгольмі?
МАМА. Звичайно.
МАЛЮК. А ти, тату, народився в Гетебурзі? Ти мені казав…
ТАТО. Так, я гетебурзький хлопчисько.
МАЛЮК. А ти, мамо, де народилася?
МАМА. В Ескільстуні.
МАЛЮК (гаряче обнімає батьків). Яке щастя, що ми всі зустрілися! (Стріляє із пістолета.)

МАМА, накриваючи на стіл, ставить три чашки. ТАТО допомагає, підносячи посуд, бутерброди й солодощі з іншої кімнати.

Мамо, треба чотири чашки.
МАМА. Чому?
МАЛЮК (дещо завагавшись). Карлсон, що живе на даху, теж прийде до мене на день народження.
МАМА. О!.. Ну… Що ж, нехай приходить, адже це твій день народження. (Гладить МАЛЮКА по голові.) Важко повірити, що тобі виповнилося вісім років. Ти все ще носишся зі своїми дитячими фантазіями. Скільки тобі років, хлопчику?
МАЛЮК (поважно). Я мужчина у повному розквіті сил!
МАМА. Гаразд, мужчино, давай-но сідати до столу… (У бік дверей.) А де там забарився наш тато!..

В отворі дверей з’являється ТАТО, урочисто несучи на простягнутих руках плетеного кошика, накритого клаптем легкої тканини, ставить кошика перед МАЛЮКОМ. Той несміливо наближається й піднімає тканину.

МАЛЮК. Що це, песик? Живий песик?
ТАТО. Так, твій пес!
МАМА. Ну, тепер ти щасливий, мій хлопчику?
МАЛЮК (Не чуючи нікого, зі сльозами на очах обнімає песика). Бімбо! Маленький Бібо!.. тепер ти мій пес! Мамо, а я зможу взяти з собою Бімбо, коли поїду до бабусі?
МАМА. Ну звичайно. Ти повезеш його у цьому кошику для перевезення собак.
МАЛЮК (Кричить). Мені подарували собаку! Тепер у мене є свій власний собака!

МАМА тимчасом розливає із кавника гарячий шоколад у чашки.

А ми не будемо чекати на Карлсона?
МАМА. Ні, я гадаю, чекати не варто. Я впевнена, що він сьогодні не прилетить. І взагалі, давай поставимо на ньому хрест. У тебе ж тепер є Бімбо. Ну, задмухуй свічки!

Малюк дме на свічки, ті гаснуть. Знадвору долинає знайомий звук двигуна КАРЛСОНА, і за мить він власною персоною повстає на підвіконні.

КАРЛСОН. Ви вже за столом! Мабуть, вже все з’їли!?
МАМА. Я зараз зомлію… (М’яко сповзає з крісла.)
ТАТО. Не варто, люба!.. (Кидається до МАМИ, підтримує її на кріслі й обмахує рушником.)
МАЛЮК. Бачиш, мамо, Карлсон все-таки прилетів до мене. Ну й чудовий день народження у мене вийшов…
КАРЛСОН. Привіт! Досі ви ще не мали честі знати мене. (Розкланюється.) Я – Карлсон, що живе на даху… Я теж хочу святкового торта.
ТАТО. А хіба ти не хочеш поздоровити Малюка з днем народження?
КАРЛСОН. Так, так, ясна річ, поздоровляю! Де мені сісти? (Помічає, що на столі лише три чашки.) Е ні. Я так не граюся! Це не справедливо. Чому мені не поставили чашки?

МАЛЮК віддає КАРЛСОНУ свою чашку, а МАМА швиденько приносить додаткову. КАРЛСОН одразу приступає до їжі, демонструючи неабиякий апетит.

МАЛЮК. Карлсоне, а мені подарували собаку. Його звати Бімбо. Ось він…
КАРЛСОН. Це чудовий подарунок. Передай мені, будь-ласка, он той бутерброд, і той, і ще он той… Так! Мало не забув! Я ж приніс тобі подарунок… (Поквапливо нишпорить по кишенях й, нарешті, дістає свисток.) Тепер ти можеш свистати своєму Бімбо. Я завжди свищу своїм собакам. Хоча моїх псів звуть Альбергами й вони вміють літати…
МАМА (здивовано). Як, всіх собак звуть Альбергами?
КАРЛСОН. Так, всю тисячу! Ну що ж, тепер можна приступати й до торта.
МАЛЮК. Дякую, любий Карлсоне, за свисток! Я завжди буду свистати до мого Бімбо.
КАРЛСОН. Май на увазі, що я буду частенько брати у тебе цього свистка. Дуже, дуже частенько… До речі, а ти отримав у подарунок цукерки?
МАЛЮК. Звичайно. (Показує.)
КАРЛСОН. Всі ці цукерки підуть на благодійні пожертви. (Похапцем розсовує цукерки по кишенях і знову приступає до бутербродів.) Найкращий на світі винищувач бутербродів – це Карлсон, що живе на даху…
МАМА (підводячись, до ТАТА). Я гадаю, нам краще піти звідси…
ТАТО (підтримуючи МАМУ під руку). Так, так, люба…
КАРЛСОН. Саме так, ідіть, так буде краще. А то я при вас соромлюся.
ТАТО (до МАМИ). Обіцяй мені одну річ, серденько, і ти, сину обіцяй. Обіцяйте мені ніколи нікому не розказувати про те що ми зараз тут бачили.
МАЛЮК. Чому?
ТАТО. Тому, що нам ніхто не повірить. А якщо хтось і повірить, то своїми розпитуваннями не дасть нам спокою до кінця наших днів! (Виводить МАМУ під руку із кімнати.)

КАРЛСОН з новою силою накидається на провізію.

МАЛЮК. Карлсоне, а ти будеш, як і раніше, жити на даху, коли я повернуся від бабусі? Неодмінно будеш?
КАРЛСОН (жуючи). Спокійно, панове! Буду, якщо тільки моя бабуся мене відпустить. А це ще не відомо, тому що вона вважає мене найкращим онуком на світі.
МАЛЮК. А ти справді найкращий на світі онук?
КАРЛСОН. Звичайно. А хто ж іще, якщо не я! Хіба ти можеш назвати ще когось? (Натискає кнопку на животі.) Коли я прилечу, ми з’їмо ще більше бутербродів! Від бутербродів не повніють! Привіт, Малий! (Відлітає.)
МАЛЮК. Привіт, Карлсоне! (Нахиляється до кошика з песиком.) Бімбо, завтра ми поїдемо до бабусі… На добраніч, Бімбо! Спи спокійн

Категорія: Драматургія | Додав: corg | Теги: Малюк і Карлсон, Астрід Ліндгоен, Володимир Підцерковний, інсценізація
Переглядів: 2084 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 4.5/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]