ДІЯ ДРУГА ЯВА ОДИНАДЦЯТА
ТАТО, МАМА й МАЛЮК у загальній кімнаті.
МАМА. Послухайте, любі, лікар сказав, що у мене сильна перевтома. Він сказав, що мені необхідно виїхати за місто і належно відпочити…
Пауза.
МАЛЮК. Я хочу, щоб ти стояла на кухні, щоразу, коли я приходжу зі школи, і щоб на тобі був білий фартух, і щоб ти щодня пекла оладки.
ТАТО. Ти думаєш лише про себе… А це, між іншим, ще не все. Я відбуваю у відрядження до Лондона. А залишити тебе самого ми не можемо.
МАМА (продовжує). Тому на час своєї відсутності ми найняли хатню робітницю, котра й побуде тут з тобою та Бімбо до нашого повернення.
ТАТО (іронічно). Славне тепер у тебе розпочнеться життя! Без мами й тата, зате із Карлсоном і хатньою робітницею, котра заведе тут свої порядки.
МАМА. Не лякайте мене. Подумайте лише, що станеться з хатньою робітницею, коли вона побачить Карлсона.
ТАТО. Цього не буде. (Строго дивиться на МАЛЮКА.) Хатня робітниця ніколи не побачить Карлсона й нічого не почує про нього. Обіцяй, Малий.
МАЛЮК. Взагалі то Карлсон літає куди хоче… Але я можу обіцяти ніколи їй про нього не розповідати.
ТАТО. І взагалі жодній живій душі ані словечка. Не забувай нашої домовленості.
МАЛЮК. Якщо живій душі не можна, то нашій вчительці можна точно.
ТАТО. Ні, в жодному разі, і їй теж не можна.
МАЛЮК. Ясно! Значить і про хатню робітницю теж не можна нікому розповідати, тому що й з нею напевне клопоту буде не менше, ніж із Карлсоном…
Дзвінок біля вхідних дверей. У відповідь з іншої кімнати доноситься несамовитий гавкіт Бімбо.
МАМА (поглянувши на годинник). Це вона… ЇЇ звати фрекен Бок. (Йде відчиняти двері).
Через мить у супроводі МАМИ до кімнати входить ФРЕКЕН БОК.
ФРЕКЕН БОК (входячи). Ах, он як! У вас, значить, собака!
МАМА (стривожено). Ви не любите собак, фрекен Бок?
ФРЕКЕН БОК. Ні, чому ж, я їх люблю, якщо вони гарно виховані.
МАМА (присоромлено). Я не певна, що Бімбо гарно вихований.
ФРЕКЕН БОК (енергійно). Він буде чудово вихований, якщо я поступлю до вас. У мене собаки дуже швидко стають шовковими.
МАЛЮК тихенько скиглить, тулячись до ТАТА.
Що-що, а вишколити собаку, котрий гавкає й хлопчиська, котрий ниє я зумію.
МАЛЮК (ніби сам до себе). А у мене скрипучі черевики.
ТАТО. Сподіваюся, ви любите дітей, фрекен Бок, чи не так?
ФРЕКЕН БОК. О так, звичайно, якщо вони добре виховані.
МАМА (соромлячись ще більше). Я не певна, що Малюк добре вихований…
ФРЕКЕН БОК (впевнено). Він буде добре вихованим. Не турбуйтеся, у мене діти миттєво стають шовковими.
ТАТО (гладить МАЛЮКА по голові). Що стосується хлопчика, то з ним найлегше ладити ласкою.
ФРЕКЕН БОК (рішуче). Досвід підказує мені, що ласка не завжди допомагає. Діти мають відчувати тверду руку. І ще… Прошу не називати мене хатньою робітницею, чи, не дай Боже, нянькою. Я – домоправителька!
ЯВА ДВАНАДЦЯТА
Кількома днями пізніше. Кімната МАЛЮКА. МАЛЮК понуро стоїть коло відчиненого вікна.
КАРЛСОН (прилітає). Привіт, Малий! Довго не бачилися! Чи не образився ти чомусь на мене? У тебе такий понурий вигляд… Ти себе кепсько почуваєш?
МАЛЮК (радісно). Привіт, Карлсоне! Не турбуйся, все в порядку… От лише… Мама поїхала лікуватися, тато у відрядження до Лондона, а нас із Бімбо лишили на хатню робітницю, тобто на домоправительку. ЇЇ звуть фрекен Бок. Тільки вона не домоправителька зовсім, а домомучителька просто… І вона зовсім не любить собак… і дітей теж, думаю.
КАРЛСОН. Тобі несказанно пощастило! Вгадай, хто найкращий на світі приборкувач домомучительок? Почнемо з того, що я стану її визводити.
МАЛЮК. Ти хочеш сказати «виводити»?
КАРЛСОН (нетерпляче). Якби я хотів сказати «виводити», я так би й сказав. А «визводити», як ти міг би зрозуміти із самого слова – значить робити те ж саме, але тільки набагато смішніше… (Підходить до дверей, принюхується.) Що це? Оладки?!
МАЛЮК. Так, вона їх смажить і студить на підвіконні, а мені й Бімбо…
КАРЛСОН. Я гадаю, що найкраще розпочати з визведення оладками. І ти маєш мені допомогти.
МАЛЮК. Як?
КАРЛСОН. Мандруй на кухню й заведи з домомучителькою якусь розмову.
МАЛЮК. Так, але ж…
КАРЛСОН. Жодних «але»! Говори з нею про що хочеш, але так, щоб вона хоч на мить відвела погляд від оладок. (Вилітає у вікно.)
ЯВА ТРИНАДЦЯТА
Кухня. ФРЕКЕН БОК смажить оладки, через одну кладучи їх до рота й запиваючи кавою. Нерішуче у дверях з’являється МАЛЮК.
ФРЕКЕН БОК (вкрай непривітно). Чого тобі?
МАЛЮК. А вгадайте, що я буду робити, коли виросту таким великим, як ви?
Тимчасом з-за вікна долинає знайоме дзижчання двигуна і рука КАРЛСОНА вправно хапає із блюда на підвіконні оладку.
ФРЕКЕН БОК (формально й нетерпляче). І що ж ти будеш робити, коли виростеш великим?
МАЛЮК. Ні, самі вгадайте!
ФРЕКЕН БОК замислюється. Знову рука КАРЛСОНА з’являється й з оладкою зникає за вікном.
МАЛЮК (хихикнувши). Вгадайте, що я буду робити, коли виросту таким великим, як ви? (Неприховано сміється)
Бо вже дві руки за вікном одну по одній хапають оладки й зникають.
ФРЕКЕН БОК. Мені ніколи стояти тут з тобою й вислуховувати твої дурниці. Я не збираюся ламати собі голову над тим, що ти будеш робити, коли виростеш. А поки ти ще маленький, будь добрий слухатися, а тому негайно чимчикуй з кухні й сідай за уроки.
МАЛЮК. Само собою. (Голосно регоче). Але коли я виросту таким великим, як ви, фрекен Бок, я, як і ви, буду безперестанно бурчати.
ФРЕКЕН БОК міняється на обличчі, бере руки в боки й, здається, от-от кинеться на МАЛЮКА. В цю мить знадвору долинає мукання. ФРЕКЕН БОК стрімко обертається до вікна.
ФРЕКЕН БОК. О Боже! Куди поділися мої оладки? (Виглядає у вікно.) Невже голуби?
МАЛЮК. Радше корова. Яка-небудь летюча корівка, котра полюбляє оладки. От вона їх побачила й злизала язичком.
ФРЕКЕН БОК. Не мели дурниць…
З-за вікна доноситься дзижчання двигуна КАРЛСОНА.
МАЛЮК (нарочито голосно).
Божа корівка,
полети на небо,
принеси нам хліба,
чорного і білого,
тільки не горілого!
ФРЕКЕН БОК. Негайно замовкни! Мені набридли твої витівки!
У цю мить щось дзенькає. ФРЕКЕН БОК оглядається й бачить на блюді монетку.
МАЛЮК (знову хихикаючи). Яка чемна корівка. Вона заплатила за оладки.
ФРЕКЕН БОК. Що за безглузді жарти! Певно, хтось із верхньої квартири забавляється тим, що краде у мене оладки й кидає сюди цей дріб’язок.
МАЛЮК. Над нами нікого немає. Ми живемо на верхньому поверсі. Над нами лише дах.
ФРЕКЕН БОК (майже кричить). Нічого не розумію! Анічогісінько!
МАЛЮК. Це я вже давно помітив. Та чи варто журитися, не всім же дано розуміти.
То було вартим ляпасу й МАЛЮК негайно його отримав.
ФРЕКЕН БОК (кричить). Я тобі покажу, як нахабніти!
МАЛЮК. Ні-ні, не треба, не показуйте! А то мене мама не впізнає, коли повернеться! (Плаче.)
ФРЕКЕН БОК (хапає МАЛЮКА за руку). Зараз я відведу тебе до твоєї кімнати. Сиди там, і нехай тобі буде соромно. Я замкну двері на ключ, аби тобі не вдалося щохвилини бігати до кухні. (Дивиться на годинник.) Сподіваюся, години вистачить, щоб зробити тебе шовковим. А тимчасом згадай, що треба казати, коли просять пробачення!
ЯВА ЧОТИРНАДЦЯТА
Кімната МАЛЮКА. КАРЛСОН зосереджено доїдає оладки. За стіною тричі б’є годинник.
МАЛЮК. Скоро з’явиться фрекен Бок, щоб випустити мене із кімнати. Хотів би я глянути, яку вона б скроїла міну, коли б мене тут не виявилося…
КАРЛСОН. Завжди звертайся зі своїми побажаннями до Карлсона. Він все владнає, будь певен. Спокійно, панове! (Підхоплює МАЛЮКА в оберемок і вони разом зникають за вікном).
Повертається ключ в замку, до кімнати входить ФРЕКЕН БОК. Хвильку вона оглядає кімнату. Кидається до розчиненого вікна, визирає на вулицю. Заспокоюється. Діловито оглядає ліжко, під ліжком, під столом. Їй на очі навертається шафа. Різко йде до шафи, розчиняє дверцята. Трохи вагається, а далі занурюється всередину шафи.
Тимчасом КАРЛСОН вскакує до кімнати і ставить МАЛЮКА на підлогу. Малюк непевно підходить до столуй й нишком сідає, починає гортати сторінки якогось зошита, роблячи вигляд, що вчить уроки. ФРЕКЕН БОК виринає із шафи. Бачить МАЛЮКА й тихенько притуляється спиною до дверей шафи й кілька раз кліпає очима.
ФРЕКЕН БОК (нарешті опанувавши себе). Скажи заради всього святого, де ти ховався?
МАЛЮК. Я не ховався. Я сидів тут і розв’язував приклади. Я ж не знав, що ви, фрекен Бок, захочете погратися зі мною у піжмурки. Але, якщо ви вже так хочете – я готовий… лізьте назад до шафи, я залюбки вас пошукаю.
ФРЕКЕН БОК (після тривалої паузи, бурмоче). Може, я занедужала… У цьому домі кояться такі дивні речі… (Знову завмирає, заглибившись у свою розхитану останніми подіями свідомість.)
КАРЛСОН зазирає до кімнати через двері, якими увійшла ФРЕКЕН БОК, махає МАЛЮКОВІ рукою й зникає за дверима. Чути звук ключа, що повертається в замку.
(дещо отямившись). Дивно! Ну гаразд, тепер ти можеш піти побавитися, доки я приготую обід.
МАЛЮК. Дякую, це дуже мило з вашого боку. Значить, я більше не зачинений?
ФРЕКЕН БОК. Ні, я дозволяю тобі вийти. (Підходить до дверей, береться за ручку, натискає раз, другий, третій, навалюється на двері всім тілом.) Хто замкнув двері?
МАЛЮК. Мабуть, ви самі.
ФРЕКЕН БОК. Що ти торочиш! Як я могла замкнути двері ззовні, коли сама знаходжуся всередині!
МАЛЮК. Цього я не знаю.
ФРЕКЕН БОК. Знаєш, що я думаю? Я думаю, що в домі з’явився привид…
МАЛЮК. А ви, фрекен Бок, боїтеся привидів?
ФРЕКЕН БОК. Навпаки! Я так давно про них мрію! Збагни тільки, тепер мені, може, вдасться потрапити до телевізійного шоу! Знаєш, є такі спеціальні передачі, де телеглядачі розповідають про свої зустрічі з привидами. А того, що я пережила тут за один-єдиний день, стане на десять телешоу! Ото вже я допечу своїй сестрі Фріді, можеш мені повірити! Вона, Фріда, вже виступала на телебаченні й розповідала про привидів, котрих їй довелося побачити, та про потойбічні голоси, котрі вона чула. Та тепер я завдам їй такого удару, що вона лусне!
МАЛЮК. А хіба ви чули потойбічні голоси?
ФРЕКЕН БОК. А ти що забув, яке страхітливе мукання долинало з-за вікна, коли щезли оладки? Я спробую відтворити його по телебаченню, щоб глядачі почули, як воно звучить… (Намагається «відтворити» мукання.)
МАЛЮК від несподіванки аж підскочив.
(Вдоволено.) Ніби схоже.
Тут звідкілясь долинає ще страшніше мукання, ніж «відтворене» ФРЕКЕН БОК.
(Пошепки.) Чуєш? Він… Привид… Він мені відповідає! Феноменально! От що я розповім по телебаченню! О Боже, як розлютиться Фріда, як вона буде заздрити! Подумай тільки, вона запевняла, що якось увечері побачила у себе в кімнаті руку, котра написала на стіні цілих вісім слів!... зрештою, сестра й справді потребувала застереження.
МАЛЮК. А що то було за застереження?
ФРЕКЕН БОК (напружила пам’ять). Як же це… Ах, от як: «Стережися! Життя таке коротке, а ти недостатньо серйозна!»
МАЛЮК нічого не розуміє.
Розумієш, це було застереження Фріді, що, мовляв, треба змінитися, заспокоїтися, жити більш стримано.
МАЛЮК. І вона змінилася?
ФРЕКЕН БОК. Звичайно, ні! У всякому разі, я цього не бачу. Тільки й знає, що хизується, вважає себе зіркою телебачення, хоча й виступала там один-єдиний раз. Та тепер я вже знаю, як збити з неї цю пиху…
Гучно повертається ключ у дверях і вони зі страшним скрипінням прочиняються. Наступної миті в щілину, що утворилася влітає паперовий літачок, складений із аркуша зошита. Двері відчиняються ще ширше і з грюкотом зачиняються. Малюк підбігає до літачка, розгортає його й простягає аркуш ФРЕКЕН БОК.
(Читає.) «Ну й оладки! Гроші береш, а кориці не додала. Стережися!»
ЯВА П’ЯТНАДЦЯТА
Кімната МАЛЮКА через декілька днів. МАЛЮК і КАРЛСОН веселяться, згадуючи попередні пригоди.
КАРЛСОН (передражнює ФРЕКЕН БОК). «Ну й оладки! Гроші береш, а кориці не додала. Стережися!» Ха-ха-ха!.. Бережи домомучительку! Вона найцінніша за всі меблі у вашому домі. Бережи її, як зіницю ока! Тому що тепер ми насправді здорово побавимося.
МАЛЮК (дещо збентежено). А як?
КАРЛСОН. О! Не Фріда впаде зі стільця. Весь світ зблідне перед тим, що ви побачите.
МАЛЮК. А що ми побачимо?
КАРЛСОН. Найстрахітливішого Привида Всесвіту!.. Ого-го-го-о-о-о!.. Де у вас простирадла? (Біжить до шафи, заглядає всередину.) Мене просто бісить ця любов до порядку! Тут напевне знайдеться якесь простирадло. (Витягає простирадло).
МАЛЮК. О ні, цього не треба! Поклади назад. Ось тут є старі, латані…
КАРЛСОН. Старі, латані простирадла! Я думав, Найстрахітливіший Привид Всесвіту має виступати в яскравих святкових шатах. Зрештою, якщо у вас такий дім… Давай сюди це ганчір’я.
КАРЛСОН зникає за вікном разом із простирадлами й за мить з’являється знову, протягуючи до кімнати знадвору кінець шнурка.
Привид не повинен являтися ні з того ні з сього. Тому Карлсон дарує тобі найкращий на світі дзвінок і тепер ти завжди зможеш подзвонити й замовити появу привида саме в ту мить, коли домомучителька сидить у засідці й виглядає, чи не видно у пітьмі чогось такого страшненького. На зразок мене, наприклад… (Смикає за шнурок і десь там, на даху мелодійно звучить дзвіночок.) Чудово! Ти смикаєш за шнур, у мене нагорі дзенькає дзвінок, до вас негайно прилітає сам знаєш хто, і домомучителька сходить з рейок. Колосально, так?
МАЛЮК. Еге ж, справді, колосально!...
КАРЛСОН. Так, але не зовсім.
МАЛЮК. Чому?
КАРЛСОН. Тому що якби я теж отримав якогось невеличкого подаруночка, то було би колосально на всі сто.
МАЛЮК. Ось губна гармошка, хочеш?
КАРЛСОН. Я завжди мріяв про музичний інструмент, дякую тобі за цей подарунок… Контрабаса ж у тебе все одно нема? Та, пусте. (Видобуває із гармошки дикі рулади.) Я зараз придумаю пісню під назвою «Плач крихітки-привида» (Грає.) Чуєш?
МАЛЮК (Прикладає палець до вуст і підбігає до дверей). А ти чуєш? Вона йде…
КАРЛСОН прожогом кидається на підлогу й миттю закочується під ліжко. Входить ФРЕКЕН БОК з шваброю й відром у руках.
ФРЕКЕН БОК. Сьогодні увечері повернуться мама із татом. Я хочу прибрати у твоїй кімнаті перед їх приїздом. Піди-но поки на кухню.
МАЛЮК (вкрай збентежений). Не піду, мені треба вчити уроки…
ФРЕКЕН БОК. Поглянь, що робиться у тебе під ліжком.
МАЛЮК (всідається на ліжку). Нічого у мене під ліжком немає…
ФРЕКЕН БОК (роздратовано). Помиляєшся. Там накопичилися цілі гори сміття. Дай мені підмести.
МАЛЮК (невпевнено кахикаючи). Я здається застудився. (Кутається в ковдру, навмисно опускаючи до підлоги її край.) Мені потрібен постільний режим.
ФРЕКЕН БОК (починає підмітати з іншого краю кімнати). Сиди собі на ліжку, скільки тобі влізе, поки я не дійду до нього, але потім тобі все-таки доведеться замінити постільний режим на кухонний, або будь-який інший, впертий хлопчиську!
Тимчасом КАРЛСОН з-під ліжка лоскоче МАЛЮКА під колінами і той починає хихикати.
Так-так, смійся, безстиднику! Мати хвора, батько десь клято працює, а йому й діла немає. Правду кажуть: як з очей, так із думки.
МАЛЮК сміється ще голосніше, бо КАРЛСОН ще сильніше його лоскоче.
(Похмуро.) Чи не можна довідатися, що тебе так насмішило?
МАЛЮК. Ха-ха-ха!.. Я згадав один смішний жарт. Якось бик гнався за конем, а кінь так перелякався, що заліз на дерево… Ви не знаєте цієї історії, фрекен Бок?
ФРЕКЕН БОК. Не забивай мені баки! Пусті байки! Чи хто таке бачив, щоб коні по деревах лазили?
МАЛЮК. Ясна річ, вони не вміють, але ж за ним гнався розлючений бик, так що ж, до дідька, їй зоставалось робити?
ФРЕКЕН БОК. «До дідька»! Розсівся тут, регоче, сквернословить. Вихованнячко…
З-під ліжка линуть звуки «Плачу крихітки-привида», натхненно видобуті із губної гармошки. Фрекен Бок завмирає на місці.
Боже праведний, а це що таке?
МАЛЮК. Не знаю.
ФРЕКЕН БОК. А я знаю! Це звуки потойбічного світу. Ясно, як Божий день.
МАЛЮК. А що означає «потойбічного світу»?
ФРЕКЕН БОК. Світу привидів. Це нелюдські звуки, це звуки привидів. Хіба ти не чув?.. Це крики душі, що шукає спокою… (Якусь мить дивиться на МАЛЮКА повними жаху очима.) Господи, тепер я просто зобов’язана написати телебаченню. (Відкидає щітку й совок, сідає до столу, пише.) «Шведському радіо й телебаченню. Моя сестра Фріда Бок виступала у вашому шоу про духів і привидів. Не думаю, що ця передача була хорошою, тому що Фріді мариться все, що їй заманеться. Та на щастя все можна виправити й вашу передачу також. Тому що тепер я сама живу в домі, битком набитому привидами, котрі коять дивовижні речі: мукають за вікном четвертого поверху, крадуть гарячі оладки, замикають двері ззовні, коли всі знаходяться всередині кімнати, підкидають листи з погрозами й видобувають звуки, від котрих хочеться плакати… Приїздіть невідкладно… З великою повагою Хільдур Бок. І як тільки вам спало на думку запросити Фріду виступати по телебаченню?» (До МАЛЮКА.) Я на пошту. Буду увечері.
КАРЛСОН (вилазить з-під ліжка) Го-го-го-о-о-о! Діждемося вечора… Коли стемніє у домомучительки й насправді буде матеріальчик для телебачення. (Зникає за вікном.)
Здалеку тихо й, цього разу, ніжно лине над дахами «Плач крихітки-привида». Вечоріє.
КАРТИНА ШІСТНАДЦЯТА
Кімната МАЛЮКА. Малюк у піжамі стоїть коло вікна й дивиться на нічні вогні міста. Входить ФРЕКЕН БОК.
ФРЕКЕН БОК. Чому ти стоїш коло розчиненого вікна? Негайно марш у ліжко!
МАЛЮК. Я… дивився на зорі. А ви, фрекен Бок, не хочете на них поглянути? (Непомітно смикає шнурок).
ФРЕКЕН БОК. Десь там, нагорі, дзвенить дзвіночок. Як дивно…
МАЛЮК. Так, дивно!..
Наростають звуки «Плачу крихітки-привида», за вікном промайнула тінь.
ФРЕКЕН БОК. Ой… Дивись, дивись… Господи милосердний!
МАЛЮК. Так, тепер я теж починаю вірити у привидів. Але це якийсь маленький привид, він не може бути небезпечним.
ФРЕКЕН БОК (задихаючись). Заберіть, його, заберіть…
«Привид» то наближається до вікна, то віддаляється.
Скоріше до ванної, ми там сховаємося! (Хапає МАЛЮКА за руку, той чимдуж опирається.) Ну хутчій! Хутчій, а то я зараз зомлію… (З грюкотом зачиняє вікно, затягує штори, тягне МАЛЮКА до дверей.)
МАЛЮК (відчайдушно опираючись). А Фріда, мабуть, не така боягузка. Як ви…
Двері, до яких наближаються ФРЕКЕН БОК з МАЛЮКОМ зі стогоном відчиняються і в їх отворі, погойдуючись в повітрі, освітлений ззаду, бовваніє «привид».
ФРЕКЕН БОК. Рятуйте! Рятуйте!.. (Відчайдушно кидається до дверей, зачиняє їх і блискавично повертає ключ у замку, затим тихо й розслаблено стікає по дверях на підлогу).
КАРЛСОН (з-за дверей, лагідно). Відчини, чуєш, негайно відчини…
ФРЕКЕН БОК. Ха! Нізащо!
КАРЛСОН. Відчини! Я то я так не граюся! Скажи їй, щоб вона відчинила! Який же інтерес гратися, коли вона буде так поводитися!
МАЛЮК. І довго ми збираємося сидіти тут замкнені?
ФРЕКЕН БОК. (Переможно). До ранку!
КАРЛСОН. Тоді вгадай, хто в такому разі негайно відправиться до Фріди, щоб надати їй матеріал для телепередачі?
Пауза.
ФРЕКЕН БОК (зі стогоном). Ні, ні! Прошу тебе, не роби цього!.. Я не перенесу цього! (До МАЛЮКА.) Розумієш, я думала, що не боюся привидів, а виявилося, що боюсь. Але ти ж хоробрий? Може попросиш, щоб цей привид зник і з’явився іншим разом? Я хочу до нього трохи звикнути. А головне, щоб воно не відвідало за цей час Фріду! Нехай воно поклянеться, що зробить саме так!
МАЛЮК. Постараюся, але не знаю, що вийде.
МАЛЮК навшпиньках наближається до дверей, повільно повертає ключ, замок клацає. ФРЕКЕН БОК несамовито скрикнувши кидається до ліжка, залазить під ковдру й накриває голову подушкою. Тимчасом КАРЛСОН в одязі «привида» вскакує до кімнати й ховається в шафі.
ФРЕКЕН БОК (з-під подушки). Що там, хлопчику?
МАЛЮК. Його нема! Воно полетіло додому. Вилазьте.
ФРЕКЕН БОК (всідається на ліжку). О, це було жахливо… Тільки подумай, яка передача для телебачення могла б із цього вийти! Фріда в житті не бачила нічого подібного! (Радісно.) А взагалі, годі з мене привидів. Я була б рада, якби доля надалі позбавила мене подібних зустрічей. (Збирається встати з ліжка.)
Із шафи чути мукання.
Чуєш? Клянуся, привид причаївся у нашій шафі! Ой, я здається зараз помру…
МАЛЮК. Та ні… Це зовсім не привид… Це… це… Вважайте, що це телятко. Так, будемо сподіватися, що це телятко.
КАРЛСОН (із шафи). Телятко? Ще чого не вистачало! Не вийде! І не сподівайтеся!
Двері шафи відчиняються й звідти зі свистом одна по одній починають вилітати речі: простирадла, наволочки, штанці, сорочки, рушники, шкарпетки, носовички – словом, все що може міститися у шафі. ФРЕКЕН БОК несамовито кричить. МАЛЮК навіжено регоче. В паузах між криками й сміхом чути голос КАРЛСОНА.
Ого-го-го! Я не телятко, я несамовито небезпечний привид!!!
ФРЕКЕН БОК з криком заривається в подушки, КАРЛСОН все швидше й швидше носиться по кімнаті, здіймаючи куряву й розкидаючи речі, МАЛЮК з реготом ледве поспіває за ним, аж поки в апогеї забави не наступає на простирадло, що є костюмом «привида» й воно злітає, являючи нам власне КАРЛСОНА. Западає глибока тиша.
КАРЛСОН (сконфужений). Ну от. Невдача може зірвати найгеніальніші задуми. Зараз ми в цьому переконалися… Нічого не вдієш, справа житейська.
ФРЕКЕН БОК (обережно визираючи з-під подушки). Хто… Хто це, царице небесна, а це ще хто?
МАЛЮК. Це Карлсон, котрий живе на даху.
ФРЕКЕН БОК (задихаючись). Хто? Хто цей Карлсон, котрий живе на даху?
КАРЛСОН (галантно вклоняється). Гарний, розумний і помірно гладкий мужчина у розквіті сил. Уявіть собі, це я.
Пауза. ФРЕКЕН БОК спочатку кліпає очима, потім хихикає, потім стиха схлипує й нарешті вибухає бурхливими слізьми.
ФРЕКЕН БОК. Подумати тільки! Ця телепередача вже була у мене в кишені… А я, дурепа, спеціально ходила додому й розповіла все Фріді… (Безутішно ридає.)
КАРЛСОН (намагається її заспокоїти). Але ж я гарний, розумний і помірно гладкий мужчина у розквіті сил. І мене можна показувати по цьому ящику…
ФРЕКЕН БОК (оцінивши Карлсоне довгим поглядом, злобно). «Гарний, розумний і помірно гладкий мужчина»!.. Та таких на телебаченні хоч греблю гати, з цим до них і пхатися нічого… (Пильніше приглядається до КАРЛСОНА, МАЛЮКОВІ.) Хто він, власне, такий?
МАЛЮК. Мій товариш. Ми з ним бавимося.
ФРЕКЕН БОК. Це я й без тебе знаю. (Сердито.) Забирайся! Забирайся геть, щоб і носа твого тут не було!
МАЛЮК. Ну чого ви, фрекен Бок так лютуєте? Карлсон мій товариш, хіба можна його проганяти?
ФРЕКЕН БОК (люто). А я кажу, геть! І крапка!
КАРЛСОН (теж розлючено). Ні, я так не граюся! Я так не граюся! Виставляти мене геть?.. Не вийде! Навіть якщо я й піду, то тільки сам, і неодмінно повернуся. І не раз! (Всідається на підлозі, підносить до губ гармошку й видобуває з неї проникливу ліричну мелодію).
МАЛЮК завмирає, ФРЕКЕН БОК починає прислухатися до мелодії, підводиться із ліжка, чепуриться, і теж зачаровано слухає. КАРЛСОН, не перестаючи грати, підводиться, йде до підвіконня, самі собою розсуваються штори, вікно розчиняється, в нього вривається подих сильного вітру, КАРЛСОН стає на підвіконня, оглядається. МАЛЮК і ФРЕКЕН БОК зачудовано дивляться на нього, ніби у вісні наближаючись до вікна. КАРЛСОН ступає у простір за вікном і ніби розчиняється у повітрі. Мелодія набирає сили. У дверях до кімнати з’являються ТАТО й МАМА. Вони здивовано оглядають рейвах, зчинений у кімнаті й постаті ФРЕКЕН БОК і МАЛЮКА, прилиплі до вікна. Мелодія поволі стихає.
ФРЕКЕН БОК (оглянувшись, просвітліло). Він полетів!.. Але пообіцяв повернутися… Милий… Милий Карлсоне!.. (Знову повертається до вікна).
Нова хвиля чудової мелодії накочується на сцену, а вслід за нею напливає й
ЗАВІСА.
