Цього року до Дня театру черкаські лялькарі підготували для своїх глядачів сюрприз – спектакль для молоді й дорослих „Сестро моя, Русалонько!” за п’єсою Л. Разумовської. Незважаючи на те, що вистава для такої аудиторії – не перша в репертуарі Черкаського академічного обласного театру ляльок, він стійко асоціюється, на жаль, виключно з дітлахами. Дошукуватися глибинних причин такої несправедливості не час і не місце, та й багато їх. І справа не в одній лише психології.

Художній керівник театру Ярослав Грушецький називає й цілком земні, матеріальні фактори: „Попри всі балачки та обіцянки за 45 років непорушним фактом постало те, що мрія поколінь талановитих, відданих справі митців – акторів, художників та директорів про повноцінне стаціонарне приміщення молодіжно-дитячого театру в Черкасах так і залишилася мрією, а Черкаський академічний обласний театр ляльок, тричі одурений, – досі єдиний в Україні державний театр без професійного приміщення. Театр на семи вітрах…” У нашому випадку все дуже просто – дорослий глядач просто не знає, що є в рідному місті така незвична місцина, де казка настільки близька й де майже цілком стирається межа між мрійливим дитинством і дорослою розважливістю. Так, свого часу виявилися не прокатаними й гідно не оціненими кілька прекрасних вистав: „Жменя сміху”, складеної за українськими водевілями; „До третіх півнів”, твореної на основі тонкої сатири В. Шукшина; „Обережно! Шапочка Червона!”, народженої з вишуканих глибоких пісень барда О. Вертинського.

Утім, у святковий день не хочеться згадувати про сумне. Тим більше, що „Сестро моя, Русалонько!” – справжня подія в культурному житті міста, і про цю подію кортить і варто говорити. Маленький зал у цій виставі не заважає, скоріше, навіть навпаки… Вкрадливі звуки музики, що ніби ллється з океанічних глибин; зловісні тіні, які розповзлися темними закутками; таємничий шепіт білої маски, – від перших хвилин забуваєш, що ти оточений іншими людьми. Це інтимний, дуже особистий діалог, який із тобою ведуть герої. І боїшся порушити тишу, бо ж здається, ніби ці паузи присвячені тільки тобі. Миттєвості, необхідні, щоби прислухатися до власних відчуттів, замислитися й Зрозуміти… Невеличкий зал має свою привабливість. „Тільки в таких умовах глядач може наблизитися до героїв казки, побачити живі очі акторів, прочитати їхні емоції, – пояснює цю особливість завідувач трупи провідний майстер сцени Галина Кондратська. – І то дійсно моменти істини. Адже в такі хвилини актор не може збрехати своєму глядачеві. Він щирий до краю, живе почуттями свого персонажа й енергію віддає ляльці”.

Вистава „Сестро моя, Русалонько!” особлива в багатьох планах. „Її початково задумували як експеримент, – зазначає художній керівник театру Ярослав Грушецький. – Це природно, оскільки робив її студент. [Вистава – дипломний проект випускниці режисерського курсу кафедри акторської майстерності та режисури театру анімації Харківського університету мистецтв ім. І. Котляревського художниці театру Карини Чепурної]. Більше того, її створював художник. А це геть інше бачення. І робота була проведена колосальна. Візуальні ідеї Карини [Чепурної], її прийоми, системний пошук, у процесі якого обиралися конкретні сцени… Та в нашому випадку все „зрослося”. Уся група була „в матеріалі”, налаштована на конкретну хвилю”.

До речі, прем’єра – не єдиний режисерський дебют молодих майстрів на сцені Черкаського академічного обласного театру ляльок. За багаторічну історію театр запропонував увазі глядачів десять (!) таких проектів – один із найвищих (коли не найвищий) показників з-поміж аналогічних театрів України. Тут уперше спробували свої сили нині імениті діячі культури: Азалія Романенко („Ведмежатко Рімтімті”, 1972 р.) – багаторічний викладач Київського національного університету культури; Валерій Бугайов („Веселі півники”, 1973 р.) – сьогодні заслужений артист України та заслужений діяч мистецтв Російської Федерації, режисер Курського обласного театру ляльок; Леонід Попов („Веселий маскарад”, 1976 р.) – завідувач кафедри театру ляльок КНУТКТ ім. І. Карпенка-Карого, професор, заслужений артист України; Олександра Самохвалова („Кошеня на ім’я Гав”, 1981 р.) – викладач Дніпропетровського театрального коледжу та інші. Такі експерименти тривають і сьогодні: один з останніх спектаклів театру „Кумедні крукоруки” (2009 р.) поставила актриса Черкаського академічного обласного театру ляльок, студентка режисерського курсу кафедри театру ляльок КНУТКТ ім. І. Карпенка-Карого Наталя Семенова. Ще одне чудове підтвердження готовності театру до виправданого творчого ризику та реальних можливостей для талановитих молодих режисерів виявити себе й потішити глядачів усіх вікових категорій.

„Сестро моя, Русалонько!” для художника й режисера Карини Чепурної – не просто формальний дипломний проект. „Це дуже особиста робота, – зізнається автор постановки. – Були моменти, коли я просто задихалася від обсягу й масштабів покладених на мене обов’язків. [Карина Чепурна працювала не лише як режисер-постановник, а і як сценограф вистави, і як звукорежисер – у співавторстві з композитором театру Оленою Білашенко]. Але всі допомагали. Особливо вдячна я художньому керівникові театру Ярославу Грушецькому та директорові театру Любові Величко – за цілковиту підтримку моїх ідей та розуміння. І з акторами ми швидко знайшли спільну мову. Вони просто дихали виставою, забуваючи про життя за межами цієї прекрасної казки. Справжнє щастя для режисера, коли актори, репетируючи, граючи, не стежать за часом!”
Та це тільки невеличкий екскурс у творчу лабораторію, один погляд за лаштунки. Для нас, глядачів, особливо цінний безпосередньо спектакль і враження від нього. А емоцій після перегляду дійсно багато – найрізноманітніших. „Часом мені здається, що до сучасного глядача можна „достукатися” лиш викликаючи в нього страх. Ми ніби досягли якогось рубежу, – відверто каже Карина Чепурна. – І в цій виставі є досить важкі, навіть шокуючі моменти. У „Русалоньці…” все оголено, усі наші страхи виділені на сцені – вони у палаці, на березі, у воді. Особливу роль тут відіграє Смерть. Для мене дуже важливо було показати її всемогутність – як на дні моря, так і в повітрі, на землі. Вона всюдисуща, вона керує людьми, спочатку захоплюючи їхні душі. Цілком вона не може заволодіти лиш тим, у чиїй душі живе щире кохання.

Образом Русалоньки я хотіла показати багато важливого, особистого. Звична з дитинства красунечка, описана книгою й п’єсою, у нашій виставі вона інша. Не даремно лялька її, як і Принца, рукавична. Можливо, не надто розкішна зовні, вона вражає саме внутрішнім змістом. Адже в її ляльці – жива людська рука, що несе людське тепло, добро, енергію. Краса всередині, і саме цей зміст Принц, на жаль, не розгледів…

Та ж Принц – то звичайний парубійко. Не надто позитивний, але й не дуже негативний. Живе в палаці, слухається матір… Він просто не готовий до такого кохання й прозріти може тільки якщо втратить ту, яка кохає. Сумно, але для нашого часу це типово – як багато молодих людей сьогодні „сліпі” душею!”

Тому, власне, вистава й розрахована саме на молодь і старших людей. Її образи, поставлені питання гостро актуальні й апелюють до тих, хто вже замислювався або готовий замислитися над ними. „Русалонька – феномен кохання некорисливого й жертовного, як антитеза до всього, що є сьогодні у світі, де зникає щирість стосунків, – додає художній керівник театру Ярослав Грушецький. – І ми довго шукали засіб висловити саме цю ідею. Перенести її на синтетичну мову нового, сучасного театру. Був задум зробити камерну виставу на двох осіб, вуличну виставу, виставу в басейні. Та не було якоїсь зображальної основи – лише набір фантазмів… А потім Карина запропонувала нові цікаві форми, які почали працювати самі. Хотілося знайти особливі способи вираження для протиставлення любові й смерті. І художниця зробила збиті пропорції в тілах мешканців палацу, маленькі ляльки-петрушки. Був й експеримент із маскою як символом керівної зовнішньої, „соціальної” оболонки. Й експеримент із живим планом: коли Русалонька та Принц наодинці, вони кохають, і актори дивляться в зал, ляльки на задньому плані. Та варто їм потрапити до палацу, де всі носять маски, і чужа нещирість починає „тиснути” – герої знову з’являються у вигляді ляльок. Ці експерименти дозволили поговорити з глядачем відверто, а також показати багато несподіваних сторін особистостей самих акторів. Так, наприклад, Андрій Без’язичний, виконавець ролі Принца, розкрився як хороший драматичний актор”.

А ми, глядачі, бачимо й відчуваємо результат багаторічної роботи. І ось перед нами Принц – таке олюднене почуття розгубленості, постійного пошуку, нездоланного бажання бути, переляку перед невідомим, насамперед, дорослим життям. Страх зобов’язань і гостра потреба в сильному почутті – не обов’язково коханні, але в дружній прихильності, жалості, заступництві. І як це правильно, що тільки двоє героїв – Русалонька та Принц – не носять у палаці масок! На них оголеність чуттів завершена. Довкола також вирують пристрасті, але вони втрачають свою наївність та беззахисну відкритість. Тут усе навпаки, природні людські риси вважаються ганебними, сприймаються як „недосконалість” власної душі (власне, той самий страх, непевність, потребу в комусь). І прийнято прикривати їх чимось геть іншим – злістю, мстивістю, цинізмом, презирством до слабких (чи тих, хто не боїться ними здаватися). Щоб на хвильку відкрити справжнє почуття, король змушений зірвати маску. Та тільки в ту мить і можна бачити його очі та істинні потяги.

А королеві й зірвана маска не допомагає. Вона настільки зріднилася зі штучним обличчям, яке дозволяє випускати у світ найгірші інстинкти, що страшна маска стала прекрасніша за справжнє лице… Неможливо не провести паралелі й мимохіть не замислитися: а як прийняли б таку, як Русалонька, при сучасному дворі?

Є у виставі й маленька інтрига: який фінал казки у цій постановці? Життєрадісний, яскравий голлівудський мультфільм докорінно знищує ті почуття, що мають лишатися після побаченої казки. У цьому й біда такого, відкоректованого спеціально під американський ідеал завершення – казка назважди лишається саме „побаченою”. Тільки побаченою, та не пережитою… Та й справа не лише в цьому. Режисер-постановник Карина Чепурна підігріває інтерес, зізнаючись: „Ще на третьому курсі, коли прочитала п’єсу Л. Разумовської, я якось особливо пройнялася долею бідолашної Русалоньки. Так мені було її шкода, що я накидала постановочний план і звернулася з ним до викладача. Я мучилася основним питанням: чи можна зробити так, щоб у нас Русалонька лишилася живою?” А викладач відповіла… Та не розкриватимемо усіх секретів. Чи буде збережено традиційний для андерсеновських казок щемливий сум через загублену душу (і хто тепер повірить, що в русалок немає душі?), незбагнене кохання, масштабність людської злості, що її рано чи пізно, хоча б в одиничних випадках, переможе-таки вдячність і жагучий біль втрати? Чи йому на зміну прийде тиха радість за ще одну прекрасну пару, готову до щасливого й комфортного сімейного життя? А надійний засіб дізнатися відповіді на ці питання тільки один – подивитися нову виставу Черкаського академічного обласного театру ляльок.

Сусанна Хаустова
м. Черкаси,
2010 р.

Джерело:http://www.unima-ua.org/?page=reviews&id=17