Зустріч з великими людьми часто може змінити все подальше життя студента. Для багатьох випускників кафедри театральної режисури Рівненського державного гуманітарного університету Юрій Мельничук – духовний батько та вказівник на життєвому шляху для акторів, режисерів, працівників телебачення та реклами. Про скромність та сором’язливість цієї постаті люди, котрі знайомі з ним, складають легенди. Жодне зібрання молодого мистецького бомонду Коломиї не проходить без розповідей про останню зустріч із Юрієм Степановичем. У Західній Україні важко знайти театр, де б не працював вихованець Юрія Мельничука. Усіх цих людей об’єднують високі моральні принципи та бажання творити попри всі негаразди. Днями пан Юрій завітав до Коломиї, щоб зустрітися зі своїми вихованцями минулих років та розпочати постановку нової вистави в Коломийському драматичному театрі.

- Вітаю вас у Коломиї, Юрію Степановичу, що привело вас сюди цього разу?

- Мій візит у Коломию вже не перший. Цей театр я знаю, бо давно знайомий з його художнім керівником, заслуженим артистом України Дмитром Чибораком. Ми з ним друзі ще з часів юнацтва. Можливо, це стало причиною того, що багато моїх випускників прийшли в Коломийський театр і змогли спробувати себе у професійному плані як режисери, актори. Хороший загін сформувався із кількох людей. Я, безперечно, підтримую з ними зв’язок. Мені цікаво, як вони працюють. Слідкую за їхнім творчим ростом. Навчання навчанням, а професійний театр вимагає серйознішої роботи над собою. В Західній Україні немає театру, де б не працювали випускники нашої кафедри, в тому числі й мої випускники. Тернопіль, Луцьк, Житомир, Івано-Франківськ, Коломия. Так склалося, що в Коломиї зібрався гурт із кращих випускників нашої кафедри. Театр – елітарне мистецтво, вимагає від людей особливих зв’язків між собою, якихось духовних речей. Бо треба зі сцени говорити людям про якісь життєві моменти.

- Над чим ви будете працювати в Коломиї як режисер?

- З мого боку неетично говорити про виставу наперед. Скажу тільки, що це буде цікава, незвична для Коломиї вистава в стилістиці інтелектуального театру. Своєрідний експеримент. Слідкуйте за анонсами.

- Подібно до акторів театру імені Курбаса, ваші випускники схожі між собою у манері поведінки, мислення, спілкування. Це не робить їх одноманітними, а навпаки унікальними. Наче всі разом вони містять у собі частку однієї багатогранної душі. Як ви цього досягаєте?

- Це звучить, як комплімент мені-педагогу. Приємно чути, хоч не все воно так однозначно і безхмарно. Кожна особистість проходить свій шлях у творчості і нерідко – це складний шлях. Я намагаюся виховати у своїх студентів почуття цехового братства, щоб вони трималися один одного й розумілися на своїй професії. У нашому університеті є знаменита 43 аудиторія, звідки всі вони вийшли. Ця аудиторія стала сакральною для випускників, бо діти приходять туди після шкіл і там відбувається їхнє переродження. Творча людина повинна мати свій унікальний погляд на світ, щоб бути цікавою людям. Інша справа, як це розкрити, донести до людей. Без професійного театру це дуже важко зробити. Звичайно, вихованці - помічені одним педагогом, одним навчальним закладом, одним стилем роботи. Приємно, коли вони несуть цей дух у своїй майбутній роботі. Мені не буває соромно за своїх випускників, бо багато з них себе творчо реалізовують. В наш складний час, коли людям не до культури й мистецтва, цим займатися – ознака індивідуальності, творчої особистості, яка не йде за течією. Коли я таке бачу, намагаюся підтримувати, де б вони не працювали: в театрі, на телебаченні, в рекламі. У нас є традиція. Всі випускники у певний день можуть приїхати в 43-ю аудиторію, де займаються їхні наступники і послухати лекції, подивитися роботи. Наша кафедра дорожить зв’язками з випускниками.

- Як би ви охарактеризували трійцю, відомих коломиянам за багатьма роботами, акторів та режисерів Петра Чичука, Володимира Мартищука та Сергія Кримського?

- Це три дуже творчі особистості. Кожен із них може багато зробити у справі театрального мистецтва. Хтось в режисерському плані, хтось більше як актор. Мені подобається, що вони не зупиняються. Щоразу, як зустрічаюся з ними, вони мають нові думки, прочитана нова література, переглянуто фільми. Вони перебувають у правильному тонусі, віддані справі. За хорошого збігу обставин, вони зможуть реалізувати себе краще. Мені їх важко уявити в чомусь іншому, окрім театрального мистецтва.

- Як ви ставитеся до театральних студій, аматорського театру?

- На заході це часто практикують. В США, до прикладу, є поняття театрів «Бродвей», «за Бродвеєм» і «за за Бродвеєм». Це театри, які складаються з клерків, бізнесменів, робочих. Вони збираються ввечері, дуже серйозно ставляться до театральної справи. Їздять на фестивалі. Значну частину свого життя вони віддають театрові.

- Чому наші люди ставляться до аматорських театрів з недовірою і неповагою?

- Економічний стан західних країн, попри світову кризу, не можна порівняти зі станом України і коштами, які виділяє держава чи комерційні структури. До того ж, в тих країнах є державні гранти на підтримку різної драматургії. А в нас люди більше займаються хлібом насущним і не мають вільного часу. Традиція українська – це картопля, город. В цьому немає нічого поганого, але в місті люди повинні ходити в театр, на різні мистецькі виставки. Мені здається, що держава повинна подбати про людей, щоб у них був необхідний мінімум і не доводилося думати про виживання.

- Хтось із українських класиків сказав, що ми повинні віддячити селу за той матеріал, який ми з нього використали.

- Безперечно. Вся українська класика створена при «Валуєвських заборонах». Не було гострих соціальних сюжетів, дозволяли тільки якісь любовні історії. Але крізь призму цих речей, наші класики ставили потрібні для народу ідеї у своїх творах. Ми сільська нація. Це видно в колядках, народних піснях. Скільки пісень про Сонце, Місяць, зорі… В місті цього не можна побачити. А в селі видно Чумацький шлях. Це впливало на формування нашого фольклору. Саме своїми надбаннями наш народ повинен бути цікавий світові.

- Уявіть себе міністром культури України. Яким би був ваш перший указ, що б реформували?

- Я не політик. Може так негарно, однак похвалюся. Теперішній міністр культури Василь Вовкун – добре знайомий мені чоловік. Разом з ним ми працювали під час легендарної другої «Червоної рути». Він був головним режисером цього фестивалю, а я відповідав за його культурну програму. Це цікавий, мислячий, національно свідомий режисер. Нам потрібно, щоб більшість людей жили достойно, щоб могли спокійно дозволити собі жити так, як вони хочуть, сповідувати ті цінності, які мають. Але коли люди думають, як прогодувати дітей, ти постаєш перед дилемою. Можна віддатися мистецтву і не бачити нічого. Мистецтво заради мистецтва. По принципу скиту. Складно це уявити. Ми люди родинні, шануємо сім’ю. Повинні залишатися українцями і робити все, щоб про нас знав світ.

- Під час великої депресії в США кінематограф став засобом розради для більшості американців. Кінотеатри тримали людей у тонусі надії на кращі часи. Наразі український кінематограф не потрапляє в поле зору пересічного українця. Чи може сучасний український театр допомогти українцям не втратити надію?

- Цю функцію він повинен виконувати. Наскільки це йому вдається – інша справа. Творчі люди завжди були совістю нації. Вони були орієнтирами, на які усі рівнялися, ще з середньовіччя. Сковорода і Стус дуже схожі тим, що світ їх ловив і не міг зловити. Їхній приклад цінний для нас. Можна назвати багато прізвищ у музиці, театрі, літературі. Всі вони не дають нам розмінюватися на дрібниці. Щоб люди могли масово прийти в театр по розраду і підтримку, ми повинні жити краще, а це прерогатива держави. Українці, попри все, – дуже оптимістичний народ. Як би важко не було, ми продовжуємо жартувати, зрівноважуємо себе гумором, викинувши негативні емоції. Наш народ – неопалима купина. По всьому світу українці зреалізовують себе в інших культурах, цивілізаціях. Вони заслужили визнання цих народів. Це говорить про те, що ми здатні співіснувати з іншими націями. Здатні адаптуватися, не втративши себе.

- Сучасній людині, як подекуди бачимо, важко не те що висловлювати якісь думки… Їй важко ці думки створити в голові. Як думаєте, у чому причина?

- Мережа Інтернет – геніальний винахід людства. Для мене, людини консервативної, спілкування через засоби мережі видається дивним. Я розумію, що це та ж сама пошта. Але раніше був епістолярний жанр. Люди писали листи, поважно ставилися до висловлення власних думок. Звичайно, можна було б бити на сполох. Але прогрес іде вперед і ми повинні прийняти це. Лише треба не забувати, що в центрі усіх технологій повинна залишатися людина. Можливості, які дає новий світ – безмежні. Нові люди повинні навчитися, окрім споживання інформації, щось давати світові. Якщо раніше ми виховували дітей із тим, щоб вони могли щось знаходити в житті, то тепер ми повинні навчити їх відкидати зайве. В часи моєї молодості телевізійний фільм був чимось новим. Ми звикли, що кіно йшло на великому екрані і дивилися його у компанії сотень глядачів у залі. Тепер люди дивляться кіно частіше наодинці. Сьогодні всі свої інтереси можна задовільнити більш повно, було б розуміння, як саме це зробити.

- Юрію Степановичу, від чого ви хотіли б застерегти й до чого заохотити людей, які читатимуть ваше інтерв’ю?

- Хочу застерегти від того, що я є смертна людина. Можу помилятися, мати свої суб’єктивні думки. Комусь, може, не подобаються мої погляди стосовно суспільних речей, мистецьких. Але вони мої. Десь вистраждані, десь до них треба було дійти і вони будуть проходити перевірку часом. Тому це інтерв’ю – всього лиш мій погляд на якісь речі. Наш народ дуже релігійний, хоч 70 років панування радянської влади не минули просто так. Проте уся релігійність збереглася у нашому фольклорі. Це частина нас. Християнин має свій власний кодекс, сформований із заповідей і повинен слідувати йому. Потрібно відчувати відповідальність перед наступними поколіннями…

На цій філософській ноті і закінчилася наша розмова, і Юрій Степанович побіг на репетицію. З нетерпінням чекаємо «коломийської» вистави талановитого рівненського режисера. Людина, що так натхненно виховує у молоді любов до творчої досконалості, чуйних сліз і щирих усмішок мельпомени, - заслуговує принаймні на нашу шану і визнання.

Джерело: http://kolpravda.at.ua/news/2009-12-15-124?lnEsLB