Богдан Ступка – один з найвидатнiших i найвiдомiших митцiв України. Вiн актор театру і кіно, академік Академії мистецтв України, народний артист України (1980), народний артист СРСР (1991), лауреат Шевченківської премії (1993), володар російської премії Ніка за роль у фільмі "Водій для Віри" (2005). У 2007 році; став лауреатом престижної російської премії Тріумф за видатні досягнення у мистецтві. Лауреат премії незалежних критиків "Кришталева Турандот" (Москва). Нагороджений орденом "За заслуги". У 2008 році Богдана Ступку нагороджено за кращу чоловічу роль на ІІІ Римському кінофестивалі за головну роль в українсько-польському фільмі "Серце на долоні" режисера Кшиштофа Зануссі.
Художній керівник Українського національного академічного театру ім. І. Франко. У 1999-2001 рр. Міністр культури та мистецтв України.
Зіграв більше сотні ролей у театрі та близько 50 у кіно, в тому числі у фільмах "Біла птаха з чорною ознакою", "Микола Вавилов", "Дорога в рай", "Вогнем і мечем", "Схід-Захід", "Водій для Віри", "Свої", "Серце на долоні", "Тарас Бульба", "Сафо", "18-14", "Сонька золота ручка" (серіал), "Заєць над безоднею", "Приватне замовлення", "Дивне Різдво", "Три напівграції", "Взяти Тарантіну" і т. д.
Викладає в Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Ми мали розмову з Богданом Сильвестровичем про театр, мистецтво та його життя.
Iнтерв'ю взяла Галина Любчич.

Ми сьогодні маємо задоволення розмовляти з Богданом Сильвестровичем Ступкою, актором театру та кіно і, можна продовжувати великий список тих нагород та заслуг, що Ви маєте, але я думаю, що то всім добре відомо, і не хотілося би починати розмову надто пафосно, тим паче, що перше запитання буде про Ваше дитинство, про те, коли вперше у маленького Богдана Ступки виникла думка про те, що він буде актором?

Не знаю, чи я ще був у пелюшках, коли виникла така думка. Я дитя війни, 1941 року народження. Я бачив війну, бачив пожежі, бачив спалені хати, бачив вбитих людей, повішаних. Така екстремальна ситуація запам’ятовується завжди, навіть у три роки. Єдине я пам’ятаю, коли був у пелюшки закутаний, мені хотілося вирватися. Щось таке було. Я це пам’ятаю зараз. Таке відчуття, ніби ти дитина і став дорослим на якусь хвилинку, і мені тісно було. Хотілося вирватись. Чому мене спеленали? Не знаю, що це таке було. А потім ще післявоєнні роки. Багато мін було, багато снарядів було, багато гранат. Дорослі хлопці ходили і розкручували, бо хлопцям завжди було цікаво, що там всередині, як воно зроблено і як воно діє. А я тоді маленьким карапузом ходив за ними, мене відганяли: «Сховайся за горбочок», і так далі. І на моїх очах інколи зривалися ці гранати, так що дитинство було «щасливе і радісне».

Потім я підростав, і з 7 років – я у Львові, батько в Оперному театрі, і дітей завжди беруть, бо немає з ким залишити. Так це все продовжується й зараз. Мене садовили за куліси, чи де хор співав, теж там сидів і слухав все це. Я дивився оперні спектаклі, опери слухав, дивився балет, я так ріс і, як кажуть зіпсувався на ниві театру. Дуже любив перевдягатися на діву. Діви завжди вранці встають і не знають, що їм вдягнути. Можуть годинами стояти – і це не підходить, і це не підходить. Потім, як одягнуться, то як ті півники виглядають, і воно найгірше. Прийде у колектив, чи піде у школу. Благо в школі була якась форма, всі однаково вдягалися. І з цих пір співав різними голосами, десь у третьому класі я зображав Діда Мороза. Батько десь дістав мені бороду на такій гумці, яка відтягувалася. Тоді не було комп’ютерів, такої свободи, як зараз – роблю все, що хочу. Діти були перелякані, якийсь костюм Діда Мороза. Вони втікали від мене. Я відтягував бороду на гумці і говорив: «Та не бійся, це я, Богдан». Щось таке. Але тягнуло до артистичної братії. Батьки дуже не хотіли, бо батько в хорі, це було 110 карбованців на той час, мама не працювала. Був город, був сад. Була картопля, якось вижили.

Я мріяв в театр поїхати, в Київ, ніякого театрального учбового закладу у Львові не було, грошей на дорогу теж. Можна було хіба що вкрасти, але батьки вчили, щоб не красти. І у нас відкрилася театральна студія, у 1959 році, при театрі Марії Заньковецької. Я потрапив в цю студію. Це дворічна студія. Мене залишили, ну і все.

А на сьогоднішній день, актор українського театру, чи він має змогу будувати сім’ю, чи має він змогу завдяки талантові стати відомим за кордоном, досягти якогось більшого успіху? Яке зараз становище?

Ну, як вам це розказати. Є статус національних театрів, там більш-менш пристойна зарплатня, як і в нашому театрі, а у обласних театрах – це дуже важко. І тому всі театри намагалися здобути статус національного.

Чи пам’ятаєте Ви в історії часи, коли актори театру були фінансово забезпечені? Чи були в історії взагалі такі часи, в нашій державі, я маю на увазі?

Залежить, з якою міркою підходити. Театр Франка, оперний театр, як на той час – здавалося – тут отримували 400 карбованців, 350, ведучі актори. Тут завжди було радіо, завжди було телебачення, кіностудія Довженко. Це Київ, а у інших містах цього вже не було. В маленьких містах набагато складніше, а тут, як по тим міркам, 400 карбованців, ще якщо удвох працюють – 800 карбованців, добре на той час, не думаючи про лексуси і мерседеси, та їх і не було. Під театром стояли одна, дві машини, а зараз – студенти під’їжджають. Ніби то життя покращилось, але я думаю, що не для всіх. Знову для якоїсь верстви населення, а інтелігенція просто зубожіла. Дуже зубожіла. Тоді, наприклад, була Спілка Письменників, там писали про партію, про кон’юнктурні речі, їх завжди видавали, у них була свіжа копійка. Зараз інакший стан.

А які Ваші прогнози щодо української інтелігенції на сьогодення? За сучасної влади, як Ви думаєте, буде житися?

Людина завжди сподівається на краще, за будь-якої формації, завжди надія є якась. Був певний період, коли не показували спектаклів по телебаченню, завжди лише по радіо йшли вистави. Багато людей сиділи на кухні, вмикали «брехалівку» і слухали спектаклі. І виростали на цьому і закохувалися в театр. І для них приїхати сюди і побачити наживо спектакль, а потім ще сфотографуватися з акторами і так далі, це величезна духовна подія. Потім це все зникло. І от, як кажуть, прямо вчора сюди приїхав Єгор Бенкнедорф, який Перший канал опікує зараз, із пропозицією показувати театр. Вперше за стільки років. Виберемо, чи раз в тиждень, чи раз в місяць. Я думаю, це хороша ідея. І ми так і домовилися. Отак всі ходили, говорили, чому немає спектаклів, чому немає і так далі. І тільки говорили, а тут була конкретна пропозиція. Це дає надію якусь, правда? Мова й про популярність акторів, і так далі. Тому що кіно майже не знімається. І коли щось знімається на російські гроші, вони диктують свої умови, кажуть: «Головні ролі грають такі-то і такі-то». Ті, що залишаються, грають уже наші актори. І це дуже боляче, тому що через кіно, через фільми ми створюємо своїх зірок. У нас є зірки попси. Їх так багато, що вже ні слухати, ні дивитися не хочеться. Їх безголосі пісні. Коли покажуть з Америки «Греммі», виходять, і як співають, які голоси! Боже ж ти мій! У нас бізнес якийсь, інакше не можна зрозуміти. Чи вони платять за це, не знаю. Якби знав, я би сказав абсолютно точно, і дуже боляче, що наші актори середнього покоління, молодого покоління не пішли в світ. А кіно дає таку можливість, що інші держави бачать, в Європі показують, хтось з режисерів може зацікавитись і запросити, є якийсь, як кажуть, рух. Рух – це життя.

Вчора почали урізати зарплати на другий квартал. Робочим сцени, освітлювачам – технічним працівникам. У них невелика зарплата, але є якісь премії, накрутки і ще щось, більш-менш пристойно. І от почали скорочувати до 700 тисяч гривень менше на цілий квартал – «тимчасово». Я знаю, що таке тимчасово. Раз вижили тимчасово, то зможуть не тимчасово, а все життя так жити. А потім закладають бюджет і кажуть: «Вони ж вижили». Тому я пішов до Прем’єр-міністра, вчора, до Миколи Яновича Азарова. І все повернули назад.

Знаєте, 156 тисяч працівників культури, я маю на увазі і сільські клуби, якщо вони існують, і так далі – це ж капля в морі. Ще їм урізати? Можна ж з депутатів урізати, правда? Вони таки більше отримують. Працівник отримує 1700 гривень, і надбавки урізати – це якийсь нонсенс. Акторам прийдеться ставити декорації самим, а хто тоді приготує декорації? У нас є і столярний цех, і слюсарний цех, і кравецький цех. Цілий комбінат, велика фабрика, тут 456 чоловік працює. Це маленький заводик такий, фабрика. Я вдячний Прем’єр-міністру, що все-таки пішов назустріч.

Скажіть, Ви заговорили про театр, Ви в ньому так довго, що це вже можна вважати Вашою домівкою.

Так, я вже приріс до театру, а він до мене.

Ви вже певний симбіоз складаєте разом. Може Ви пам’ятаєте якісь історії, що варті того, щоб про них знали, що відбуваються всередині театру, цікаві чи романтичні?

Знаєте, тут по-різному буває. Я вже багато разів розповідав, я дружив з Михайлом Олександровичем Ульяновим, великим російським актором, він був художнім керівником театру Вахтангова, я завжди, коли в Москві, живу в Українському культурному центрі, й коли бував вільний від зйомок, заходив до нього. І одного разу зайшов, він з таким пієтетом говорив про український театр, що він бачив під час окупації, коли евакуювали театри у Сибір, Тобольськ, Саратов чи Омськ і так далі. Отже це в Омську було чи в Тобольську – я не знаю – Михайло Олександрович каже: «Мое первое впечатление – это украинский театр. Первый театр, который я видел – это был украинский театр. «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці…» Боже, я в таком восторге! Этот певучий язык, эта манера исполнения! Эти танцы, которые были на сцене! Я помню до сих пор каждую мизансцену, даже могу передать нюансы голосовые» – і тому подібне. Бо є різні люди, одні захоплюються мовою, а інші її ненавидять чомусь. Не знаю чому. І це для мене було дуже приємно! Я питаю його: «Ви художній керівник вже зі стажем, як Ви вирішуєте проблеми у театрі?» Він засміявся і каже: «Богдан, театр – это такая субстанция, где проблемы никогда не решаются. Вот сейчас ко мне придет народная актриса (я не буду називати її прізвище, він назвав), что она мне учудит – я не знаю».

Так що театр – дуже складний організм, тому що люди працюють на нервах, на емоціях. Вони оголені виходять на сцену. Чи вдалося сьогодні, чи добре ти грав, чи погано? Вони ранимі дуже. Всі. Я в тому числі. І це не так просто.

Ви займаєте керівну посаду. Як Ви себе почуваєте в ролі людини, до якої звертаються з якимось проблемами?

Проблема ролей. Це для актора найбільша проблема. Є частина таких, які, як то кажуть, кантуються. Готують виставу, один дивиться, що його немає і слава Богу, що немає. А другий чи друга – подивиться що немає – чому не зайняли? Чому це? Бо хочу працювати, хочу грати. Так що всі проблеми, як казав Михайло Олександрович, ніколи не вирішуються.

Питання з іншої історії. Ви ж погодитесь з тим, що коли ми питатимемо людей, всі назвуть Вас талановитою людиною? Що то за відчуття – бути людиною талановитою?

Є популярні, є талановиті. Є такі, а є просто хороші артисти.

І до якої категорії Ви себе відносите?

Я відношу себе до хороших артистів.

Ви не відчуваєте сили таланту, що в Вас є? Що воно є взагалі?

В людини найбільший гріх – це гординя. Гординя і зухвалість. Це найбільший гріх, тому що це не твоя заслуга, що ти став таким. Популярним, відомим і так далі, якщо вже говорити по-справжньому, не про попсу там і якісь інші речі. Це залежить від Господа Бога і від батьків. Вони тобі дали такий шанс, дали талант і ти не маєш права його ні пропити, ні знищити, ні бути гордим. Ти повинен цей хрест нести все життя. Все життя, як у Біблії написано. І це Чехов використовував колись у своїх роботах на релігійні теми. Я грав Архієрея у Артура Войтецького, «І нині прослався син людський». Там такі тексти потрясаючі. Я нищився. Це треба зрозуміти і відчути.

А що у Вашому житті було щепленням від зіркової хвороби, як Ви вважаєте?

А в мене її ніколи не було, тому що завжди був сумнів. Щоби створити якусь достойну мистецьку річ, треба сумніватися в собі. Ніби ти з нуля починаєш. Білий лист, як у поета. Він написав гарну поему, а тепер ще одну треба написати або просто вірш, а не виходить, і він мучиться. Треба завжди сумніватися. Це в Драча дуже гарний є опус. Людина звертається до Господа Бога і каже: «Господи, чому в тебе безперебійно працює вся система Сонячна? Смеркає, вечоріє, ніч, світає, день. Чому в тебе немає ні страйків, ні мітингів?» Господь відповідає: «Сину, я завжди сумнівався». Коли є сумнів, то є якийсь прогрес. Коли сумніву немає, ти думаєш, що ти схопив Господа Бога за бороду, і думаєш, що твій один вихід, один крок на сцену – це вже є велике мистецтво – й глибоко помиляєшся. Від гордині, від алкоголю пропадали найталановитіші люди. А твоя місія – ти мусиш не думати, що то твоя заслуга. Твоя заслуга є, але дуже маленька і часткова. Що ти зумів пронести цей сумнів, бо немає сумніву – немає прогресу. Чому роблять реформи? Бо сумніваються. Ось такий закон уже не підходить, треба його міняти, а як міняти, як зробити? Все – щоб був якийсь прогрес.

В Ваших творчих планах, про що Ви сказали два роки тому в одному з інтерв’ю, мрія зіграти роль без слів у театрі і кіно. Мабуть то не йдеться про роль із серії «кушать подано»?

Ні, можна зробити епізод «кушать подано». Колись Амвросій Максиміліанович Бучма, що починав у «Руській бесіді» у Львові, а потім тут корифей і потрясаючий актор був, перший його вихід, він мав подати вино. Піднос, бокал вина. Він виходив і йшов до якогось графа, щоб це поставити на стіл. Він собі зробив етюд, що він п’яний. Він йшов до нього три хвилини. Три хвилини на сцені – це як три години в житті. Цей актор, який грав графа, був незадоволений. Публіка аплодує, а в цього заздрість. У кожного є заздрість, але треба вміти її задушити. Задушити її і не займатися цими дурними справами, бо я вважаю, що найкраще – це є мистецтво. А мистецтво це річ підсвідома. Це не логіка. Ми можемо домовитись, що я вас люблю. За п’єсою я вас люблю, а ви мене ні, я вас добиваюся. Це логіка. А як це зробити? Як? От тоді пускається все під кору, в підсвідомість, і починається імпровізація. Якщо ти зумієш зафіксувати цю імпровізацію, то ти – щасливий чоловік, бо тобі це вдалося зробити.

То чи наблизилися Ви до здійснення своєї мрії?

Ні, ще не наблизився, бо треба знайти п’єсу. Є одна п’єса польського драматурга Славоміра Мрожека (Sławomir Mrożek) «Горбун», це мені мама підказала, вже покійна, Царство їй небесне. Вона таким критиком була! Ні одну роль, яку я зіграв, вона не сприймала так, як батько. Батько ходив, гордився: «Марія, що ти до мого сина пристаєш?» А мама критикувала. Весь час. І каже мені навіть: «Ти що, будеш грати Тараса Бульбу? Не грай, Богдан, нащо? Це, – каже, – Гоголь такий складний письменник, таке там понакручував. І ляхи там, і все інше. Потім тебе у Польщу не пустять, у Варшаву не пустять. Не треба. Ти вже в такому віці, що можеш все спостерігати, обсервувати, – мама казала. – Знаєш, ось так сидіти собі і обсервувати». Це мене наштовхнуло на думку таку, зіграти роль чи в кіно, чи в театрі – без слів. Ну, в кіно, можливо, якщо хороша роль. Без слів, мімікою, обличчям, вухом, носом, волоссям, головою, очима, бровами, губами, і так далі. Розумієте, це можна дуже здорово зробити.

То Вам ще не трапився той сценарій?

Сценарію такого немає. Хтось навіть написав п’єсу, але має бути гарна драматургія. Щоб там був внутрішній конфлікт, бо як я не мав у ролі внутрішнього конфлікту, всередині, із собою, воно не цікаво, ти як дерево, як лампа, як стіл, як телевізор, як якесь крісло. А якщо є внутрішній конфлікт, то тоді вже не треба шукати. Тому я відмовляюсь від ролей у кіно, де немає цього внутрішнього конфлікту, а як є конфлікт, то це вже цікаво. І глядачеві цікаво. Глядач проектує на себе. Каже: «Холера, звідки він знає, що він про мене грає? Але це точно я. Це я, це моє життя». Якщо ти його затягнеш, бо це штука така у XXI столітті – його затягнути, щоб він співпереживав, плакав, сміявся разом із тобою. А є інший глядач, якого ніколи не затягнеш, з’явились такі. Але, як вже сталося у нашому театрі – люди почали ходити у театр. Тут навіть черги у касі бувають.

І дуже помолодів зал, Ви помітили?

У мене була така мета, я нікому не говорив, щоби молодь якось з Хрещатика сюди почала приходити. Ми зробили, наприклад, «Наталку Полтавку», відому, таку закостенілу, консервативну, це опера, всі у ній знають і сюжет і так далі. Я запросив із Москви Сашу Анурова, а його батьки працювали в Лесі Українки. Ануров і Придаєвич, він тут виріс. Я десь з ним зустрівся і він каже: «Мене так мучить ця «Наталка Полтавка», щось я би там зробив трохи інакше». Ми запросили Олега Скрипку на роль Виборного. Він зробив нове аранжування Лисенка. Трішечки. Не надто сильно, бо це все-таки Лисенко, композитора треба поважати. Ми зробили трішечки, і вийшла така вистава, що вся молодь пішла. І так сидиш в залі на балконі і дивишся. Правда, вони грають мобільними… спочатку. Так, зверху видно все: там вогник, там вогник. Але молодь пішла. Ми їх якось зуміли зацікавити, вдалося нам.

В нашому проекті «Публічних лекцій» був гість Микола Тренін, і він висловив таку думку, що держава – то декілька людей, які її представляють, насправді. І наше ставлення до держави формується через наше ставлення до цих персон. І ми почали запитувати росіян, чи людей із інших держав, кого встигли знайти за короткий час, бо Тренін недавно читав лекцію, хто на їх думку є Україна. І всі знають Вас, Богдан Сильвестрович, всі Вас називають.

Невже? Невже вже?

Так, і я хочу запитати, чи відчуваєте Ви відповідальність за те, що Ви українець і представляєте свою державу?

Знаєте, я так глибоко не задумуюсь над тим. Бо, як сороконіжка задумається, з якої ноги ступити, то вона тоді не піде взагалі. Я про це не думаю, але воно само собою з’являється. Наприклад, мені приємно, коли я знімаюсь у Польщі, мені кажуть – ти наш, польський актор. Я кажу: «Ні, я український актор, який знімається у Польщі». В Росії кажуть: «Богдан, ну ты же свой, ну ты же наш». Я кажу: «Ні, я український актор, яки знімається на Мосфільмі, на Ленфільмі і так далі». Відповідальність є. Бо, коли я знімався в «Вогнем і мечем», грав Богдана Хмельницького, який зруйнував Річ Посполиту, я почав читати історичні матеріали про цей період – і українські, і польські, і російські. Я був, так би мовити, підготовлений. Коли польське телебачення приїхало на зйомки і питається: «Чого пан згодився грати такого здрайця (zdrajca), зрадника Богдана Хмельницького?» То у вас він зрадник, а у нас він національний герой. Один актор з Білорусії мені говорив: «Що ж ти грав Мазепу? Я тобі цього не пробачу!» «То ж ворог для вас, – кажу, – ви зі своєї дзвіниці говорите про це, а я зі своєї. Для нас він національний герой». Так що, якщо ти не підготовлений і якихось речей не знаєш, якісь історичні факти і тому подібне, тебе завжди заженуть в кут і ти залишишся шантрапою.

Давайте змінимо трохи ракурс питання. Я, як українка, можу пишатися тим, що Богдан Ступка – українець, можу казати приятелям: «Богдан Ступка – наш», а чи були у Вас такі ситуації, коли Ви пишалися своєю державою?

А я завжди пишаюсь.

Не тому, що то Батьківщина, а через якісь події, людей.

Як вам сказати. Це мене так батьки виховали, особливо мама. Мама мені підсовувала різні книжки. То таке заборонене було, Богдан Сильвестрович Лепкі, письменник, який ніколи не жив за радянських часів, він жив у Кракові. Він написав трилогію «Мазепа». І я приходив додому зі школи, а вчили, що він зрадник, і лежить «Мотря» просто так, залишила. Це потім я зрозумів, що не давала мені: «Ось на, вивчи, оце історія України – вивчи». Цього не було, просто залишала книжку. Я приходив, мені цікаво було, мені завжди цікаво було те, чого я не знаю. І завжди цікаві люди, які розумніші за тебе. І мудріші. Наприклад, такий польський режисер Кшиштоф Зануссі (Krzysztof Zanussi). Це така глиба, така філософія. Він їздив по всьому світу, він альтруїст. У них з дружиною немає дітей. Він має квартиру у Варшаві і невеличкий маєток, як зараз у нас кажуть, дачу, але це так – скромно. І він збирає людей з усього світу. Я знаю, десь до шестисот чоловік прожило в нього у цьому маєтку. Він навіть запросив моїх студентів позаминулого року. 25 осіб, плюс два педагоги, це поїхало 27 чи 28 чоловік, вони жили у нього в маєтку, його дружина стояла щодня «у вечной плиты». Вона їх годувала, він їх водив по різним театрам. Бо він тут мав майстер-класи, я його запросив, і він каже: «Приїжджайте!» Я кажу: «Ловлю вас на слові!», і поїхали діти, були дуже, дуже задоволені. Потім поїхали минулого року в Москву, в школу-студію МХАТ, показали там «Чайку» Чехова. Як кажуть, в лігво чеховське приїхали, зіграли українською мовою. Фантастично приймали. Фантастично. І мої друзі говорили: «Я все понимаю. И так все понятно». І вони зустрілися з акторами, з Табаковим, Хабенським, Смілянським – директором школи-студії МХАТ. Я вважаю, що це дуже корисно для студентів. Ще думаю в Німеччину їх завезти. В Штутгарт. Сам себе показати і подивитися, чим вони мелють – язиком чи жорнами.

Зараз дуже популярно запитувати про прогнози, оскільки політичні мені не надто цікаві, більше – культурні, які молоді імена, серед акторів українських, на Ваш погляд, через 10-15 років стануть іменами представників України? Може, серед Ваших студентів, може деінде?

Ви знаєте, я мало бачу. Це місце, це крісло – зайдеш о десятій ранку, так об одинадцятій вечора вийдеш. Тут стільки питань. Студентів своїх бачу. Наприклад, у мене студент один, він прийшов, коли йому було 28 років. Закінчив Кембридж, юрист-економіст. І прийшов. Я кажу, ну що, ви закінчите, вам буде 32, 33 роки, пізно. «Я хочу спробувати». І коли ми почали робити етюди, всяких звіряток зображати, гавкати, нявкати, мекати – він це все робив. Дивлюся – толк буде. Сак Юра. 32 роки, це не 22, але дуже цікавий. Чи буде в нього перспектива? Думаю, що буде. Це одинокий бігун на довгі дистанції. У Джона Апдайка була така книжка. Якщо він витримає цей марафон, бо по-різному буває. Як у Драча крила. То сам собі обрубає крила, то йому другі обрубають.

Крилами обгородився,

а ті крила розкрали поети,

Щоб їх муза була не безкрила,

На ті крила молились естети,

І снилося небо порубаним крилам.

Кому – нові ворота,

Кому – тону підлоти,
Кому – сонце в кишеню,
кому – дулю дешеву,
Щоб тебе доля побила,
а Кирилові – не пощастить же
отак чоловікові! – крила.

Так що це від них все залежить, є молоді дуже талановиті, у нас молодь взагалі дуже цікава. Я ніколи не думав, що вони такі трудоголіки. Вони, як заходять в театр, то працюють з ранку до ночі, і коли кажуть, що молодь сяка-така, то є інша сторона медалі. Сподіваюсь, якщо будуть знімати кіно, що будуть наші актори. Бо наше покоління – це Миколайчук, це Брондуков, Лесь Сердюк, Іван Гаврилюк, багато, багато інших, і вони проявилися тому, що знімались в кіно. Яке воно було, чи нижче рівня, чи середнє, чи геніальне, але ми мали своїх кіноакторів в ті часи. Здавалося б, тепер має бути ще більше. А воно вийшло навпаки. Тому що в Росії з’явився Миронов, прекрасний актор, ну і багато молодих, вони вже, як кажуть, з оперенням, у них є статус-кво. У нас знімаються і Бенюк, і Богданович, і Остап Ступка, але немає такого прориву. Не треба багато, Бог трійцю любить, нехай би троє з’явилося. На жаль немає, але ще не вечір.

Ви сподіваєтесь на краще?

Contra spem spero. Сподіваюсь і вірю. Я їх дуже люблю, я люблю акторів, дуже люблю. Розумію кожного. Бо, як казала моя бабуся, небіжка: «Кожен має свої мухи в носі». Я на ці мухи в носі не звертаю уваги, бо в мене теж є свої мухи в носі. Мені головне, який ти на сцені. Ти талановитий – мені це найголовніше. А решта… Не можна людину сприймати за одним вчинком, воно ще молоде, дурне, тому зробило поганий вчинок, а головне – талант. Не будеш свої мухи показувати на сцені, вони десь там, за кулісами, серед нашої братви, як то кажуть, залишаться. Тому я думаю, що є перспектива у театрі. З кіно – інша справа. Зараз підписано новий закон про кіно. Це не панацея, звичайно, але це якийсь крок уперед, бо поляки так зробили: вони з кожного сеансу, що йде по всій Польщі, беруть один відсоток для Інституту Кінематографії, там немає Спілки Кінематографістів, а інститут, і вони мають такі кошти, що можуть дати вам на фільм, щоб ви зняли повнометражний художній фільм. У нас тепер теж – з кожного квитка якийсь відсоток, але в результаті це те ж саме, що й з сеансу, якщо не покрадуть гроші, то буде краще.

А є і така можливість?

Можливість красти – просто чудо якесь. Треба бути дуже талановитою людиною, щоб не вкрасти. Як казав Сократ: «Якщо ви такий чесний, чому ви такий багатий?»

І останнє запитання. Ваші діти продовжують Ваш шлях, і от саме для них якою Ви бачите нашу державу в ті часи, коли нас з Вами вже не буде?

Знаєте, як казав один письменник, забув його прізвище: така Україна, щоб ти вийшов на Хрещатик, і підійшла б жінка легкої поведінки і українською мовою запросила тебе.

18 червня 2010, 14:06

Джерело: http://www.polit.ru/analytics/2010/06/18/stupka.html