"Модерний" український театр – це театр, який поєднує в собі риси професійного та національного. "Новий" український театр пройшов складний шлях становлення та розвитку, що зумовлювалося низкою причин та обставин.

Професіоналізація українського театру була типовим явищем доби індустріалізму, наслідком динамічних процесів урбанізації. Театр стає складовою частиною міської культури, центром духовного і культурного життя міста.

Виникнення "нового" українського театру було тісно пов’язано з національним відродженням, визвольним рухом. Театр гуртував навколо себе кращі творчі сили української інтелігенції, з одного боку, а з іншого, виступав потужним засобом формування національної самосвідомості.

Важливою передумовою становлення "модерного" українського театру були політичні чинники – демократизація, масовість, доступність мистецтва. Театральне мистецтво 2-ї половини ХІХ ст. в Україні стає не салонним, як у попередню добу, а масовим, доступним пересічним громадянам, міському плебсу, робітникам, навіть сезонним. Індустріальне виробництво сприяло підвищенню культурного та освітнього рівня населення міста й села, духовні потреби якого і мав задовольняти театр.

Розвиток "нового" українського театру в Східній та Західній частині України мав свої особливості. В Наддніпрянській Україні не було можливості щодо організації професійного театру, протягом тривалого часу театральне життя в Україні було позначено діяльністю численних, розпорошених театральних труп, гуртків, товариств. Українські актори вели мандрівне життя, працюючи в російських театрах, переїжджаючи невеликими змішаними або українськими трупами з міста у місто.

Найцікавішою особливістю "модерного" українського театру було те, що його діячі – це люди універсального таланту: Марко Кропивницький – режисер, актор, літератор, антрепренер (організатор театрального життя); Михайло Старицький – письменник, поет, драматург, перекладач, театральний менеджер; Іван Карпенко-Карий – драматург, актор, режисер, критик, публіцист, педагог, котрий створив акторську школу. Такі корифеї українського театру , як Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька поєднували акторський талант, музичні здібності, організаторський хист з активною культурно-громадською діяльністю.

В процесі становлення "модерного" українського театру можна виокремити три основних періоди:

1) кінець 1850 – 1 половина 70-х рр. – аматорські гуртки;

2) 1880-1890 рр. – створення професійного українського театру;

3) початок ХХ ст. – організація стаціонарного українського театру, створення шкіл акторського виховання, ідеологічної платформи національного театру.

Аматорський період – кінець 50-х – перша половина 70-х рр. ХІХ ст.

Перший, аматорський період у становленні "нового" українського театру пов’язаний з діяльністю численних українських театральних гуртків, що створювалися в містах та містечках силами української інтелігенції, університетської молоді, студентів, робітників. Прикладом народного театру, в якому брали участь робітники – є театр у с.Сидорівка, при цукроварні відомого підприємця і мецената, українського модернізатора-підприємця Василя Симиренка. Глядачами сидорівського театру були селяни, робітники і службовці заводу, поміщики з навколишніх сіл. По неділях, задовго до початку вистави, під театром збиралися люди, потім приїздили екіпажі. Театр, за свідченням сучасників, був "не лише повний, але переповнений". Учасником цих аматорських вистав був наприкінці ХІХ ст. син відомого історика В.Антоновича, Д.Антонович. Відомий діяч студентського українського руху, згодом мистецтвознавець, вважав, що вистави сидорівського аматорського театру мали не лише художнє, але й культурно-громадське значення, сприяли пробудженню національного почуття, як і український театр в цілому.

В 1859 р. у Київському університеті виникає театральний гурток М.Старицького та М.Лисенка, де ставилися "Лихо з розуму" О.Грибоєдова, "Ревізор" М.Гоголя, п’єси О.Островського та ін.

У Чернігові також виникає аматорський театр під назвою "Товариство люблячих рідну мову", активними учасниками якого були місцеві культурно-громадські діячі, байкар Л.Глібов, етнограф О.Маркович, С.Ніс, О.Лазаревський.

У містечку Бобринець існував аматорський театральний гурток, для якого М.Кропивницький написав першу п’єсу "Дай серцю волю, заведе в неволю".

В 1863 р. І.Карпенко-Карий створює аматорський театральний гурток в Єлисаветграді, який мав назву "Артистичне товариство". До речі, Єлисаветргад можна вважати духовною колискою українського театру. Важливу роль в театральному житті цього провінційного міста відіграла родина Тобілевичів, три брати та сестра, знані в театральному світі під іменами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті.

В єлисаветградському театральному гуртку вперше було поставлено п’єсу Т.Шевченка "Назар Стодоля" та оперу "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського.

В першій половині 70-х рр. ХІХ ст. студентський театральний гурток М.Старицького перетворився на центр театрального життя Києва. В 1871 р. М.Старицький організує українську трупу – "Товариство українських сценічних акторів". Він і М.Лисенко беруть участь у діяльності Старої Київської громади, організаційним центром якої виступав Південно-Західний відділ Руського географічного товариства.

Формуванню українського професійного театру в 70-ті рр. завадила репресивна політика царського уряду проти українства. Так, сумнозвісний Ємський указ 1876 р. забороняв "різні сценічні вистави на малоруському наріччі, а також друкування на ньому текстів музичних нот".

Доба професіоналізації українського театру 80–90 рр. ХІХ ст.

Важливим етапом становлення "модерного" українського театру стали 80-90 рр. ХІХ ст. Це період позначений переходом від аматорських гуртків та напівпрофесійних об’єднань до створення українського професійного театру.

В 1882 р. в Єлисаветграді М.Кропивницький заснував перший професійний український театр. В його трупу прийшли талановиті актори М.Садовський, М.Заньковецька. Професійна трупа М.Кропивницького виїжджала на гастролі до Києва, Харкова, Полтави, Чернігова. В репертуарі переважали українські п’єси: "Наталка-Полтавка" І.Котляревського, "Назар Стодоля" Т.Шевченка, "Дай серцю волю, заведе в неволю" М.Кропивницького, "Чорноморці" М.Старицького.

В серпні 1883 р. відбулося об’єднання театру М.Кропивницького з трупою М.Старицького. В новий театральний колектив влився І.Карпенко-Карий та П.Саксаганський. Директором української трупи став М.Старицький, М.Кропивницький залишався режисером, актором, драматургом. Співпраця двох видатних діячів театрального мистецтва сприяла піднесенню престижу національного театру, рівня режисерської та акторської майстерності. До високопрофесійної української трупи входило більше 100 акторів. Трупа М.Старицького на короткий час об’єднала кращі театральні сили України, до неї входили М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, г. Затиркевич-Карпінська, Ф.Левицький.

Умови діяльності першого українського професійного театру були складні. Губернська адміністрація мала право заборонити гастролі, впливати на репертуарну політику трупи (українські вистави дозволялися лише в супроводі з п’єсами російських або європейських авторів класичного репертуару). Перший український театр не мав стаціонарного приміщення і змушений був працювати у "мандрівному режимі". В 1893 р. заборона на вистави українською мовою була скасована, але місцева адміністрація всіляко перешкоджала українському театру. В цей період починає формуватися національна акторська школа.

Процес професіоналізації українського театру був пов’язаний з виникненням кількох театральних осередків і акторських шкіл.

З театральної трупи Старицького-Кропивницького вийшло кілька театральних колективів. У 1885 р. театральна трупа під антрепризою М.Старицького та режисера М.Кропивницького розпалася на два окремі колективи.

В 1890 р. І.Карпенко-Карий та М.Садовський створили "Товариство малоросійських акторів". З гастролями цей театральний колектив побував на Півдні України, Бессарабії, Кубані й на Дону.

В 1890 рр. власну трупу організував П.Саксаганський – "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П.Саксаганського". Трупа проіснувала до 1898 р.

Окрім цих провідних українських театральних колективів у Наддніпрянській Україні діяло близько 30 невеликих "російсько-малоросійських" труп, які були досить популярними в українській провінції, а також у російських губерніях Центру, Уралу, Сибіру (наприклад, трупа Т.Деркача).

Організаційна розбудова українського професійного театру початку ХХ ст.

Після бурхливих подій революції "знизу" 1905-1907 рр., яка принесла політичні права і демократичні свободи всім народам Росії, українське театральне життя набуває нових рис та форм. У цей період поширюються зв’язки з театральними діячами Західної України. Протягом 1905-1907 рр. М.Садовський працює директором та режисером Руського народного театру у Львові (Львівський театр товариства "Руська бесіда").

В цей період створюється українська акторська школа соціально-психологічного театру.

Виникає і перший стаціонарний український театр у результаті революції 1905-1907 рр., коли були усунені всі організаційні перешкоди щодо розвитку національного театру. М.Садовський, повернувшись з Галичини в 1906 р., у Полтаві створює перший стаціонарний український театр. У 1907 р. стаціонарний театр М.Садовський організовує в Києві. В роки революції український театр, позбавлений офіційних репертуарних обмежень, дістав право ставити українською мовою твори класиків та російських авторів, зокрема Л.Толстого, В.Шекспіра.

В 1912 р. П.Саксаганський разом з М.Заньковецькою докладали зусилля щодо створення Українського художнього театру в Києві на зразок МХАТ, але брак коштів та Перша Світова війна стали на заваді здійснення цього проекту українських театральних діячів.

У 1918 р. П.Саксаганський разом з М.Заньковецькою організували в Києві Народний театр, на базі якого у 1922 р. створено Український драматичний театр, з 1923 р. – це театр ім. М.Заньковецької (нині – Львівський драматичний театру ім. М.Заньковецької).

На початку ХХ ст. формується покоління учнів "театру корифеїв" – актори, драматурги. Серед драматургів можна назвати імена Б.Грінченка, Л.Яновської, Л.Старицької-Черняхівської.

Корифеї нового українського театру

Становлення модерного українського театру пов’язано з іменами видатних представників культури модерну, людей універсальних художніх здібностей і таланту.

Марко Кропивницький був одним із засновників аматорського драматичного гуртка у Бобринцях. Його перший твір – мелодрама "Дай серцю волю, заведе в неволю" (1863). В 1870 р. переїхав до Одеси, де працював у професійних російських трупах. Саме тут формувалося його власне творче обличчя.

В 1882 р. організував першу українську професіональну трупу. В 1883 р. об’єднався з трупою М.Старицького. співпрацював з М.Садовським, М.Заньковецькою, П.Саксаганським, І.Карпенком-Карим. М.Кропивницький був режисером, драматургом, актором, літератором, антрепренером.

Як драматург, він написав 45 п'єс, 2 з них російською мовою. Широким був акторський діапазон М.Кропивницького, від шекспірівського Отелло до "Сватання на Гончарівці" г.Квітки-Основ’яненка. Також він писав музику для вистав, водевілів ("Пошилися в дурні", "По ревізії"), вокальних дуетів ("Де бродиш, моя доля"), романсів ("Соловейко), а також пісні ("Ревуть, стогнуть гори, хвилі").

М.Кропивницький, талановитий педагог, який створив власну школу режисури та акторської майстерності (його учні – г.Затиркевич-Карпинська, г.Борисоглібівська, І.Мар’яненко). Він став творцем романтично-побутового театру в Україні.

Михайло Старицький – видатний корифей українського театру. Походив з дворянської родини і виховувався в родині родичів матері – Лисенків, був одружений на сестрі М.Лисенка. Освіту здобув у Харківському та Київському університетах. Ще у 1859 р. організував драматичний студентський гурток у Києві. В 1871 р. організував "Товариство українських сценічних акторів", був душею театрального життя Києва 2-ї половини ХІХ ст.

М.Старицький – людина щедро обдарована, з широким колом інтересів. Починав як поет і перекладач. Перекладав казки Х.Андерсена, твори О.Пушкіна, М.Лермонтова, А.Міцкевича, У.Шекспіра, г.Гейне, Й.Гете, Ф.Шиллера, Дж.Байрона, В.Гюго. Був одним із засновників української школи перекладу.

У 1883 р., як антрепренер, очолив театральну трупу М.Кропивницького. М.Старицький був і режисером і драматургом. Здійснив низку переробок драматичних і прозових творів. За твором М.Гоголя написав п’єсу "Різдвяна ніч", оперету "Сорочинський ярмарок", лібрето до опер "Тарас Бульба", "Утоплена". В результаті переробки п’єс польського автора Ю.Крашевського "Хата за селом", з’явилася п’єса "Циганка Аза". Твір І.Нечуя-Левицького "На кожум’яках" він перетворив на популярну комедію "За двома зайцями".

М.Старицький був автором історичних драм "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Оборона Буші", популярних водевілів "По модньому", "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка", а також соціальних драм "Не судилось", "У темряві", "Талан", що відбивали соціальні зміни та економічні зрушення в українському селі та містах в добу індустріалізму.

Особлива роль у розвитку української культури, зокрема театрального мистецтва, належить родині Тобілевичів, з якої вийшли такі відомі корифеї, як І.Карпенко-Карий, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті.

Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) був організатором театральних гуртків у Бобринцях і Єлисаветграді. Своє захоплення театром поєднував з канцелярською службою. У 1883 р. за участь у нелегальному гуртку та допомогу родині Русових, (відомих діячів українського руху), І.Карпенко-Карий був висланий у Новочеркаськ, де виступав у групі М.Старицького, що була там на гастролях. У "новочеркаський період" він створив свої кращі драматичні твори "Бондарівна", "Наймичка", "Безталанна".

І.Карпенко-Карий відомий як критик і публіцист. Найважливішим доробком українського драматурга були сатиричні комедії, що висвітлювали процеси соціального розшарування, урбанізації, соціальних конфліктів – "Розумний і дурень", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Суєта", "Житейське море". Він був непересічним актором, зіграв практично в усіх своїх 18 п’єсах й творах інших авторів. І.Карпенко-Карий – представник соціально-психологічного театру в Україні.

Микола Садовський (Тобілевич) – режисер, актор, письменник, перекладач, організатор театрального життя. З 1880-х рр. розпочав акторську діяльність у трупах М.Кропивницького, М.Старицького, П.Саксаганського. В його репертуарі понад 50 драматичних і комедійних ролей. В 1890-1898 рр. очолював "Товариство малоросійських акторів". У 1905-1906 рр. був директором і режисером Руського народного театру товариства "Руська бесіда" у Львові. В 1906 р. створив перший стаціонарний український театр Наддніпрянщини – в Полтаві, 1907 р. – у Києві., де переважав український класичний репертуар. У 1920 р. М.Садовський виїхав з трупою до Галичини, в 1921-1923 рр. – очолює Руський театр в Ужгороді. Згодом опинився на еміграції в Чехословаччині. В 1926 р. реемігрував в Україну. Грав у театрах разом з П.Саксаганським. Акторський діапазон містив трагедійні, драматичні, комедійні ролі. Написав лібрето до опери М.Лисенка "Енеїда".

Відомий актор і режисер Панас Саксаганський (Тобілевич) починав свою театральну кар’єру в трупах Старицького, Кропивницького, Садовського. Протягом 1890-1898 рр. очолював власну групу "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П.Саксаганського". В 1912 р. разом з М.Заньковецькою зробив спробу створити Український художній театр у Києві. В 1918 р. організував у Києві Народний театр. У 1936 р. здобув звання народного артиста СРСР.

Серед основоположників українського модерного театру особлива роль належить актрисі Марії Заньковецькій. Музичну освіту вона здобула в чернігівському пансіоні у М.Вербицького. Вокальну майстерність удосконалювала у Гельсінфорському відділенні Петербурзької консерваторії.

Театральну діяльність починала на аматорській сцені в Чернігові, Ніжині, Бендерах. У 1882 р. М.Заньковецька дебютувала в новоутвореному М.Кропивницьким українському театрі в Єлисаветграді в ролі Наталки в п’єсі "Наталка Полтавка" І.Котляревського (музика М.Лисенка). Вона грала в трупах М.Кропивницького, М.Старицького, І.Карпенко-Карого, Руському народному театрі товариства "Руська бесіда" у Львові, Київському театрі М.Садовського; організовувала аматорські гуртки в Ніжині, Кролевці. В 1897 р. на І Всеросійському з’їзді сценічних діячів у Москві М.Заньковецька відстоювала ідею українського театру, закликала скасувати принизливі обмеження (репертуарні, мовні, адміністративні) його існування в Російській імперії.

М.Заньковецька організувала Народний театр у Ніжині. Разом з П.Саксаганським створила Народний театр у Києві, якому в 1923 р. було надано її ім’я (зараз – це львівський український драматичний театр ім.М.Заньковецької).

В 1923 р. М.Заньковецька першою отримала звання народної артистки. Вона створила багато пронизливих жіночих образів, кращі п’єси українських драматургів 80-90-х рр. ХІХ ст. писалися для неї.

М.Заньковецька стала першою виконувачкою головних ролей в п’єсах І.Карпенко-Карого "Безталанна", "Наймичка", М.Кропивницького "Доки сонце зійде", М.Старицького "Циганка Аза", Панаса Мирного "Лимерівна", їй під силу були образи глибоко драматичні й комедійні, тонкі психологічні й типово соціальні.

М.Заньковецька стала однією з перших українських актрис кіно, знявшись у фільмах "Наталка Полтавка" (1910) та "Остап Бандура (1923).

Театральне життя в Західній Україні

Театральне життя на Галичині – найбільш розвиненої частини українських земель у складі Австро-Угорської монархії, як і в Наддніпрянщині, було частиною національно-культурного відродження краю. Завдяки політичним свободам, які отримали мешканці українських провінцій Габсбурзької монархії, у Львові в 1864 р. виникає український професійний театр товариства "Руська бесіда". Разом з тим, український театр на Галичині став заручником протистояння двох таборів у галицькому відродженні – народовського та москвофільського. Ще одна особливість першого західноукраїнського театру полягала в тому, що його репертуарна політика була орієнтована на українських авторів з Наддніпрянщини – І.Котляревського, г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка. Літературно-драматургічні зв’язки Галичини з Наддніпрянщиною доповнювалися співпрацею щодо організації театральної діяльності. Існувала практика запрошення до Львова відомих корифеїв театрального мистецтва – М.Кропивницького, М.Садовського.

Український професійний театр у Львові пережив в своєму розвиткові періоди піднесення і занепаду, громадського визнання і забуття. Очолив першу українську театральну трупу у Львові (1864) О.Бачинський, який був антрепренером, актором та режисером одночасно. В театрі переважно ставилися п’єси "Наталка Полтавка", "Москаль-Чарівник" І.Котляревського, "Маруся" за повістю Г.Квітки-Осонв’яненка, "Назар Стодоля" Т.Шевченка. Під антрепризою О.Бачинського українська трупа успішно гастролювала по містах Східної Галичини та Південної Буковини.

Діяльність театру сприяла пожвавленню культурного життя краю, але поступово театр став занепадати через боротьбу за впливи на нього між народовцями та москвофілами. В репертуарі театру замість українських п’єс з’являються водевілі, фарси, оперетки невисокого художнього гатунку.

В середині 70-х рр. ХІХ ст. діяльність театру пожвавлюється. В 1975 р. на посаду режисера театру був запрошений М.Кропивницький, який сприяв підвищенню акторської майстерності та режисерської культури театру. В театрі йшли п’єси відомих російських комедіографів, драматургів М.Гоголя, О.Островського, європейських авторів Ж.-Б. Мольєра, Ф.Шіллера та ін. Значно збагатився український репертуар Львівського театру за рахунок п’єс І.Карпенко-Карого "Безталанна", "Мартин Боруля", П.Мирного "Лимерівна", І.Франка "Украдене щастя", "Учитель" тощо.

За народність та "українськість" українського театру виступав І.Франко, як критик і драматург, він піддавав критиці "недотепні комедії та псевдоісторичні драмища", що засмічували репертуар.

У 90-ті рр. ХІХ ст. художній рівень українського театру знову підупав, з трупи пішли кращі актори. Протягом 1905-1906 рр. директором і режисером Руського народного театру у Львові працював М.Садовський. В цей період театр знову досягає значної майстерності та художнього рівня.

Модерна музична культура Наддніпрянщини

Модерна музична культура в Україні виникла в другій половині ХІХ ст. і означала перехід від аматорської до професійної діяльності на підставі народних музичних традицій, зокрема піснетворчості українського народу.

Провідною рисою "нової" музичної культури в Україні було створення засад української національної музики. В цей період виникає українська опера, формується когорта українських професійних композиторів і виконавців, закладаються основи теорії музики, створюються українські музичні навчальні заклади, національні традиції концертного виконавства.

Модерна українська музична культура характеризувалася інтересом до пісенної народної творчості, національної музики, що поступово витісняла захоплення і безперечне панування італійської музики, опери та виконавців.

Модерна музична культура в Україні була тісно пов’язана з іншими видами мистецтва – літературою (українською, російською, класичною європейською) та театром. Так, музично-драматичний театр М.Кропивницького-М.Старицького сприяв розвитку національної музики. Силами цього театру ставилася опера "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, "Катерина" М.Аркаса. На сцені цього театру відбулися прем’єри опери М.Лисенка "Різдвяна ніч", оперети "Чорноморці".

Показово, що всі корифеї українського театру – М.Кропивницький, І.Карпенко-Карий, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, М.Заньковецька, г.Затиркевич-Карпинська – мали музичну підготовку або спеціальну освіту і були талановитими співаками.

Український народний театр товариства "Руська бесіда" у Львові також ставив опери "Запорожець за Дунаєм" (1881), "Різдвяна ніч" (1890).

Модерна музична культура в Україні була фактором культурно-національного відродження в українських землях на Сході й Заході, формування національної свідомості, а також засобом репрезентації українського народного мелосу і професійної національної музики в європейських країнах.

Фундатором і видатним представником модерної музичної культури в Україні був Микола Лисенко, – видатний композитор, піаніст, диригент, музикознавець, талановитий педагог, відомий громадський діяч.

М.Лисенко походив з козацько-шляхетської родини на Полтавщині. Закінчив Київський університет, де захистив дисертацію з природничих наук у 1864 р. Ще в студентські роки захоплювався музичним фольклором, створив аматорський хор, який виконував народні пісні в його обробці. Вчився в Лейпцігській консерваторії по класу фортепіано. Композиторську майстерність підвищував у Петербурзькій консерваторії під керівництвом М.Римського-Корсакова. Великий вплив на формування М.Лисенка як композитора мали М.Мусоргський, В.Стасов, П.Чайковський, С.Бородін, Ц.Кюї.

Музичний талант М.Лисенка був багатобарвний: виступав з концертами як піаніст, викладав фортепіано в музичній школі, збирав і обробляв музичний фольклор, був учасником Київської старої громади.

Важливим напрямом діяльності М.Лисенка було збирання та обробка українських народних пісень. Він видав 7 випусків народних пісень, покладених на фортепіано; всього близько 600. Займався розробкою історії та теорії української музики: підготував роботу про українські думи та пісні з репертуару відомого кобзаря О.Вересая, а також праці "Дума про Хмельницького та Барабаша" і "Народні музичні інструменти на Україні".

М.Лисенко виступав блискучим музичним інтерпретатором творчості Т.Шевченка. Йому належать цикл творів під назвою "Музика до "Кобзаря" Т.Шевченка", зокрема відомі кантати "Б’ють пороги", "Гайдамаки", "Заповіт" та ін.

М.Лисенко – засновник українського оперного мистецтва. Він автор першої української опери "Різдвяна ніч" (1873). Композитор створив різні жанри української опери: історико-героїчну, лірично-побутову, лірично-фантастичну – Утоплена" (1883), "Наталка Полтавка" (1889), "Тарас Бульба" (1890), "Енеїда" (1911), "Ноктюрн" (1912).

Писав М.Лисенко дитячі опери "Коза-Дереза" (1888), "Пан Коцький" (1891), "Зима і Весна" (1892). Починав він з оперети "Чорноморці" (1872), лібрето до якої написав М.Старицький. Найвищим досягненням оперної творчості М.Лисенка вважається опера "Тарас Бульба", що пройнята духом народних пісень і дум, вона створювала неперевершений зразок професійної національної музики.

М.Лисенко був талановитим організатором музичного життя в Україні. Брав активну участь в щорічних Шевченківських концертах, писав музику до театральних вистав, був головою ради правління "Українського клубу", разом з О.Кошицем заснував музичне товариство "Боян" в 1905 р. у Львові.

М.Лисенко – відомий педагог, зробив великий внесок у розбудову музичної освіти в Україні. Він викладав у музичних школах, училищах, Інституті шляхетних дівчат. У 1904 р. створив приватну Музично-драматичну школу в Києві, підготувавши нове покоління українських музичних діячів – К.Стеценко, Л.Ревуцький, О.Кошиць, М.Микиша, О.Ватуля, М.Терещенко та ін.

Вагомий внесок у розвиток модерної музичної культури в Україні зробили представники молодшої генерації українських композиторів. Це українська музична "трійця": К.Стеценко, Я.Степовий, М.Леонтович.

Кирило Стеценко вчився у Музично-драматичній школі М.Лисенка. Писав музику на твори І.Франка, Т.Шевченка, Лесі Українки, О.Олеся. Найвідоміша його композиція "Заповіт" на слова Т.Шевченка. Був активним учасником музичного життя та освіти в Києві. Організував кобзарську школу, в 1918 р. – мандрівну хорову капелу "Думка". До творчого доробку К.Стеценка належать опери "Кармалюк" (що залишилася незакінченою), "Іфігенія в Тавриді", дитячі опери "Лисичка", "Котик і Півник", "Івасик-Телесик", музика до вистав "Сватання на Гончарівці", "Гайдамаки", хори "Бурлака", "Сон", сатирична пісня-сцена "Цар-Горох", близько 50 обробок колядок і щедрівок; солоспіви, церковна музика.

Микола Леонтович мав великий вплив на розвиток української хорової культури як композитор, хоровий диригент. Виступав у концертах хорової музики як диригент та акомпаніатор, брав участь в організації Першої української державної капели. Займався обробкою українських народних пісень (понад 150), найбільш відомі серед яких "Щедрик", "Дударик", "Чумак", "Дума про Нечая". Писав оперу "На русалчин Великдень", яку завершив М.Скорик, хорові поеми "Моя пісня", "Легенда", херувимські пісні, псалми, колядки, щедрівки, аранжував стародавні розспіви. Запропонував нові підходи до обробки народних пісень і музики, розкрив широкі можливості для їх використання.

Яків Степовий (справжнє ім’я – Акименко /Якименко/) народився на Харківщині, вчився в Петербурзькій консерваторії по класу композиції у М.Римського-Корсакова, потім А.Лядова. Я.Степовий – відомий композитор, педагог, викладач, організатор музичного життя в Україні. З 1917 р. жив у Києві, співпрацював з новою владою, очолив Театр музичної драми, Державний вокальний ансамбль. За його ініціативою було створено симфонічний оркестр ім. М.Лисенка, Державний струнний квартет, організовано Народну консерваторію. Писав вокальні цикли на слова Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, фортеп’янні твори, сонати, сюїти для симфонічного оркестру на теми українських народних пісень, романси, хорові обробки народних пісень.

Західноукраїнські музичні діячі

На Галичині визнаними композиторами були М.Вербицький та А.Вахнянин. Михайло Вербицький був одним з перших професійних композиторів у західноукраїнських землях. Музичну грамоту опрацював самотужки. Не маючи можливостей здобути освіту, вчився на творах західноєвропейських композиторів. Мав непересічний музичний талант. У творчому доробку композитора-самородка 12 симфоній-увертюр на теми українських народних пісень, два полонези, вальс. Автор опери "Гриць Мазниця", "Школяр на мандрівці", мелодрами "Підгорянка". Він писав музику до театральних вистав "Чорноморський побит" Я.Кухаренка та "І голова нінащо, як розум ледащо", а також хори, пісні.

З хорової музики відомі його композиції "Заповіт" на слова Т.Шевченка, "На погибель", "Поклін" – слова Ю.Федьковича. М.Вербицький назавжди увійшов до модерної музичної культури України як автор національного гімну: в 1863 р. він написав музику на слова П.Чубинського "Ще не вмерла Україна".

Анатоль Вахнянин – композитор і педагог, депутат віденського парламенту та галицького сейму. Він вчився у М.Вербицького, здобув університетську освіту у Відні.

За його ініціативою створено Вищий музичний інститут ім.М.Лисенка у Львові, який він очолив у 1904 р. А.Вахнянин – автор першої в Східній Галичині опери "Купало", сам написав і лібрето на сюжет боротьби українського народу проти турецького ярма. Писав хорові й сольні вокальні твори, музику до драм "Назар Стодоля" Т.Шевченка, "Бондарівна" Ф.Заревича, ораторії "Буря на озері", "Український вертеп", фортепіанні п’єси тощо.

Станіслав Людкевич – відомий музикознавець, фольклорист, композитор. Був одним з фундаторів, а згодом директором (з 1910) Вищого музичного інституту ім.М.Лисенка у Львові. Найвідоміші твори: симфонія-кантата "Кавказ" за поемою Т.Шевченка, "Вічний революціонер" на слова І.Франка, "Заповіт" Т.Шевченка, опера "Довбуш", фортепіанні та скрипковий концерти, хори, пісні, солоспіви.

Відомим музичним діячем Північної Буковини був композитор, диригент, письменник, музично-громадський діяч Ісідор Воробкевич. У 1884 р. він очолив Руське літературно-драматичне товариство, яке згодом було перетворене на буковинський "Боян".

І.Воробкевич – автор опери "Убога Марта", оперети "Козак і Бандурист", музики до мелодрами "Гнат Приблуда", історичної драми "Петро Конашевич Сагайдачний" та "Кочубей і Мазепа", симфонії, понад 400 хорів, 26 музичних драм, солоспівів, ансамблів. Музична творчість І.Воробкевича близька до українського мелосу, фольклору.

Доробком українських композиторів Наддніпрянщини та Галичини було також хорове мистецтво, що досягло небачених вершин.

Українське концертно-виконавче мистецтво

Галичина стає центром формування українського виконавства, пропаганди української школи співу в кращих театрах Європи і світу.

Великий внесок у справу поширення українського музичного мистецтва внесли відомі галицькі співаки-виконавці О.Мишуга, С.Крушельницька, М.Менцінський – "велика галицька трійця".

У Львові в 1854 р. була відкрита консерваторія, але перевага віддавалася класичній музиці, італійським зразкам.

Національна музика розвивалася у формах самодіяльного мистецтва, зокрема хорового співу. Поширенню національної музики сприяли Шевченківські свята, що проводилися на Галичині з 1865 р. У цей час у репертуар галицьких самодіяльних виконавців увійшли твори М.Лисенка, найбільш відомі серед них "Заповіт", "Б’ють пороги" на слова Т.Шевченка.

Створене у Львові музичне товариство "Боян" за ініціативою А.Вахнянина гуртувало музичні сили Галичини і сприяло перетворенню аматорства на професійне мистецтво.

Відомий виконавець, тенор з Галичини О.Мишуга виступав на оперній сцені у Львові, Києві, Варшаві, Петербурзі, Берліні, Відні, Лондоні. Мав дружні стосунки з відомими культурно-громадськими діячами Наддніпрянщини – М.Лисенком, М.Старицьким, родиною Косачів. Він фінансово підтримував культурні акції діячів українського руху, зокрема видання збірки І.Франка "Зів’яле листя". Виступав популяризатором української музики і пісні.

Гордістю українського виконавства є творчість видатної співачки Соломії Крушельницької. Після закінчення Львівської консерваторії вона стала солісткою оперного театру у Львові. Підвищувала свою майстерність (школу бельканто) в Мілані, у Відні вивчала оперну творчість Р.Вагнера. Виступала в оперних театрах Європи та світу – Варшаві, Петербурзі, Парижі, Неаполі, Генуї, Мілані, в "Ла Скала" в 1906 р. – під керуванням А.Тосканіні.

С.Крушельницька мала лірико-драматичне сопрано, її голос був феноменальним за силою звучання, величиною діапазону (брала близько трьох октав), оригінальністю тембру, бездоганністю дикції; зрозумілим було кожне слово, здавалося, що вона не співає, а говорить. В її репертуарі було близько 60 оперних партій.

Відомий виконавець Модест Менцінський закінчив Львівську консерваторію. Був найкращим героїчним тенором, особливо у вагнеровських операх. Виступав в оперних театрах Німеччини, Швеції, Франції, Італії. М.Менцінський був щирим пропагандистом української піснетворчості й музичної культури в кращих театрах Європи.