В цьому короткому, але повчальному огляді нам хотілося б розповісти авторам, публіці і навіть критикам про те, як виникає театральна постановка, яких метаморфоз зазнає п'єса, раніше, ніж вона, як той метелик, урочисто випурхне з кокона на прем'єрі. Ми не маємо наміру прикидатися, що розуміємо театр; його не розуміє ніхто — ні люди, які постаріли на підмостках, ні найдосвідченіші директори театрів, ні навіть газетні рецензенти. Господи боже мій, коли б драматург міг наперед знати, чи матиме успіх його творіння! Коли б директор міг передбачити, чи принесе воно збір. Коли б у актора були якісь призвістки, коли б він знав, чи вдасться йому роль... тоді, о, тоді — в театрі можна було б працювати спокійно і впевнено, як у теслярній майстерні або на миловарному заводі. Але ніхто наперед не знає, як вдасться спектакль. Не тільки на прем'єрі, а й кожного наступного вечора відбувається чудо, яке полягає в тому, що п'єса взагалі йде, що вона дограється до кінця. Бо театральна вистава — це не стільки виконання накресленого плану, скільки безперервне переборювання незчисленних і несподіваних перешкод. Кожна планка в декораціях, кожен нерв у людини можуть раптом лопнути, і хоч вони звичайно не лопаються, атмосфера в театрі завжди залишається напруженою. Інакше й не може бути. Отже, тут не буде мови про драматургічну майстерність і про її таємниці, а лише про мистецтво театру. Зрозуміло, більш вдячним завданням було б говорити про те, яким театр повинен бути в ідеалі, як належало б його перетворити. Але розмови про ідеал відвертають нашу увагу від складної і дивовижної дійсності. Обговоримо ж і прославимо живу театральну Музу. Ви побачите її, бідолаху, зовсім не в суцільному ореолі. Ви познайомитеся з нею, застуженою, вимученою репетиціями, всілякими неприємностями, стомливою працею, зубрячкою і збентеженою зворотним боком театрального побуту. І коли вона з'явиться перед вами на сцені в сяйві вогнів і майстерно загримована, згадайте, що вона перетерпіла. Це і буде справді глибоке розуміння драматичного мистецтва.
За сценою, під сценою і над сценою є, крім акторів, ще й інші люди, які разом з ними тягнуть і підштовхують колісницю Мельпомени. І хоч вони виконують цю місію дуже прозаїчно, в звичайних піджаках або синіх спецівках, вони відіграють неабияку роль у виникненні спектаклю. А тому хай будуть і вони прославлені в нашому огляді
Початок
В самому початку, в зародку, п'єса, звичайно, виникає поза театром, на письмовому столі честолюбного автора. В театр вона потрапляє вперше, коли авторові здається, що п'єса готова. Звісно, незабаром (наприклад, через півроку або біля цього) з'ясовується, що п'єса НЕ готова і, в кращому випадку, її відправляють назад авторові з пропозицією скоротити і переробити останню дію. З якихось незрозумілих причин переробці завжди підлягає тільки остання дія. І все ж саме ця дія не вдаеться на сцені, в чому критики з завидною одностайністю вбачатимуть слабкість п'єси. Можна тільки дивуватись, що, незважаючи на такий сумний досвід, драматурги й далі домагаються, щоб їх п'єси мали останню дію... Можливо, взагалі не треба було б писати останніх дій. А що, коли б взяти за правило зразу ж відрізати їх, як обрізують хвости молодим бульдогам, щоб вони не псували їм фігури? Або ставити п'єсу від кінця до початку, бо, як відомо, перша дія, як правило, визнається кращою? Коротше кажучи, треба щось зробити, щоб з драматургів було знято прокляття останньої дії.
Коли остання дія двічі або тричі перероблена, і п'єса прийнята до постановки, для автора починається період чекання. Автор перестає писати і взагалі чимось займатися, не може ні читати газет, ні витати в хмарах, ні спати або ще якось згаяти час і весь час живе в лихоманці чекання. «Моя п'єса буде поставлена! Але коли вона буде поставлена? І як вона буде поставлена?» — і так далі. З ним стає неможливо розмовляти. Лише дуже загартовані автори вміють тримати себе в руках і робити вигляд, що вони іноді думають про щось інше.
Автору, звичайно, хотілося б, щоб під час писання п'єси над ним стояв театральний кур'єр і, задихаючись, твердив, що пани з дирекції просять, ради бога, надіслати останню дію, що післязавтра прем'єра, і що йому, кур'єрові, просто заборонено повертатися без останньої дії і таке інше, і таке інше.
Але так не буває. Прийнята п'єса повинна вилежатися в театрі. Вона там немов дозріває і переймається запахом театру. Полежати їй треба і для того, щоб потім можна було анонсувати її «як з нетерпінням очікувану новинку». Деякі автори нетактовно пробують порушити процес дозрівання особистим проханням і нагадуванням, які, на щастя, звичайно, залишаються безрезультатними. Все повинно йти природним шляхом. Коли п'єса досить вилежиться як слід і навіть почне попахувати, її час подавати на сцену, тобто, спочатку в репетиційний зал.
Розподіл ролей
Зрозуміло, перше, ніж почати репетиції, треба розподілити ролі. І тут автор набирається корисного досвіду, переконуючись, що це не так просто. Припустимо, в п'єсі вісім ролей — три жіночих і п'ять чоловічих. Для цих восьми ролей автор намітив вісім або дев'ять кращих акторів театру, заявивши, що «спеціально для них і писав цю п'єсу». Він передає свою пропозицію режисеру, а від режисера вона йде «нагору».
«Нагорі» з'ясовується, що:
1. Артистка А. не може виконувати головну роль, бо вона вже має головну роль в іншій п'єсі.
2. Артистка Б. з незадоволенням повертає запропоновану їй роль: це зовсім не її амплуа.
3. Молодій артистці Б. не можна дати роль, запропоновану автором, тому що вона грала минулого тижня і треба завантажити артистку Г.
4. Артистові Д. не можна дати головну чоловічу роль, треба дати її артистові Є., бо цей останній претендував на роль Гамлета, якої не отримав.
5. Артиста 3. треба оберігати — він зараз застуджений внаслідок недавньої сварки з художнім керівником.
6. Зате артистові Ж. можна дати п'яту роль, але він з обуренням відкидає її і страшно злий на автора за те, що не одержав четвертої ролі, яка саме в його жанрі.
7. Артистові І. не можна доручити роль № 7, бо немає нікого для відхиленої ролі № 5. Це теж не його амплуа, але він «якось це витерпить».
8. Восьма роль — рознощик телеграм — з охотою буде заповнена за вказівкою автора.
В результаті виходить, що ролі розподілені не тільки інакше, ніж уявляв собі автор, але ще й так, що ображені всі учасники, які чомусь не можуть пробачити цього авторові.
Після розподілу ролей в театрі складається, як правило, дві думки: одна - що у п'єсі прекрасні ролі, але ансамбль підібрано нікчемний, і друга - що ролі погані і з п'єси нічого путнього не зробиш.
Режисерське трактування
Режисер, якому доручена п'єса, керується здоровими принципами: «п'єсу треба поставити на ноги», тобто треба пререкраяти все, що там начудив автор.
— Я, бачите, уявляв собі таку тихеньку камерну п'єсу, — каже автор.
— Але ж це не годиться, — відповідає режисер. — її треба подати цілком гротескно.
— Клара — це затуркана, безпорадна істота, — роз'яснює далі автор.
— Звідки ви це взяли? — заперечує режисер. — Клара яскраво виражена садистка. Подивіться, на сторінці 37 Данеш каже їй: «Не муч мене, Клара!» При цих словах Данеш повинен корчитися на підлозі, а вона буде стояти над ним в істеричному приступі. Розумієте?
— Я зовсім не мав цього на увазі, — не погоджується автор.
— Це буде найкраща сцена, — сухо проголошує режисер. — Інакше в першій дії не було б ефектної кінцівки,
— Сцена відображає звичайну кімнату міського типу, — продовжує автор.
— Але там повинна бути якась драбина або поміст
— Нащо?
— Щоб Клара могла стати на них, коли вона вигукує «Ніколи!» Ці слова треба акцентувати, розумієте? Мінімум триметрової височини поміст! З нього потім в третій яві стрибне Вчелак.
— А нащо йому стрибати?
— Ну там же ремарка: «влітає до кімнати»! Це одне з найсильніших місць. Бачте, п'єсу треба пожвавити. Ви ж не хочете, щоб у нас вийшла звичайна нудна тяганина?
— Ясно, ні! — спішить відповісти автор.
— Ну от, бачте!
Для того, щоб ще більше розкрити перед вами глибини драматургії, скажу, що творчо настроєний автор — це такий, який не хоче зв'язувати себе умовами сцени, а творчо настроєний режисер — той, який «не має наміру йти на повідку авторського тексту». Щодо творчо настроєного артиста, — то він, бідолаха, не має іншого вибору, як виконувати роль по-своєму (в цьому випадку говорять про режисерські недоробки), або в усьому слухатися режисера (тоді говорять про інертність артиста).
І якщо на прем'єрі випадково ніхто з акторів не зіб'ється в монолозі, не звалиться погано закріплена куліса, не перегорить прожектор і не трапиться якась інша аварія, критика з похвалою напише: «Режисура була продумана». Але це чиста випадковість.
Однак, раніше, ніж говорити про прем'єру, треба пройти чистилище репетицій.
Читання в особах
Якщо ви маєте намір написати або вже написали п'єсу, то не раджу вам ходити на перші читання її в театрі. Враження буде найгірше.
Збираються шість-вісім акторів, всі вони мають ви гляд смертельно втомлених людей, позіхають і щуляться. Одні сидять, інші стоять, і всі тихенько покашлюють Минає з півгодини, нарешті режисер проголошує: «Починаємо!»
Виснажений ансамбль розсідається біля розсувного столу.
— «Палиця прочанина», комедія в трьох діях, — починає режисер скоромовкою. — Бідно обставлена кімната. Направо — двері в передпокій, наліво — в спальню. Посередині стіл та інше. Входить Іржі Данеш...»
Мовчанка.
— Де пан А.? — сердиться режисер. — Хіба він не знає, що в нас читання в особах?
— Репетирує на сцені, — похмуро бурмоче хтось.
— Он воно що! Тоді я читатиму за нього, — вирішує режисер. — «Входить Іржі Данеш». «Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода»... Клара!
Мовчанка.
— Хай йому чорт, де Клара? Мовчанка.
— Де пані Б?
— Здається, хворіє, — похмуро каже хтось.
— Поїхала на халтуру, — провокує інший.
— Марі вчора казала мені... — починає жіночий голос, — що в неї...
— Гаразд, я прочитаю за неї, — зітхає режисер, і щосили, немов хтось підганяє його, відтарабанює діалог Данеша і Клари. Ніхто його не слухає. На другому кінці стола йдуть тихі розмови.
— «Входить Катюша...» — випалює, нарешті, з по легшенням режисер.
Мовчанка.
— Слухайте, мадемуазель, — сердиться режисер, —-візьміть свої вуха в руки! Адже ви Катюша?
— Я знаю, — відповідає субретка.
— Ну, так читайте. «Перша дія. Входить Катюша»
— Я забула роль дома, — заявляє Катюша. Режисер вигукує щось страшне і сам відтарабанює монолог Катюші і Клари темпом, яким дяк читає «отче наш» на бідному похороні. Один тільки автор намагається слухати, ніхто не проявляє ні краплі зацікавленості.
— Входить Густав Вчелак, — хрипло закінчує режисер.
Один з артистів схаменувся і починає шукати в кишенях пенсне; відшукавши його, він перелистує роль.
— Яка сторінка?
— Шоста.
Артист перегортає сторінку і починає бубоніти свою роль похмурим могильним голосом. Господи боже мій, жахається автор, і це завзятий бонвіван!
Режисер, що дублює Клару, і артист, що виконує роль завзятого бонвівана, обмінюються сумовитими репліками, які мали бути іскрометним діалогом.
— «Де ваш черевик...» — читає бонвіван, наче з могили.
— Чоловік! — поправляє режисер.
— У мене тут «черевик», — настоює артист.
— То помилка друкарки. Виправте.
— А нехай вона переписує як слід! — ображено каже артист і шкрябає олівцем у тексті.
Агонізуючий ансамбль поступово набирає ходу і, нарешті, несеться галопом. Раптом — стоп! в одній ролі невистачає фрази. Знову стоп! — тут купюра: від слів «...була перша любов» до «ви любите це блюдо?» Іще раз стоп: переплутані ролі... Поїхали далі. Косноязично, поспішно, похмуро звучить текст «нетерпляче очікуваної новинки». Артисти, які закінчили читати свою роль, підводяться і виходять, навіть якщо до кінця п'єси залишилося три сторінки. Ніхто не цікавиться, чим закінчиться інтрига. Нарешті звучить останнє слово і наступає мовчання — перші інтерпретатори обдумують свої ролі.
— А яку мені одягнути сукню? — порушує пригнічене мовчання героїня.
Автор, похитуючись, іде геть, пригнічений думкою, що за всю історію театру ше не було такої поганої, безнадійно нудної п'єси.
Репетиції
Наступний етап — репетиції.
— Тут двері, тикає пальцем режисер в простір, — там вішалка, це другі двері. Крісло — це диван, а отой стілець — вікно. Ось цей столик — піаніно, а ось тут, де пусте місце — стіл. Все. Ви ввійдете в двері і зупинитеся біля столу. Так, добре. В другі двері входить Іржі Данеш. Що за чортівня, де знову пан А?!
— Репетирує на сцені, — повідомляють два голоси.
— Тоді я зображатиму Данеша, — зітхає режисер і вбігає в уявні двері. — «Клара, зі мною трапилася незвичайна пригода...» — Потім Данеш повинен підійти до вікна. Не сідайте, будь ласка, на стілець, це ж вікно. Отже ще раз. Ви входите зліва, а Данеш вам назустріч. «Клара, зі мною трапилася незвичайна пригода...»
— «Зовсім ні, батьку мій, — читає Клара з папірця, — я його не бачила зранку...»
Режисер позеленів.
— Що це ви читаєте?
— Першу дію, друга сторінка, — спокійно відповідає Клара.
— Нічого подібного там немає! — кричить режисер і вириває в неї роль. Де воно?... «Зовсім ні, батьку мій...» Але це... Шановна пані, це ж з іншої п'єси!
— Вчора мені прислали це, — каже безтурботно шановна пані.
— Візьміть поки що п'єсу в сценаріуса і будьте уважнішими. Отже, я входжу справа...
— «Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода...» — починає артистка.
— Та це ж не ваша фраза! — доходить до відчаю режисер. — Ви ж самі є Клара!
— Я думала, що це монолог, — заперечує Клара.
— Зовсім не монолог. Я входжу і промовляю: «Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода...» Отже, увага!
— «Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода...
— А яка в мене буде перука? — питає Клара.
— Ніяка! «Клара, зі мною трапилась незвичайне пригода!..»
— «З торбою колос» — по складах читає Клара.
— Що-оо-о?
— Тут нерозбірливо...
— О господи, боже мій! — стогне режисер. — Там написано: «Що з тобою скоїлось?» Читайте ж, як треба.
Клара бере в свідки весь ансамбль, що в її копії це більш схоже на «з торбою колос». Коли дискусія з цього приводу закінчилась, режисер вп'яте вбігає в уявні двері і, як хворий в гарячці, хрипить: «Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода»...
Автор з огидою відчуває в цій фразі всю грубість і безглуздість нашого світу. Ніколи, ніколи вже не розплутається цей хаос, ніколи світ не усвідомить, що «трапилась незвичайна пригода». Ніколи п'єса не посунеться далі...
— Входить Катюша, — заявляє режисер.
— М-м-м-м, — чується ззаду, де Катюша одночасно їсть булку з ковбасою, танцює свінг і безугаву тріщить.
Бац! Два стільці летять шкереберть. Катюша стоїть посередині зали і тримається за коліно.
— Катюша ввійшла, — оголошує вона. — Матінко ж моя рідна, ну і стукнулась я!
— Ви повинні ввійти зліва, — поправляє режисер.
— Не можу, — скаржиться Катюша, — я забила ногу.
— Ну, так увага! — кричить режисер. — Входить Густав Вчелак.
Густав Вчелак дивиться на годинник
— Мені час репетирувати на сцені, — каже він льодяним тоном. — Дарма я стовбичив тут цілу годину. Моє вам шанування!
Автор почуває, що в усьому винен він. Потім з'ясовується, що оскільки немає Данеша і Вчелака, не можна прорепетирувати жодного діалогу за винятком початку третьої дії:
Прислужниця: Пан Вчелак, пані.
Клара: Хай зайде.
Цю сцену режисер повторює сім разів, після чого йому не залишається нічого іншого, як відпустити людей. Автор повертається додому, охоплений смертельним жахом: так його п'єса не буде готова і через сім років.
Продовження репетицій
І все ж в репетиційному залі, де покалічене крісло зображує диван, трон, скелю або балкон, здійснюється більша частина творчої роботи. Автор, якому хочеться побачити свою п'єсу, знаходить її в такому розтерзаному і пошматованому вигляді, що хоч плач. П'єса репетирується з кінця або з середини, яка-небудь незначна ява повторюється по двадцять разів, тимчасом як інші місця зовсім ще не репетирувались, половина артистів хворіє, а друга завжди зайнята ще якимись репетиціями... І все ж бувають хвилини, коли автор відчуває, що його п'єса стає театральною реальністю.
Через три-чотири дні з'являється новий учасник — суфлер. Артисти перестають читати ролі і починають виконувати їх, вони входять в смак, все йде блискуче. Автор заявляє, що прем'єру можна було б дати хоч сьогодні ввечері. «Зачекайте, ось перейдем на сцену», — охолоджують його запал артисти.
Нарешті настає великий день переходу на сцену. Репетирують при опущеній завісі, суфлер сідає за столик, автор вештається тут же, наперед потішаючись, як все піде на лад. Але ні, нічого не виходить. По дорозі з репетиційного залу на сцену річ з незбагненних причин розклеїлась. Все загинуло, пропало, пішло криво й косо.
Через дві-три репетиції все знову стає в норму і йде майже блискуче. — Тепер завісу наверх і суфлер — в будку! — розпоряджається режисер. Це мить, коли навіть випробуваний артист блідне, бо з загадкових, скоріше всього акустичних причин п'єса знову розповзається. Знищений автор слухає з партеру, як на сцені ледве животіє його текст. До того ж, режисер чомусь перестає турбуватися про те, що і як говорять артисти і лише розлючено ганяє їх, вимагаючи, щоб той став правіше, а цей виходив би швидше. Якого біса він причепився до цього? — думає автор. В тексті просто сказано: «Данеш виходить», хіба цього не досить? Режисер, мабуть, з глузду з'їхав, і тепер кричить на всіх, вимагаючи, щоб Клара відступила на крок. Артисти теж якісь запальні, весь час гризуться з суфлером, кричать, що він не читає, а мимрить собі під ніс. Іржі Данеш заявляє, що у нього грип і він залишить сцену, йому треба лягти в постіль. В глибині сцени сценаріус свариться з бутафором. Режисер, захрипнувши, змовкає, на сцені в передсмертній агонії корчиться і конає немічний текст.
Автор корчиться в партері, він охоплений жахом: становище цілком безнадійне — післязавтра генеральна репетиція.
П'єса визріла
В останній день перед генеральною репетицією нещастя, звичайно, сипляться, як з мішка. Серед артистів вибухають епідемії грипу, ангіни, запалення легенів, плевриту, апендициту та інших хвороб.
— Спробуйте, яка в мене температура, — хрипить на вухо авторові головний герой, і з рота в нього вилітає цівка пари, наче з киплячого чайника. — Мені треба було б полежати не менше тижня.
Він хрипить, задихається від кашлю і дивиться на автора сльозавими, докірливими очима жертви, яку ведуть на заріз.
— Я не пам'ятаю жодного слова з своєї ролі, — каже другий артист. — Пане автор, скажіть, щоб відклали прем'єру.
— Зовсім не можу розмовляти, — хрипить Клара. — Тут на сцені такий протяг. Пане автор, нехай мене відпустять до лікаря, інакше я не зможу брати участь в прем'єрі.
На завершення всього — завзятий бонвіван надсилає довідку від лікаря, що в нього шлункові коліки. Так...
Скажемо правду: акторське ремесло не легше за військове. Якщо хто-небудь з вас хоче стати актором, — від чого урочисто вас застерігаю, — випробуйте раніше витривалість свого організму, своє терпіння, легені, горло і голосові зв'язки, спробуйте попріти під перукою і гримом, подумайте про те, чи зможете ви ходити майже голим в мороз і закутаним у вату під час спеки, чи вистачить у вас сил на протязі восьми годин стояти, бігати, ходити, кричати, шепотіти, чи зможете ви обідати і вечеряти на клапті паперу, наліплювати на ніс мастику, що смердить клопами, переносити жар прожектора з одного боку і льодовий протяг з люка — з другого, бачити денне світло не частіше, ніж рудокоп, бруднитися всім, за що не візьмешся, завжди програвати в карти, не мати права чхнути протягом півгодини, носити трико, просякнуте потом двадцяти ваших попередників, шість разів на вечір скидати костюм з розпареного тіла; грати, незважаючи на флюс, ангіну, а можливо і чуму, не кажучи про безліч інших випробувань, неминучих для актора, який виконує роль, в той час, як актор, що не бере участі в п'єсі, зазнав незрівнянно гірших мук...
— Починаємо, починаємо! — кричить бездушний режисер, і по сцені починають блукати кілька захриплих постатей, вимовляючи останнім подихом якийсь смертельно остогидлий текст, нав'язуваний суфлером.
— Е, ні, мадам, це не годиться! — виходячи з себе, кричить режисер. — Розпочати все знову! Хіба це темп?! А вам треба стати біля дверей. Повторимо. Заходить Катюша.
Катюша входить ходою всвітаючої туберкульозниці й зупиняється.
— Починайте, мадемуазель, — сердиться режисер. Катюша щось бурмоче, втупивши очі в простір.
— Вам треба було підійти до вікна! — лютує режисер. — Повторіть!
Катюша вибухає сльозами і біжить зі сцени. — Що з нею таке? — лякається автор. Режисер тільки знизує плечима і шипить, як розпечене залізо в воді. Автор схоплюється і біжить в дирекцію. Неможливо завтра давати прем'єру, треба обов'язково відкласти і т. д. (Кожний автор напередодні генеральної репетиції впевнений в цьому). Коли, трохи заспокоївшись, він через півгодини повертається на сцену, там бушує страшенний конфлікт між головним героєм і суфлером. Актор запевняє, що суфлер не подав йому якусь репліку, суфлер рішуче заперечує це і, в знак протесту залишає будку. Влітає сценаріус, накидається на робітників біля завіси, скандал розтікається по лабіринту театральних коридорів, згасаючи десь в котельні. За цей час вдалося умовити суфлера повернутися в будку, але він такий схвильований, що ледве шепоче.
— Починаємо! — надломленим голосом кричить режисер і сідає з твердим наміром більше не переривати хід дії, бо, — хай буде вам відомо! — остання дія ще й разу не репетирувалась на сцені.
— Ви гадаєте — післязавтра можна ставити? — злякано запитує автор.
— Адже все йде прекрасно, — відповідає режисер і раптом зривається з цепу: — Повторити! Назад! Нікуди не годиться! Повторити з виходу Катюші!
Катюша входить, але тут вибухає нова буря.
— Тисячу чортів! — бушує режисер. — Хто там галасує, звідки грюкіт? Сценаріус, викиньте негідника, що грюкає в люці!
З'ясовується, що негідник — це машиніст, який щось ремонтує (у кожному театрі завжди що-небудь ремонтують). Машиніст не дає образити себе і демонструє здатність оборонятися вперто й енергійно. Нарешті з ним укладено мирну угоду, з умовою, що він постарається не надто голосно грюкати молотком.
— Починаємо, — хрипить режисер, але на сцені стоїть суфлер з годинником в руці і повідомляє:
— Обід. А після обіду мені суфлірувати в іншому місці. Я пішов.
Так закінчується остання репетиція перед генеральною. Це був гарячий, гнітючий день. Але завтра засяє широка барвиста веселка генеральної репетиції.
— Пане режисере, — зауважує автор, — а що якби Клара у першій дії...
— Тепер вже пізно переробляти, — похмуро відказує режисер.
— Пане режисере, — повідомляє Клара, — швачка щойно прислала сказати, що до прем'єри мій туалет не буде готовий. От біда!
— Пане режисере, — чіпляється Катюша. — Які мені панчохи одягти?
— Пане режисере, — прибігає бутафор, — у нас в бутафорській немає акваріума.
— Пане режисере, — заявляє майстер, — ми не встигнемо до завтра закінчити декорацію.
— Пане режисере, вас кличуть нагору.
— Пане режисере, яку мені одягти перуку?
— Пане режисере, рукавички повинні бути сірі?
— Пане режисере, — хвилюється автор, — можливо, все-таки відкладемо прем'єру?
— Пане режисере, я одягну зелену шаль.
-- Пане режисере, а повинні бути в акваріумі рибки?
— Пане режисере, за ці гетри мені повинен заплатити театр.
— Пане режисере, можна мені не падати на підлогу, коли я непритомнію? А то я сукню забрудню...
— Пане режисере, там принесли коректуру афіші.
— Пане режисере, чи годиться ця матерія на брюки?
Автор починає відчувати себе п'ятим колесом до воза. Так йому й треба: знатиме, як писати п'єси!
Генеральна репетиція
Теоретично на генеральній репетиції «все повинно бути, як на спектаклі» — декорація, освітлення, костюми, грим, звуки за сценою, реквізит і статисти. Практично — це репетиція, коли нічого цього нема: на сцені тільки половина декорацій, друга половина ще сохне або натягається на рами, або «за хвилину буде на місці»; дошиті брюки, але не піджаки; з'ясовується, що в усьому театрі немає жодної підхожої перуки; з'ясовується, що не вистачає головних предметів реквізиту, що статистів не буде, бо один з них викликаний за свідка до суду, другий десь на службі, а інші в лікарні і ще Бог знає де; що найнятий флейтист може прийти лише о третій годині, бо він служить в акцизному правлінні... Коротше кажучи, генеральна репетиція — це генеральний огляд всіх нестач останньої хвилини.
Автор сидить у глядачевій залі й чекає розвитку подій. Довго нічого не робиться, сцена пуста. Збираються актори, позіхають і розходяться по вбиральнях, незадоволено кажучи один одному:
— А я, знаєш, рольку ще не вчив.
Потім привозять декорації, і на сцену прямують робітники. Автору хочеться побігти їм на допомогу, йому приємно, що зараз він побачить готову сцену. Робітники у синіх спецівках несуть стіну кімнати. Прекрасно! Несуть другу стіну. Ура! Тепер залишилось ще тільки третю стіну. Але вона ще в декораційній.
— Закрийте поки що якимось шматком тканини! — кричить режисер, і, замість стіни, ставлять дрімучий ліс.
Потім вся справа застрягає біля якоїсь куліси. Починається з того, що два робітники в синіх халатах щось прикручують.
— Що ви там робите? — кричить майстер.
— Тут треба було б закріпити косячок, — відповідають робітники.
Майстер поспішає навести порядок, сідає навпочіпки — і теж починає щось прикручувати.
— З чим ви там длубаєтесь, чорти б вас забрали? — кричить за чверть години режисер.
— Тут треба закріпити косячок, — відповідає майстер.
Режисер вибухає прокляттями і біжить навести порядок, тобто сідає навпочіпки і дивиться на кулісу.
— Пане режисере, чому ми не починаємо? — запитує за чверть години автор.
— Та тут треба закріпити косячок, — відповідає режисер.
Знищений автор сідає. Отже, їм важливіший якийсь там косячок, ніж п'єса. І що таке — «косячок»?...
— Пане режисере, чому ми не починаємо? — запитує з темноти залу жіночий голос.
— Треба закріпити косячок, — авторитетно відповідає автор і намагається впізнати у темряві, хто це запитує. Пахне парфумами і милом.
— Це я, Катюша, — і в темряві видно блискотливу посмішку. — Як вам подобається моя сукня?
— А, сукня! — автор щасливий, що хтось цікавиться його думкою. Він з радістю заявляє, що саме таким уявляв собі вбрання Катюші — простеньким, без всяких претензій...
— Та це ж фасон найновішої моди, — ображається Катюша.
Нарешті якимось чудом загадкова справа з косячком уладналася.
— На місця! — кричить режисер.
— Пане режисере, ця перука мені не підходить.
— Пане режисере, а палиця мені потрібна?
— Пане режисер, прибув лише один статист.
-- Пане режисере, хтось знову розбив акваріум.
— Пане режисере, в цьому лахмітті я не вийду на сцену!
— Пане режисере, у нас перегоріли дві лампочки по тисячі свічок.
— Пане режисере, я сьогодні буду лише подавати репліки.
— Пане режисере, вас просять нагору.
— Пане режисере, вас гукають униз.
— Пане режисере, вас кличуть в номер другий.
-— Починаємо, починаємо, — твердить режисер, — опустити завісу! Суфлер, сценаріус!
— Починаємо! — виголошує сценаріус.
Завіса опускається, в залі темно. У автора від нетерплячки захоплює дух. Зараз, ось зараз він побачить своє творіння.
Сценаріус дає перший дзвінок. Нарешті вже писаний текст стане живою дією!
Другий дзвінок, але завіса не підіймається. Замість цього раптом чути скажений рев двох голосів, заглушений завісою.
— Знову посварилися, — каже режисер і мчить за сцену наводити порядок. Тепер крізь завісу чути рев трьох голосів.
Нарешті ще один дзвінок, і завіса ривками повзе догори. На сцену виходить зовсім незнайомий вусатий чолов'яга і каже:
— Клара, зі мною трапилась надзвичайна пригода.
— Назустріч йому виходить дама: — Що з тобою скоїлось?
— Стоп! — кричить режисер. — Погасіть нижню ревальту. Посильте жовте світло. А чому сонце не світить у вікно?
— Як не світить? Світить! — кричить голос з-під сцени.
— Це хіба зветься сонцем? Зробіть яскравіше, та швидше!
— Тоді треба включити пару тисячних, — каже підземний голос.
— Так включіть, чорт візьми!
— А звідки їх взяти? — і на сцену вилазить людина з халаті. — Я ж казав панові режисерові, що вони перегоріли.
— Так включіть якісь інші.
І він знову прямує на сцену, де розгортається скандал, яким, як відомо, починається всяка генеральна репетиція.
Автор сидить, наче на голках. Господи, думає він, ні коли більше не буду писати п'єс. Коли б він дотримав свого слова!
