Генеральна репетиція в розпалі Люди театру, як відомо, забобонні. Не пробуйте, наприклад, казати артистці перед прем'єрою: «Бажаю успіху». Треба сказати: «Ну, повзи, недотепа». Актору не говоріть: «Бажаю удачі», а скажіть: «Скрути собі шию» та ще й сплюньте в його бік. Так само і з генеральною репетицією. Вважається, що для того, щоб прем'єра йшла гладенько, на генеральній репетиції обов'язково повинен бути скандал. В цьому, видно, є якась частка правди. В усякому випадку, не можна довести протилежного, тому що ще не бувало генеральної репетиції без скандалу. Масштаби скандалу різні — в залежності від авторитету режисера. Найбільший скандал буває тоді, коли п'єсу ставить сам художній керівник.
Якщо режисер недостатній скандаліст, скандал забезпечує сценаріус, завідуючий постановочною частиною, старший електрик, машиніст, бутафор, суфлер, головний костюмер, завідуючий гардеробом, мебльовик, робітники на колосниках, майстер і підручні робітники. Єдине обмеження в цих сутичках — не дозволяється застосовувати вогнепальну і холодну зброю. Всі останні засоби нападу і оборони допустимі. Застосовуються: крик, ревіння, рик, плач, негайне звільнення, образа особи, скарги в дирекцію, реторичні запитання та інші види насильства.
Я не хочу цим сказати, що театральне середовище особливо дике, кровожерливе і грубе. Але справа в тому, що колектив великого театру складається з найрізноманітніших людей і професій. Між театральним перукарем і людиною, яка «робить грим», менше спільного, ніж, наприклад, між двома депутатами парламенту, які все-таки, як-не-як, колеги за покликанням. Між драпірувальником і бутафором ніколи не затихають сварки про сферу компетенцій: скатерка на столі підвідомча драпірувальнику, тарілка ж на цьому столі — бутафору. А якщо на столі стоїть ще лампа — це вже господарство освітлювача. Театральний кравець звисока дивиться на роботу столяра, який платить йому тим же. Робітники сцени заважають мебльовику, а він їм; і обидва вони псують життя електрику з його кабелями, прожекторами і рефлекторами. Драпірувальник зі своєю драбинкою і килимами ще більше загострює цю гру інтересів, і, як правило, вислуховує прокляття від усіх. До цієї плутанини виробничих відносин додайте ще темп, в якому вона розвивається: завжди що-небудь незакінчено, режисер кричить на сценаріуса, сценаріус на всіх інших — вже полудень настав, а репетиція ще не починалася! — і ви зрозумієте напружену, аварійну атмосферу генеральної репетиції.
Але досить. Режисер махнув рукою на незакінчені декорації, театральний кравець одягає на актора недошитнй піджак, перукар приладнує на ньому тимчасову перуку, костюмер десь роздобув для нього занадто великі рукавички, бутафор сунув йому в руки палицю — можна починати. Завіса підіймається, герой випалює: «Клара, зі мною трапилася незвичайна пригода» — і... режисер здіймає жахливий галас: щось знову не ладиться. Звичайно, освітлення.
«І сказав Бог: хай буде світло. І стало світло». Але у священному писанні не сказано, чи було те світло жовтим, червоним або синім, там нічого не згадано про прожектори, рефлектори, рампу, софіти. Богові було легше, бо він спочатку створив світ, а потім вже людину і театр. Генеральна репетиція є репетиція на тему «хай буде світло», лише ця справа йде не так гладко, як при створенні світу.
— Пане режисер! — вигукує, нарешті, головний герой на сцені. — Уже перша година дня. Будемо репетирувати чи ні?
— А чому ж ви не репетируєте? — Викручується режисер.
— Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода. . Режисер схоплюється.
— Погано, погано, загасіть наполовину третю ривальту.
— Що з тобою скоїлось?
— Ще! Зменшіть ще! Ну, чого ви там порпаєтеся?
— Пане режисер! — кричить електрик. — Тож третя ривальта зовсім не світить
— Що ж там таке світить?
— Це люстра. Ви ж самі наказали її включити.
— Не ваша справа, що я наказував! — горлає режисер. — Вимкніть люстру і увімкніть третю ривальту на шість.
— Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода.. — Що з тобою скоїлось? ..
— Погано, погано! Дайте в люстрі жовте світло і вимкніть рампу.
Наступає хвилина відрадної тиші. О, коли б вона тягнулась якнайдовше.
— Що таке? — гаркає режисер. — Чому не репетируєте? ..
На сцену виходить сценаріус.
— Клара вийшла, пане режисер.
— Треба репетирувати! — кричить режисер. — Хай зараз же ідуть всі на сцену!
— Але...
—- Ніяких «але»!... — кричить режисер, і, раптово ослаблим голосом, як людина, яка вже на все махнула рукою, буркає. — Починаємо!
Нарешті!
— Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода...
— Що з тобою скоїлось?
З-за куліс на сцену раптом вилізає драпірувальника драбинкою і ставить її до вікна.
— Що вам тут треба? — вигукує режисер голосом, якого не можна описати.
— Гардини повісити, — по-діловому відповідає драпірувальник і лізе на драбинку.
— Що повісити? Які гардини? Геть звідси! Чому ви їх не повісили раніш?
— Тому що раніше мені не прислали тканини, — відповідає допоміжний персонал, який стоїть на драбинці, але режисер уже мчить на сцену, щоб скинути його з драбинки, задушити, розчавити, затоптати...
Автор закриває очі, затикає вуха. Нарешті вибухнув головний скандал, дикий, тріскучий, захланний скандал генеральної репетиції, скандал, який визрівав і шумів ще зранку, скандал гарячковий, безглуздий, несправедливий як світ, і необхідний, як дощ в природі, скандал, який сповнив всіх присутніх, — і автора, і акторів, і технічний персонал, і бушуючого режисера — темною шаленою злобою, знесиллям, нудьгою, гіркотою, прагненням тікати геть з цього клятого театру... Така атмосфера генеральної репетиції.
Режисер повертається на своє місце в залі для глядачів постарілим на десять років, вимученим, похмурим, всім ненависним.
— Починайте, — каже він з огидою.
— Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода.. . — втомлено повторює герой.
— Що з тобою скоїлося? — беззвучно запитує Клара. Втомлено, тяжко, безвідрадно тягнеться генеральна репетиція.
— Погано! — хрипить режисер. — Повторіть. Ви повинні виходити швидше.
Втома оволоділа акторами, ноги у них роз'їжджаються, язик прилипає до піднебіння, пам'ять відмовляється служити. Невже ніколи не закінчиться ця генеральна репетиція?
— Погано! — як сокирою рубає режисер. — Назад! Заступаєте свого партнера.
Скоріше б кінець! Актори грають із зціпленими зубами, читають текст, як паламарі, режисер хоче ще раз повторити, але махає рукою і стирає з лоба холодний піт. Кінець.
Актори мовчки виходять з театру, трохи не хитаючись під поривами свіжого вітру. Опустивши очі, біжить він додому, несучи на своїх плечах загальну втому і смуток. Отже завтра прем'єра. Гаразд, тепер вже все одно.
І все ж всі ви будете щасливі, коли наступить день генеральної репетиції. Ви, автори, і ви, актори і режисери, майстри і перукарі, бутафори і кравці! Це довгий похмурий день, злий і тяжкий, як жорна, і ви будете щасливі саме тому, що він такий виснажливий.. .
Техніка сцени
Цей розділ написаний Йозефом Чапеком
Самодержець-режисер працює в контакті з художником, бо без куліс, декорацій, завіси і костюмів в театрі не обійтися. Художник обтяжливо зв'язаний по руках і ногах вказівками автора. Йому, наприклад, хотілося б звести на сцені Ейфелеву башту на фоні сопок або кубістичного полярного пейзажу, або влаштувати там небаченої конструкції карусель, гірки для катання, трампліни, маяки і висячі мости. Але автор вимагає всього лише «бідно абставлену комірчину вдовиці Подлещикової» або просто «кімнату міського типу».
Є, правда, і такі автори, які спокусившись привабливими видіннями мальовничих ефектів, пропонують серію блискучих метаморфоз: дрімучий ліс повинен в кілька секунд перетворитися в королівський палац, палац — в сільський трактир, а трактир — в скелясту печеру. І тоді режисер, художник і майстер довго ламають голову над тим, як при наявних засобах, — задніх проекціях, декораціях, кулісах — все це влаштувати.
Художник, таким чином, прочитує п'єсу, не звертаючи уваги на красоти складу і композиції, його цікавить, де і які повинні бути двері і яку меблю захоче розставити на сцені автор. Порадившись з режисером, він часто робить все по-своєму, і вражений автор потім заявляє, що він саме так все собі і уявляв. Театр взагалі своєрідний тим, що там всі речі мають зовсім інший вигляд, ніж це зразу передбачалось. Коли приносять декорації на сцену, художник буває здивований, що вони більші, коротші або ширші, ніж він думав. Дивується і режисер: сцена має вигляд зовсім інший, ніж він собі уявляв, коли давав завдання художникові. А втім, не залишається нічого іншого, як покоритися, і найцікавіше, що чим більше не відповідають задумові декорації, тим одностайніше глядачі і критики заявляють, що декорації на цей раз вдалі і відповідають духові п'єси.
Отже, художник робить ескізи декорацій і приходить радитися з режисером. Вони викликають майстра. Той, звичайно, сплескує руками і рішуче заявляє, що з цього нічого не вийде, бо не вистачить часу; декораційна і столярна повинні були б творити чудеса. Кінець кінцем його все ж таки вдається переконати. В декораційній І столярній, хоч у них вже і немає часу, починають творитися чудеса. Виникають контури лісу і скель, чути гострий запах клею, і заслужені декоратори з фесками на головах і люльками в зубах енергійно починають малювати.
— Знову, либонь, якась кубістика, — бурчить шановний могікан, який прослужив в театрі понад тридцять років. — Побачив би це Рафаель.
— Ех, порядки вже не ті, що були тридцять років тому, коли майстерня декорацій була своєрідною академією художеств.
Зараз фарба прямо з відер виливається на полотно, розмазується малярським квачем, а на сцені все це має вигляд прекрасного оксамиту або вкритого зорями небосхилу. Сучасна техніка втрутилась і в декораторське ремесло поклавши кінець всякій тонкій роботі, всякій старанній обробці. Тепер на сцені малюють більше світлом, ніж фарбами, а від старих майстрів декоративного живопису вимагають скорше кількості, ніж якості, з чим вони ажніяк не можуть погодитись.
Одночасно з художниками за справу беруться театральний кравець, кравчиха і перукар. Все це дуже честолюбні люди. У відповідності з прислів'ям, що «Одяг робить людину», вони твердо впевнені, що кравецька робить актора. Зі справжнім ентузіазмом тут часто перетворюють добрі костюми в кошмари, які дико стирчать на спині, відвисають на животі, смішно обтягують ноги, висять, як на вішалці, або роздуваються, як пухир, коли цього вимагає комедійний типаж. Потрібна неабияка кравецька майстерність, щоб костюм сидів якнайкраще. Тут із сатину роблять шовк, з мішковини оксамит і перешивають старі австрійські мундири на дворянські і камердинерські камізельки для п'єс Шекспіра і Мольєра.
А коли костюмування п'єси проходить частково або повністю «зі старого», тут костюмер в захопленні, якщо може запропонувати художникові для героїв Шоу штани, в яких в минулому сторіччі знаменитий чеський трагік грав діячів чеського відродження. Бо ж у костюмера завжди гостра нестача так званого «цивільного вбрання», тобто сучасного одягу. Ви обов'язково знайдете в нього півсотні ангелів, десяток індійських раджів, дюжину середньовічних лицарів, сотні китайських мандаринів або римських центуріонів, але зате нема, наприклад, жодної пари світлих брюк, так що доводиться брати натомість старі офіцерські лосини. Нічим так не гордиться костюмер, як старими костюмами, в яких завоювали успіх кілька прославлених акторів, що увійшли в історію театру.
На прем'єрі весь персонал костюмерної товпиться біля куліс. Головний костюмер не відриває очей від вбрання трагіків. Розвивається захоплююча інтрига, справа, можливо, дійде до самогубства або поголовного вбивства героїв, трагік страждає від підступних інтриг, доброчесність зневажена, трагік грає, як бог, — б'є себе в груди, промовляє чарівними віршами, сідає, встає, оголює меч, падає, усвітає або торжествує й сходить на престол, — а костюмер захоплено слідкує за кожним його рухом і, коли зворушена публіка плаче або сміється і в залі гримлять палкі оплески, він шепоче, зовсім розчулившись: «Прекрасно грає цей костюм на панові Н.!» І недарма він, костюмер, оббігав півміста в пошуках фланелі потрібного відтінку, недарма з справжньою майстерністю скульптора підкладав ватин на груди і довго з винахідливістю конструктора розв'язував проблему фалд, які повинні стирчати.
Не забудемо і про перукаря-гримера. його майстерня, захована десь в надрах театру, схожа на храм дикунів Меланезії або на індійський вігвам. Тут лежать найрізноманітніші скальпи — кучеряві, довговолосі, темні, сивіючі і зовсім срібні, і навіть всілякі лисини. На столах стоять голови, які тримаються на обрубках шиї і лежать носи — гострі носи дурнів, червоні картоплини п'яниць, орлині носи лицарів і злодіїв, лахматі брови, вуса і вусики всіх фасонів, бороди бандитів, благородних батьків і ченців, всі види зачісок, які тільки є на світі. Тут же і грим — все розтирається і наліплюється на фізіономію актора і поблизу має дуже неприродний і жахаючий вигляд. Тут, в майстерні перукаря і гримера, можна бачити серед білого дня весь той обман, виправдати який може тільки творчий контакт актора з публікою. За кулісами він виглядає відразливо. Та коли гасне світло і піднімається завіса, обман розтає перед очима глядачів, поступаючись перед художньою правдою і чарівністю театрального видовища. Грубо наляпана куліса стає чудесним краєвидом, бляха — золотом, клоччя — бородою пророка, а кармінова фарба — спокусливими вустами, за право поцілувати які б'ються на сцені герої. Театр зблизька грубий і недосконалий. Але коли він з успіхом робить свою справу, він збуджує ілюзії і почуття, які живуть до кінця вистави, а іноді навіть не покидають глядача і поза театром.
Прем'єра
Але звернімося до дальшого ходу подій.
Премє'ра — це вирішальна мить, коли драматичний твір стає реальністю. До останньої репетиції ще можна було щось поправляти і рятувати. Спектакль ще був незавершеною роботою, світом в процесі становлення, зіркою, що народжується з хаосу. Прем'єра — це вираз одчайдушної рішимості залишити, нарешті, п'єсу саму на себе. Це мить, коли автор і режисер остаточно випускають спектакль з рук і вже не можуть прийти на допомогу.
Ніколи в житті ні автор, ні режисер не зазнають задоволення столяра, який дає щойно зробленому столу висохнути, потім з виглядом знавця проведе пальцем по всіх на його гранях, обітре дошку долонею, постукає по ній, огляне всю свою роботу і скаже: «Ну й добрий же столик!» — Ох, коли б ще хоч одну репетицію!
Вранці перед прем'єрою проводиться остання репетиція. Актори відбарабанюють свої ролі наспіх, невиразно і майже пошепки, щоб не надірватися перед спектаклем. Потім вони поспішно розходяться, мовчазні і замкнуті, неначе в домі мрець. З глибини театру виповзає сумна і напружена тиша. І зробити більше нічого не можна, це — початок кінця.
Як відомо, прем'єри мають свою постійну публіку. є люди, які ходять тільки на прем'єри. Кажуть, що це пристрасні театрали або просто цікаві люди, сноби або любителі блиснути туалетом. Не знаю, але гадаю, що їх гонить сюди підсвідомий садизм, їм приємно насолодитися хвилюванням акторів, муками автора, агонією режисера. Вони приходять зловтішатися жахливою ситуацією на сцені, де кожну мить що-небудь може дати осічку, заплутатися, зіпсувати всю справу. На прем'єри ходять, як в древньому Римі ходили в Колізей на розтерзання християн і бої гладіаторів. Це — кровожерлива насолода муками й тривогою приречених.
В хвилини, коли публіка з шелестом і розмовами розсідається на місця, автор бігає навколо театру, відчуваючи дивне і нестерпне смоктання під грудьми. Актори, вже в гримі, щораз підходять до дірочки в завісі, охоплені хвилюванням прем'єри, яке іноді викликає легкі шлункові спазми і нудоту. Деякі з них бушують у вбиральнях, бо одержали погану перуку або костюм, на якому не сходиться кілька застібок. Костюмери і кравчихи бігають з вбиральні у вбиральню, бо в кожній чогось не вистачає. Режисер з шипінням і стогоном бігає по сцені — бо з декораційної все ще не прислали одну з декорацій першої дії. Він люто обриває акторів, що збігаються зі всіх кінців із скаргами, і сам носить на сцену стільці. Костюмер біжить у майстерню з чиїмось костюмом в руках, сценаріус востаннє дзвонить у вбиральні. Пожежники на місцях, в коридорах і в фойє лунають дзвінки, як і завжди йде жорстока гризня між бутафором і драпірувальником, і, нарешті, о третій хвилини по сьомій на сцену виволікають останню декорацію.
Коли б у цю мить ви, сидячи в залі і з нетерпінням поглядаючи на годинник («Пора б уже починати»), коли б у цю мить ви приклали вухо до завіси, то почули б гарячковий стукіт молотків і захекані голоси:
— Куди це подіти?
— Куди сунеш, бовдур?
— Тут треба пригвинтити.
— Тут треба поставити косячок.
— А вам чого треба?
— Жвавіше, хай вам чорт!
— Бережись, куліса падає!
— Це доведеться відкласти до завтра.
— А це куди?
— Та рухайтесь жвавіше, хай вам чорт!
— Дзе-е-ень! — перший сигнал для підняття завіси. В залі темніє, спадає шум голосів. Чути останні удари молотка, тягнуть важкі меблі і хтось репетує:
— Геть зі сцени!
— Обріжте дошку!
— Залишіть вже так і геть звідси!
— Підтягни її, швидше!
Другий сигнал. Завіса піднімається, відкриваючи п'яти останнього робітника, який ховається за куліси. Сцена сяє вогнями, на сцені стоїть Клара, яка тихенько хреститься. Її партнер, — у якого від хвилювання стікає піт по лобі, але із зали цього не видно, — входить і кидає капелюх на крісло замість столу.
— Доброго ранку, Клара! голосно вигукує він і раптом лякається. Боже мій, тож він повинен був сказати: «Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода».
Клара заклякла від несподіванки: вона не дістала потрібної репліки.
— Доброго ранку... — імпровізує вона невпевнено.—
— ...зі мною трапилась незвичайна пригода, — шипить суфлер. Актор з відчаєм шукає зв'язку з тим, що він повинен був сказати. Крім того, він згадав, що по п'єсі зараз не ранок, а п'ята година дня.
— Починай же! — сердито шипить Клара.
— Гм... так... ии — борсається герой, — ти уяви собі, Клара... гмм... ии...
— Чи не трапилося з тобою чогось незвичайного? — відважно виручає Клара.
— Так, так! — з радістю підхоплює він, — уяви собі, Клара, зі мною трапилася незвичайна пригода!
— Що з тобою скоїлось? — входить в колію Клара.
З ложі автора чути протяжне зітхання — від полегшення, що прийшло на зміну смертельного жаху. Становище врятоване, але в першу мить автор гарячково схопився за бар'єр ложі, готовий вистрибнути в партер з криком: «Не так, не так, починайте спочатку!» — Тепер він потроху заспокоюється. На сцені дзюрчить діалог, все йде як по маслу. Через хвилину Клара повинна буде, як підкошена, впасти непритомною на крісло... Але, боже мій, недотепа-партнер поклав туди капелюха! Ось воно! Тепер Клара сяде на капелюх свого чоловіка, вся дія буде зіпсована. Боже милосердний, як цьому запобігти! В автора від хвилювання змокли долоні, він нічого не чує, нічого не бачить, крім злосчасного капелюха на стільці. Фатальна мить неминуча. Хоч би паніка, або що, виникла зараз в театрі... А що як встати і гукнути: «Пожежа!»?
Ось-ось, вже чути репліку, зараз Клара сяде на клятий капелюх... Ах, божественна, дотепна Клара! Взяла капелюха в руки і тільки потім, як підкошена, звалилася на стілець! Капелюх у неї в руці. Але що вона з ним буде робити? Не тримати ж його в руках до кінця дії? Чому вона не кладе його на стіл? Ну, нарешті! Нарешті — вона позбавляється капелюха, кладе його на стіл... Але так незручно, так жахливо помітно... Автор озирається на публіку.
Дивно, але, здається, ніхто не помітив катастрофи з капелюхом. Автор знову повертається до сцени. Як, діалог все ще не закінчився? Чому ж так довго? Автора трясе лихоманка. Діалог надто довгий, безбожно розтягнутий, він все тягнеться і тягнеться, а дія стоїть на місці. Автор впріва від болісного і запізнілого каяття: треба було скоротити, скоротити! Все це слабо, погано, нестерпно безглуздо! Чому вони розмовляють так повільно? Краще всього було встати і закричати: «Зачекайте хвилиночку, я скорочу!»
Слава богу, діалог закінчився. Тепер наступає найважливіша частина п'єси, ключ до всієї інтриги, коротка і напружена розмова на трьох сторінках, а за нею...
Бум! Автор клякне від жаху: на сцену раптово вибігає Катюша, яка повинна була з'явитись через п'ять хвилин після цих трьох сторінок. Боже мій, що тепер робити? «Завісу дайте, завісу!» — хоче закричати автор, але у нього перехопило дихання. Клара з чоловіком теж приголомшені, а Катюша, наче нічого й не сталося, щебече свій текст, і вони з полегшенням підхоплюють репліки, три сторінки розмови пішли до біса, ключ до всієї інтриги безповоротно загублений, тепер ніхто не зрозуміє п'єси, зав'язка зірвана, вчинки героїв будуть незрозумілі, без тих трьох сторінок вся п'єса — цілковите безглуздя! Як могла це зробити Катюша? Чому сценаріус випустив її на сцену? Зараз роздратована публіка почне свистати, дитині зрозуміло, що це простісінька нісенітниця. Чому режисер не перериває спектаклю? Автор швидко оглядає публіку, чи не почала вона вже протестувати. Ні, глядачі спокійно дивляться, кашляють, сякаються, а іноді по залу пробігає хвиля сміху — Катюша явно має успіх. Свистки й вигуки почнуться, коли закінчиться дія.
Автору хочеться провалитись крізь землю. Він біжить з ложі за куліси, ховається в чиюсь вбиральню, стискує голову руками. Тільки б нікому не потрапляти на очі! Все, все пропало!
Після нестерпно довгого часу, — пройшло, мабуть, кілька годин! — він підіймає голову. Що це? Неначе десь шумить вода, тече, плюскотить, гамір зростає — і слабшає. Хлоп! — шум води раптом різко посилюється: хтось відчинив двері у вбиральню і кричить: «Ось він, автор!» Автора взяли за руки і тягнуть кудись бігом, зі всіх боків його хапають і штовхають чиїсь руки, його волочуть, він спотикається, нічого не бачить і не тямить, відбивається, дриґає ногами, але люди, які його оточують, тягнуть його за собою, підштовхують, ось він вже, як з гармати, вилітає на сцену.
Катюша і Клара гарячими руками беруть його за руки і ведуть до рампи, а внизу щось шумить і плюскотить, як водоспад. Автор бачить сотні плаваючих облич, скривлює губи в ідіотичну посмішку і кілька раз швидко згинається у попереку. Завіса опускається, шум водоспаду стихає, але раптом завіса знову злітає вгору, автор протягає руки Катюші і Кларі, але їх немає, він сам на сцені, покинутий на розтерзання тисячі очей. Він ухиляється, з жахом усвідомлюючи, що робить це якось незграбно і смішно, наче маріонетка. Але він не може інакше, і все вклоняється направо і наліво, вверх і вниз, поволі відступаючи за куліси, де знайомі й незнайомі енергійно тиснуть йому руки. Навколо чути: «Поздоровляю, поздоровляю». Завіса знову біжить вгору, автор знову на сцені, він робить жест у бік куліс: мовляв, що я, головне — актори, а якщо вже хочете вітати мене, то я, що ж, дуже, дуже радий, спасибі, такий незаслужений успіх... Ух, нарешті автор знову за кулісами. Ослаблий, зщулений, наче пуста наволочка, і знову нікому непотрібний. Робітники розтягують декорації, — гей, стережися! — Тягнуть меблі і реквізит, щось прибивають, де б не став, скрізь заважаєш їм. «Жвавіше, жвавіше!» — кричить режисер, і автор кидається йому на шию.
— Прекрасно, прекрасно!
— Могло бути й гірше, — стримано відповідає режисер.
— Послухайте, — блаженно бурмоче автор, беручи його за ґудзика, — а що, коли б надалі Клара сідала на той капелюх? От, я гадаю, буде сміху!
— Там зовсім не треба сміху, — заперечує режисер — Так, жвавіше, хлопці, жвавіше, а то закінчимо неї раніше одинадцяти!
Зайвий автор біжить дякувати акторам. Головний герой вечеряє і на подяки автора скромно відповідає: «Ну, це ж незначна роль». Клара не має настрою розмовляти, вона порвала об цвях сукню. Катюша реве від образи в своїй вбиральні: режисер дав їй прочухана за передчасний вихід.
— Та хіба я винна, — пхикає Катюша, — що там два рази підряд однакова репліка? У мене вихід після репліки Клари «...ніколи!», а при чому ж тут я, коли вона каже це двічі?
Автор намагається її заспокоїти, але Катюша плаче ще гіркіше.
— Так... мене... вилаяти... тут же, на прем'єрі! Як я тепер... буду... грати?
— Заспокойтесь, мадемуазель, — великодушно заявляє автор, — тож їй-богу ніхто не помітив, що там випав шматочок тексту.
І він має більше рації, ніж сам думає. Ніхто не звернув уваги, що перша дія була безглуздою. Такі речі не помічаються.
Завіса знову підіймається. Друга дія. Автор чіпляється за кабелі і декорації, ледве не падає в якийсь люк. Йому спадає на думку дивитися спектакль за сценою. Але біля куліс — повно-повнісінько, тут весь допоміжний персонал, костюмери і кравчихи, робітники сцени, їх жінки й тітки, статисти та їх кузини і знайомі їх кузин і ще якісь невідомі особи. Всі вони дивляться спектакль з-за куліс, вголос обмінюються зауваженнями, перебігають по скрипучих дошках, жують, лаються, грюкають дверима, заважають акторам, створюють неможливе безладдя і трохи не висовують свої носи на сцену. Автор намагається протиснутися між ними, стає навшпиньки. Але замість того, щоб почути, що робиться на сцені, він чує розмову робітників у синіх спецівках.
— А здається, величезне барахло... — резюмує один.
— Надто розтягнуто, — каже другий.
— Раніше одинадцятої не закінчимо.
Трах! За кулісами хтось із грюкотом перекинув металевий стілець. На сцені тим часом йде любовний діалог.
Зайвий автор відходить навшпиньках, лабіринтами коридору пробирається на вулицю. Пізній вечір. Одинокі перехожі крокують по вулицях, думаючи невідомо про що, дзвонять трамваї, вдалині шумить життя. Автор здригається від нічної прохолоди і туги. Він один, один, як ніколи на світі, а за його спиною завершується день його слави. Швидше б кінець!
Після прем'єри
Після прем'єри автор не знає — провалилась п'єса чи мала величезний успіх. Правда, його викликали, але публіка просто потішалась, або жаліла його, або ще невідомо що. Сповнений побоювань, автор підозріла прислухається до слів своїх знайомих.
— От раді, напевне?
— Я б трохи скоротив першу дію.
— П'єса прекрасно поставлена.
— Поздоровляю, поздоровляю!
— Не завадило б скоротити третю дію.
— Вистава не зовсім того...
— Я зробив би інший кінець.
— Клара була просто неможлива!
— Найкращий — кінець.
— Друга дія трохи розтягнута.
— Можете бути цілком задоволені.
— Дуже, дуже радію за вас.
Автор продовжує блукати в темряві невідомості: так що ж, успіх чи ні? Наступного ранку він купує усі газети, щоб хоч з висловлень критики дізнатися, яким, власне, був спектакль. Що ж, із газет він дізнається: що в п'єсі була інтрига, але кожен рецензент переказує її по-своєму:
— що п'єса 1) мала успіх, 2) була сприйнята прохолодно, 3) частина публіки шикала, 4) п'єса була сприйнята тепло і мала заслужений успіх;
— що режисер: 1) нічого не зробив, 2) зробив все, що міг, 3) не був достатньо уважний до п'єси, 4) був добросовісний;
— що гра акторів була: 1) жвавою, 2) в'ялою, 3) з піднесенням, 4) актори не знали ролей і 5) сприяли успіху п'єси;
— що Клара: 1) грала блискуче, 2) була явно в ударі, 3) фальшиво трактувала роль, 4) сповнила її справжнім життям, 5) була блондинкою, 6) була брюнеткою і навіть, що «мадемуазель Яролімова блискуче виконала роль Клари», хоча, наскільки відомо авторові, Клару грала пані Новая;
— що вистава 1) була відповідною і 2) не відповідала духові п'єси;
— що взагалі ансамбль 1) був, як завжди на висоті, але... 2) надто слабкий.
Автор так ніколи й не довідається, чи вдалась йому п'єса. Навіть кількість спектаклів ні про що не свідчить, бо за театральними поняттями, якщо п'єса швидко зійшла зі сцени, так це тому, що вона провалилась і ні на що не годиться; якщо ж витримала багато спектаклів, то це халтура, яка догоджає низьким смакам.
