Путівник по залаштунках

В ході нашого, дещо хаотичного викладу (який, між іншим, небагато поступається хаосу театрального життя) ми згадали про цілий ряд осіб, функції яких, звички і повноваження, можливо, не зовсім ясні публіці, майбутнім авторам і критиці. Вирішивши познайомити вас з ними хоч мимохіть, ми потрапили в скрутне становище: з кого ж почати? Може знову знизу, від швейцара, або згори, з дирекції театру, з опалювача або з художнього керівника, з каси або з темних лігв театральних складів? Гаразд, почнемо згори. «Там, нагорі» на театральному жаргоні означає дирекцію. Єдиною філією цієї «гори», яка знаходиться внизу, є каса.

«Там, нагорі». Найвищою інстанцією в театрі є директор і художній керівник. З них звичайно художній керівник більше відомий широкій громадськості, тому що зрідка потрапляє під удари критичного каміння. Директор же — це особа, якій за якісь тяжкі гріхи осуджено завжди лаятись, улагоджувати всілякі неприємності, розбирати скарги і сварки співробітників, витирати сльози, сперечатися про оклади і підписувати ордери на аванси. Влада його велика, але обмежена рамками театру. Обидва володарі живуть в кабінетах з пишним вбранням, там ви побачите і килими, і стильний гарнітур, який, одначе, іноді позичається в них для потреб сцени.

А тепер спустімося вниз, до акторів.

Ансамбль. Акторів завжди напихають у вбиральні по кілька чоловік. Вбиральня — це тісний закуток, там стоїть трюмо і умивальник, і завжди або дуже душно, або нестерпно холодно. Перед кожним актором — невеличке дзеркало, пухівка, вона ж — «заяча лапка», пудра, помада, фарба для брів, обгортка від ковбаси, шматок булки і зім'ята роль. Пахне людськими тілами, вечерею на ходу, гримом, паровим опаленням, старими костюмами, мастикою і перуками. В жіночих вбиральнях, крім того, пахне різним милом і білизною.

В найбільшій чоловічій вбиральні завжди грають в карти. Взагалі у чоловіків гамірно і весело, тут винаходять різні театральні слівця, експромти, відбуваються єдиноборства та інші козацькі веселощі. В жіночих вбиральнях в більшості ж панує тиша, яку порушують лише кравчихи своїм шепотом, біганиною і дзвяканням ножиць та шелестіння тарганів. Таргани тримаються ближче до жіночих вбиралень тому, що тут завжди бувають цукерки.

Ансамбль ділиться на чоловічий і жіночий. До чоловічого складу належить: трагік, перший любовник або герой, веселий любовник або каскад, простак, бонвіван (за жанром звичайно огрядна людина), комік і різні «характери»: благородний батько, неврастеник і т. д. Суворих розмежувань немає. В жіночий ансамбль входить трагедійна героїня, любовна героїня, або «інженю», вона ж «ганчірниця» (бо для неї вимагається найбагатший туалет), лірична героїня, травесті, гран-кокет, благородна мати, субретка. Зрозуміло, і тут межі не дуже точні. Звичайно буває, що роль, яку отримав той чи інший актор, — «зовсім не його амплуа», в той час як роль, прямо створену для нього, віддали іншому. Звідси виникають скандали, ходіння зі скаргами «нагору» і т. д. Наче зверху винні, що недогадливий автор створив маленьку роль. Ну, гаразд, думає актор, якщо він її вже створив, то хай не тикає її в усі три дії. Відіграти б у першій дії, і додому, це ще б нічого.

Статисти. Коли автор включає в свою п'єсу «натовп людей», він уявляє собі старих, і молодих осіб, кремезних, плечистих, з великими руками і товстими шиями, з гучним голосом, словом, таких, якими, вочевидь, повинні бути «прості люди». Не без розчарування бачить він на сцені купку вузькоплечих, тонкоголосих і в більшій або меншій мірі охлялих юнаків, яким явно не вистачає кремезності і просто живої ваги. Це статисти із студентів, п'ять крон за вихід. Зрозуміло, за п'ять крон не можна вимагати від людини плечистості і кремезності. Режисер, як правило, шипить на них: — Рухайтесь жвавіше ж, хай вам чорт! — і вони рухаються, махають руками і трясуть тулубом, намагаючись створити враження дужих людей.

Є, звичайно, і кадрові статисти, яким не чуже професійне честолюбство. Крім того, в статисти часто наймаються робітники сцени, так що в антрактах ви можете побачити за сценою римського воїна, який несе на голові стіл, або гасконського стрільця, який пригвинчує «косячка». Діти, які грають на сцені, — в більшості нащадки театрального люду. Якщо йде особливо багатолюдна п'єса, в ній звичайно беруть участь: всі кравчихи, костюмери, робітники сцени, сценаріуси, бутафори, прибиральниці, службовці поховальних бюро, солдати-українці, студенти різних інститутів і мало не керівництво театру; в загальній кількості набирається до п'ятидесяти чоловік. «Гамір натовпу», який вимагається за ходом дії, досягається виголошенням всіма статистами навперебій загадкового слова «ребарбора». За «шум» належить особлива платня.

Сценаріус бігає за кулісами з п'єсою в руках, посилає акторів в потрібну мить і через потрібний вхід на сцену, робить знак піднімати й опускати завісу, створює різноманітні звуки за сценою, дає попереджувальні дзвінки у вбиральні акторів і кричить — «Починаємо!», сам грає невеликі ролі, тупає, як кінь (коли в п'єсі вимагається «кінський тупіт»), запанібрата живе з акторами і одержує прочухана за все, що б не трапилося. Сценаріус повинен бути одночасно і біля правої і біля лівої куліси, і за сценою і в оркестрі, повинен слідкувати, чи все в порядку на сцені, знати напам'ять весь реквізит і, по суті справи, після прем'єри заміняти на спектаклях режисера. Воістину він повинен бути «одна нога тут, друга там».

Щодо звуків за сценою, то вони входять в різні компетенції: грім робить машиніст в люці, вітер — робітник куліс, а дощ, удари дзвону, завивання сирен, постріли — це обов'язки бутафора. Сценаріус же імітує співи птахів, гудки автомобілів, стук посуди і всі інші звуки, крім тих, які лежать на обов'язку оркестру.

Суфлер. Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що суфлер лише механічно підказує текст акторам. Нічого подібного. Добрий, шанований акторами суфлер грає разом з ними. Коли актор без заминки веде свою роль, суфлер не втручається в його справи, але він за дві секунди відчуває, коли треба «подати слово». Актора тільки дратує, коли суфлер весь час «бубонить під руку», але ще гірше, коли в хвилину невпевненості виявляється, що суфлер забіг наперед на кілька слів. Тут вимагається повний контакт, і бути суфлером — це талант і покликання. А тому від хорошого суфлера вимагають, як ні від кого іншого, і перепадає йому теж більше за інших.

До п'єс суфлер не байдужий. Одні йому подобаються, і він суфлірує з охотою, на інших нудьгує. Автори погано знають сцену, інакше, готуючи собі ансамбль, вони не забували б і про суфлера.

Бутафор. Ми вже згадували про бутафора. Він повинен вміти дістати все, що автору забажається ввести в п'єсу: автомобіль, коня, акваріум, білого слона, дохлу кішку, живого павича, перстень Аладіна, брудну білизну, фонтан, пекельну машину, жезл Аарона, синій тюльпан, співаючу прялку, коротше кажучи, все, за винятком:

- того, що прибивається на стіну або висить,— це справа драпірувальника;

- того, що світить, — це компетенція освітлювача;

- того, що (крім дорогоцінностей і зброї) одягається на людину, — це обов'язок костюмера.

Бутафор повинен, крім того, забезпечити все що з'їдається, випивається і викурюється за ходом п'єси: всі телеграми, листи й інші послання, які там необхідні, живих звірів і багато інших речей. Все це він повинен доставити на сцену і прибрати з неї.

З точки зору бутафора, найважчі п'єси — це побутові. Ви собі не уявляєте, як важко роздобути щипці для знімання нагару на свічках, іржаві обручі або палицю з вільхи, а саме такі речі винаходять драматурги-побутовики. Краще б вони вимагали папську тіару або тризубець Нептуна, це завжди знайдеться в реквізитній. Але де ж, боже мій, взяти іржаві обручі? Де розшукати жмуток тіпаних конопель? Де купити сніп соломи? Просто неможливі вимоги!

Освітлювач. Командний пункт освітлювача — під сценою або збоку, в ложі. Там він сидить, наче органіст за органом: перед ним безліч рубильників, вимикачів, важелів, кнопок, з яких кожна має зв'язок з тим чи іншим джерелом світла — білим, жовтим, червоним, синім, блакитним або місячним. У розпорядженні освітлювача рампи і софіти, прожектори та інші освітлювальні прилади за кулісами і за сценою, освітлення лож. ярусів і головна люстра залу, переносні рефлектори та дугові лампи, батарейки і кишенькові ліхтарі, проекційні апарати і транспаранти, і Бог знає, що ще. Все це разом з кабелями та іншими загадковими предметами зветься освітлювальним парком. Коли дивишся із залу, здається дрібницею — красиво освітити героя. А тимчасом на нього світять прожектори з ложі і з-за куліс, та іще якийсь рефлектор встановлено для підсвічування, і всі ці прилади швидко нагріваються, а бідолахи освітлювачі повинні орудувати з ними, не віднімаючи рук. Іноді ніяк не вдається добратися променем до того чи іншого кутка на сцені, або виходять тіні, які в освітлювача звуться «опудалами», або сцена освітлена нудно, як класна кімната, а режисер хотів би творити чудеса.

Увімкнено вже десять тисяч свічок, більше немає жодного вільного кабеля, а режисеру все мало, все ще не той ефект. І старанний освітлювач бігає, пробує світло всіх кольорів, тягне кабелі через всю сцену, вмикає і вимикає всі рубильники, ганяє своїх людей то в ложу, то в оркестр, то на колосники. Ще який-небудь рефлектор, ще спробуємо одну варіацію! І раптом — «стоп! добре! — гукає режисер. — Запишіть собі швиденько розташування освітлення». І освітлювач записує нетвердою рукою: «Коли пан Видра стане на II то на 1/а оранж реф III черв на пана Видру жовт софіт рампа О верх жовт 3 вмикати як зайде місяць рубильник» і т. д. Але все це ні до чого. Чудовий світловий ефект так і не удається повторити. В театрі завжди що-небудь не витанцьовується, хоч плач. А освітлювальна техніка, кажу вам, у нас перебуває тільки в колисці.

Майстер завіси сидить у скляній будочці біля сцени і за сигналом сценаріуса опускає завісу — швидко або трагічно повільно, виходячи з характеру п'єси. Якщо в театрі спалахне пожежа, обов'язок майстра не залишати свій пост, доки він не опустить залізну завісу. Усвідомлюючи свою героїчну місію, він завжди зберігає суворий вираз обличчя і ніколи не забуває поставити біля себе келих пива.

Пожежники стоять в порталі, де вони найбільше заважають. Вони чорні й поважні, не сміються і не плачуть. Коли на сцені горить свічка або актор за ходом дії запалює цигарку, обличчя пожежників жвавішають, на них написаний напружене зацікавлення і готовність кинутись на сцену зі шлангом і сокирою.

Майстер сцени. Він володар столярної, декораційної майстерні і складів. Йому художник віддає ескізи, ось, мовляв, все це треба втілити в дошки і фарбоване полотно. Легко сказати! На папері намалювати можна що завгодно, а ось щоб воно трималось — це не так просто. Тому майстер сцени завжди кричить: «Мати рідна. це ж не вийде!» і «Матінко, де ж узяти часу?» Кінец кінцем виходить, що все тримається і навіть часу вистачає. Яким чином — цього не збагнеш, але в театрі завжди маєш справу з неймовірним.

Робітники сцени. Цей народ, як відомо, найбільше зайнятий в антрактах. Під час спектаклю, якщо це прем'єра, рони товпляться біля куліс, дивляться на сцену, базікають, жартують і сперечаються про те, коли ж закінчиться вистава. На повторних постановках вони грають в карти або лежать на лавках у своїй комірчині. За півхвилини до кінця їм дають дзвінок, і вони, гупаючи чобітьми, сунуть на сцену, де якраз закінчується ліричний діалог:

— Хлопці, знімай декорації!

Мебельники. Більшу частину часу вони проводять у сховищах і мебльових майстернях, завалених досить потертими тронами, сільськими стільцями, гарнітурами у стилі Людовиків XV та XVІ з драною оббивкою, античні ложа, готичні вівтарі, комоди, етажерки, каміни, труни й взагалі все, на чому люди коли-небудь, сиділи, їли чи лежали. Однак античне ложе не звуть тут античним ложем, а говорять: Те канапе, що грало в «Камо грядеши». Гарнітур у стилі Людовіка XVІ лаконічно йменують: ті стільці, що грали у «Випробуванні володаря» (або ще в якій-небудь п'єсі). У театрі кожна річ має свої прикмети; наприклад, у гардеробі висить "сюртук, у якому сам Біттнер грав в «Гордіях»"; або можна розшукати "ботфорти, що грали в «Отелло»..."

Костюмери й костюмерки живуть у пошивочній, у нескінченних костюмерних або в артистичних вбиральнях. У театральному гардеробі можна було б екіпірувати весь празький гарнізон, щоправда, надміру різноманітно. Ви знайдете тут вбрання для тридцяти римських сенаторів, дюжину чернечих сутан, чотири кардинальські та одну папську мантії, повне обмундирування для півсотні римських воїнів, включаючи мечі й шоломи, для двадцяти чеських ходів, сімох середньовічних піхотинців, двох-трьох катів, кількох Онєгіних; тут висять у ряд оксамитові й шовкові придворні, іспанські гранди в динеподібних панталонах; височіють цілі стоси крислатих капелюхів для пастухів і мушкетерів, грона шоломів і військових кашкетів, папахи і боярські шапки, купи шкіряних постолів, чувяків та іншого сільського взуття, черевики, чоботи та іспанські ботфорти, мечі, шаблі, палаші, рапіри й шпаги, пояси й портупеї, кінська збруя, коміри жабо, еполети й перев'язі, панцирі й щити, трико, хутра й шовки, шкіряні штани, сорочки й доміно, гусарські мундири й розшиті шнурками чеські "патріотичні сюртуки", - загалом , величезний і нікчемний гардероб, де є все й де ніколи не знайдеш саме те, що потрібно. Поважні старі костюми були пошиті з добротних тканин; нині шиють з підкладкового матеріалу або з мішковини, підфарбовують її, підмальовують - і готово! Але, Боже мій, який у них вид зблизька! У костюмерів свій критерій спектаклю: - Дріб'язкова п'єса, жодного перевдягання!

Різні працівники. У театрі є механік, опалювач і прибиральниці, а крім того, звичайно - літній дядько на прізвище Калоус, чи Новотний, чи що-небудь у цьому роді; ніхто не знає, навіщо він тут і що робить; звичайно він ходить за пивом. Десь у підземеллях є ще кілька людей, яких ніхто ніколи не бачив. Напевно, я упустив ще кого-небудь; адже театр - організм складний і дотепер недосить вивчений.

Абоновані глядачі. Вони теж у звісній мірі відносяться до театрального інвентаря й поділяються на абонентів понеділка, вівторка, середи тощо. "Суботні" абоненти вважаються найпокладистішими, "понеділкові", кажуть, задумливі й холодні. У кожної групи свій темперамент, смаки й особисті симпатії.

"Свій автор". Це автор, що пише тільки для "свого театру" і звичайно "кроїть ролі на акторів". За це користується деякими привілеями,- наприклад, може зайти покурити до акторської вбиральні.

Глядачі генеральних репетицій. Їх не запрошують на генеральну репетицію, як це прийнято в Парижі. Це швидше так би мовити "незвані гості". Вони стирчать на кожній генеральній репетиції, але ніхто не знає, хто вони, - бо що в глядачевій залі пітьма, - і як сюди потрапили, бо вхід "суворо заборонений". Це тихе, загадкове плем'я, що не шарудить цукерковими обгортками і навіть, здається, не нудьгує, дивлячись на сцену.

<<<НА ПОЧАТОК