Нинішня доба українського театру, як і музики, йде під гаслом розриву путів провінційної побутової обмеженості; майстри театрального мистецтва й театральні діячі прагнуть того, щоб обтруситися від пороху побутової рутини, від старих звичок праці, відійти від побутових тонів, чи, краще сказати, засвоїти побіч тонів побутових також широку гаму тонів і полутонів модерної театральної вмілості, виплекати культуру тіла і взагалі засвоїти всі досягнення модерної театральної творчості. Перша почала серйозно й систематично переслідувати ці стремління Марія Старицька (1865 — 1930) — старша дочка Михайла Старицького — солідною підготовчою працею. Ще за життя Лисенка вона організувала при його музичній школі драматичні класи, в яких дуже продумано намагалася дати учням все те, чого бракувало акторам українського театру, обмеженим провінційною побутовщиною. Після смерті Лисенка Старицька перебрала на себе ціле ведення школи, розширила програму драматичних класів, і з її школи вийшов гурток молодих театральних діячів, що під проводом Л. Курбаса заклали «Молодий театр», який відіграв помітну роль у театрі під час революції.

Далі пробувала зрушити український театр із побутового репертуару молодша генерація драматургів, а саме: Леся Українка зі своїми рафінованими, іноді філософічно заглибленими драматичними сценами; В. Винниченко — менш глибокий, але темпераментний драматург; О. Олecь зі своїми поетичними, хоч і манеризовано-декадентськими драматичними етюдами. Твори жодного з них не могли увійти до театрального репертуару, бо були не під силу для виконання українським побутовим акторам. Легше увійшли в репертуар деякі драматичні твори С. Черкасенка (1876 — 1940) — молодшого від згаданих вище, але примітивнішого (може, його творам допомагала якраз їхня модерність, надто примітивна). Навпаки, психологічно хворі декадентські етюди Г. Хоткевича, здається, й не пробували виставляти на сцені.

Нарешті, зсувові з побутового репертуару намагалися зарадити й перекладачі класичних творів світової драматургії. Власне, ці перекладачі почали працювати вже давно: М. Старицький ще в 70-х роках XIX ст. переклав, і то дуже поетично, Шекспірового «Гамлета». Два десятки років пізніше П. Куліш дав переклади близько десятка популярніших трагедій і комедій Шекспіра; Грінченко і Стешенко лишили переклади трагедій Шіллера, Самійленко — прекрасний віршований переклад Мольєрового «Тартюфа» та «Шлюба з примусу». Саксаганський у Києві ставив, і дуже вдало, «Розбійників» Шіллера в перекладі Чepняхівського, і не так вдало — «Уріеля Акосту» Гуцкова в перекладі Лопатинського; галицький театр виставляв Кальдерона «Війт Заламейський» у перекладі Франка; Загаров виставляв «Мірандоліну» Гольдоні в перекладі Грінченка; нарешті, М. Рильський дав переклади, виконані прекрасним віршем, трагедій Корнеля, Расіна і «Мізантропа» Мольєра. Ці переклади дорівнюються перекладові «Тартюфа» Самійленка і разом із тим можуть уважатися, мабуть, за кращі переклади класичної драматургії на українську мову. Переліченим далеко не вичерпується перекладена на українську мову класична драматургія, в якій можна знайти і драми Лопе де Веги, і мелодраму Гюго «Лукреція Борджіа» в перекладі О’Коннор-Білінcької, і драми Мюссе, і «Фауста» Гете в кількох перекладах, і багато інших. А чи використовується, нарешті, нинішніми українськими театрами це багатство класичного репертуару? В цьому можна сумніватися, хоча за добрими перекладами діло не стоїть. Талановитий і вдумливий режисер О. Загаров охоче виставляв, крім Гольдоні, Мольєрового «Тартюфа», Лесь Курбас ще на початку революції дуже цікаво виставляв із «Молодим театром» Софоклового «Едипа-царя», Вороний рвався поставити «Лукрецію Борджіа» Гюго, але цього йому так і не судилося здійснити.

Останнім часом на Радянській Україні засновано чимало драматичних шкіл і нових театрів, як драматичних, так і оперних, але дати категоричну відповідь, чи дійсно сучасні майстри українського театрального мистецтва вже пережили добу провінційної побутової обмеженості й вийшли на широкий шлях театральної творчості, все-таки важко. По-перше, вся театральна праця на Радянській Україні має характер постійного експерименту з постійними змінами завдань, а, по-друге, щось і досі не чути на Радянській Україні таких імен модерних акторів, що б звучали так само признано, як імена корифеїв театру. Зрештою, і кращих постановок українських театрів за кордоном Радянської України ще не демонструється. А разом із тим кожне ім’я майстра театрального мистецтва, як тільки починає солідніше зарисовуватися, швидко з обрію зникає. Так зникло ім’я талановитого драматурга Миколи Куліша, зникло ім’я режисера Курбаса. Тепер гучніше інших виступає в українському театрі ім’я драматурга Корнійчука. Чи надовго? І що, власне, являють собою його драматичні твори? Доводиться більше ставити знаків запитання, ніж давати конкретні відповіді.

На українських землях під Польщею спочатку відновився театр «Бесіди», але в 1922 р. «Бесіда» відмовилася його переводити. Натомість у різних місцях і в різні часи виникло біля півтора десятка різних театрів, але поважно говорити можна про мистецький рівень трьох — чотирьох. В останніх часах два солідніші з них об’єдналися, й можна було від нового підприємства чекати мистецьких досягнень. Але Польща впала, прийшла нова більшовицька окупація і всі карти змішала.