| Головна » Файли » Практика |
Заключна конференція журі "ОБЕРЕГІВ'2011"
| 06.11.2011, 11:54 | |
| Стенограма заключної конференції журі фестивалю «ОБЕРЕГИ’2011»  Світлана Максименко: Дорогі, друзі! Останній день V Міжнародного фестивалю «ОБЕРЕГИ’2011», і ми, ясна річ, можемо подякувати учасникам та організаторам, котрі продовжили цю прекрасну традицію, започатковану 10 років тому, на початку нового тисячоліття, розуміючи, що «ОБЕРЕГИ» це те, що повинне нас і об’єднувати в цьому світі й говорити про наші ідентичність: це театр, котрий пропагує національну культуру, як мову або як засіб виразності, який повинен бути універсальним. Мову театру ляльок розуміють у світі, і ми можемо бути цікавими тільки тоді, коли ми щось запропонуємо своє, котре нас вирізняє і водночас об’єднує. Отже, лялька універсальна, лялька не має мовних, етнічних кордонів. На цьому фестивалі ми побачили, що дійсно там, де є талановитий режисер, талановитий художник і актор, котрий «оживляє» ляльку, там не треба перекладача, не треба, так би мовити, будь-яких пояснень. Лялька це те, котре ніколи не вмре, хоча й проблем у ній багато. Ми побачили різні театри, різні засоби виразності і, якщо будуть запитання, то я думаю, що мої поважні колеги, практики театру Леонід Попов і Олександр Інюточкін, котрі представляють дві найповжніші школи – київську й харківську, зможуть на них відповісти й поділитися своїми враженнями про те, що ж все-таки є фестиваль «ОБЕРЕГИ». Леонід Попов: Кілька слів. Дійсно, я вважаю, що такий фестиваль дуже добрий і добре що він є, бо фольклор, це вже для нас класика, бо з цього починається наше мистецтво. Звичайно, сьогодні є театр традиційний, як ми кажемо, є класичний театр ляльок і є театр третього жанру. І вони існують поруч. Система професійного театру і там, і там, але ми навіть на цьому фестивалі побачили за засобами виразності. До якого з вищезгаданих жанрів прагне той чи інший театр. Отже і перший, і другий театри є для нас цікавими тільки тоді, коли там є високий рівень професіоналізму. І, звичайно, такі вистави вражають нас. Ми бачили декілька театрів, котрі використовували саме ляльку: Курський, Брестський, Чернівецький, Херсонський театри. Це театри де панувала на сцені лялька. І театри, котрі можна віднести до так званого третього жанру, де переважно діє людина, вона є головню дійовою особою, вона заповнює сцену, а лялька, як знак, дещо допомагає чи створює якийсь символічний, умовний образ, як у виставі «Егле – Королева вужів» Івано-Франківського театру. За такими ж принципами працюють і польський, і чеський, і словацький театри. Але це лише на перший погляд, бо є у Європі безліч вистав, де працює традиційна лялька. І вони не вмирають ці вистави. Скажімо, на фестивалі у Шарлевілі (Франція – ред.), якщо не помиляюся, перевага теж надається тільки ляльці. Тому оцінювати треба лише за високою майстерністю, досягнутою у виставах. Проблема буде тривати ще не один рік, бо дуже у нас багато театрів, котрі вважають, що аби показати свій високий професійний півень, обов’язково треба вийти у «живому плані». Але приклад «Сальєрі» («Місяць Сальєрі», Брестський театр ляльок – ред.) показує нам що ляльці під силу і психологічний театр. Ми це відчуваємо і театр досягає цього. У ляльковому «Теремі» (Курський театр – ред.) актори створюють образи, котрі бентежать нас. Інколи, коли актори виходять у «живому плані», ми розуміємо, що вони зовсім не володіють професією, не розуміють для чого вони використовують цей «живий план». Ця проблема існувала й буде існувати. Ба, більше, вона буде у подальшому загострюватися. Для мене ж, як писав М. Корольов, важливіше, коли ми створюємо художній образ з допомогою ляльки, бо це наш засіб виразності. От це я й хотів сказати. Це мої уподобання і мої погляди на те що ми побачили.  Олександр Інюточкін: Тенденції цього фестивалю у порівнянні з фестивалем попереднім, як на мене у тому, що стало більше вистав за серйозною драматургією – Пушкін, Екзюпері, Саломея Неріс, Шолом Алейхем, що явно позначено. Друга ж тенденція та, про котру казав Леонід Петрович (Попов – ред.), то, звичайно «живий план». «Живий план», біда то чи щастя, від чого це, аналізувати, мабуть не мені. Може, від безсилля режисерського, може нема можливостей знайти якісь виразні засоби свого театру, а може від бажання сказати більше, аніж може сказати лялька. Це треба про кожну виставу говорити окремо. Ще я, як педагог, звернув увагу на точність роботи з лялькою з точки зору того, наскільки точно й скрупульозно працюють з предметом одживлення актори. Для мене прикладом такого високого рівня роботи з лялькою стала вистава «Сальєрі» («Місяць Сальєрі», Брестський театр ляльок – ред.), тому що мене, наприклад, захопили моменти гри на фортепіано, весь вербальний ряд вистави знаходив своє втілення у рухах ляльок і сценічних об’єктів. Це дуже важливий момент. А є вистави, де об’єкт оживлення живе своїм життям, а текст своїм. Микола Данько: Я скажу єдине. Як можна у великобюджетній виставі, як польська («Ластівочка», Театр «Бай поморскі», Торунь – ред.), де світло, шикарний відеоряд і все-все-все… і у нашій, де лише пап’є-маше і артист, передати той же ефект оживлення й ефект сценічного дійства, що зробили сьогодні київські студенти («Кульконик» – ред.), котрі явно не мають коштів, щоб зробити щось там більше? Мені здається, може це й хибний шлях, десь ховатися за сучасні відеотехнології, котрі ми бачимо в кожній комп’ютерній грі і це хвороба наших сучасних дітей, може слід повернутися до того первісного театру, де є предмет і артист. І коли артист вдихає життя в ці предмети, це цікаво: коли вже не бачиш артиста, а є оцей кусочок дерева, який вже істотою й рухається… От мені здається, про це треба думати молодим і нашим режисерам.  З аудиторії: А що ширма вже померла? Леонід Попов: Ні. Вона не вмирає. А чому вона повинна померти? Традиційний народний театр існує від XVI-го століття від Панча й Джуді до Петрушки. Він існує й сьогодні, але засоби виразності… Для чого ширма? Що на цій ширмі відбувається? Оце головне. Можна робити архаїчні вистави, можна поновлювати, тобто, реконструювати і петрушку і т. і., а потрібно це? Може, для якогось історичного набуття, може й потрібно, але ширма була, є й буде. Це питання до театрів. Якщо режисер не знаходить, як вирішити виставу засобами лялькового театру, а шукає, розширює… От з’явився третій жанр. О! Значить, что хочу, то ворочу, ни за что не отвечаю! Таке ж є!.. От і потрібен там живий план. Чи не потрібен, а режисер туди все тулить, а потім ми дивимося й не розуміємо що відбувається на сцені. Це дійсно питання режисури нашої української й не тільки, а й світової. Сьогодні у театрі ляльок в Європи ставлять не тільки режисери-лялькарі, а й балетмейстери і хто завгодно. Вони намагаються відтворити світ за допомогою ляльки. Бо це образ, котрий не може створити людина. І якщо лялькою копіювати те, що робить людина, тоді театру сучасного не буде. Не буде. Але сказати: геть ширму, давайте вийдемо всі в «живому плані»… На цьому фестивалі ми побачили, що можна працювати з лялькою так, що вона буде відповідати й зацікавлювати не тільки нас, професіоналів, але й, перш за все, глядача.  Олександр Інюточкін: Помирає не ширма, помирає ляльководіння. Ляльководіння перетворюється в «ляльконосіння». Зрозумійте мене вірно. Це претензія не до акторів. Вони, звичайно, красені й красуні, але в першу чергу, це претензія до режисерів. Режисери, або дуже закохані у своїх акторів й хочуть показати їх у всій красі, або ще щось… Світлана Максименко: Я, як людина збоку, можу сказати, що ця тенденція, котра стала очевидною на цьому фестивалі свідчить ще й про третю складову цієї проблеми – це адміністративно-касова складова. Директори таким чином хочуть «розширити» глядача, довести, що їхні актори не гірші. Тобто, якийсь такий комплекс меншовартості: «Ми теж так можемо!» А ще: «Давайте й вечірні вистави для дорослих!» у результаті розмивається ось ця от унікальність, якою володіє актор лялькового театру… Леонід Попов: Що ми не звикли. Що відбувається в театрах? Якщо театр розробляє якусь ідею і працює в стилістиці такого театру, і режисер прагне й набуває якихось нових і нових цікавих форм, то такий театр іде вперед. Здебільшого ж театр у нас кидається: сьогодні ширму вхопили, завтра це, післязавтра інше… І в трупі не знають, куди вони пливуть. У нас небагато театрів, котрі мають свою ідею, авторську модель. І в тому наша біда. І тому ми подивилися на фестивалі: О! Так роблять поляки! Завтра всі будуть копіювати поляків. А навіщо? І той, хто так намагається, ніколи не прийде до свого театру. От і все. Олександр Інюточкін: Мабуть, наш театр, скажемо так, його вартість… Дивіться, в балеті майже не співають, в опері намагаються… у пантомімі мовчать досі по-моєму. Тобто театр знаходиться якби у своєму чистому видовому вигляді. І тільки ми намагаємося або переконати всіх, що ми такий універсальний театр, що ми можемо і співати, і мовчати, і танцювати і ляльок носити… І от це от стремління до всього наводить на думку, що сидіти чимось на декількох опорах, трохи складнувато. Від цього, напевне, й конфузи, котрі ми показуємо. Стародавні не соромилися: Шекспір в театрі ляльок, маріонетки оперу співали, (а таки співали!), ну гаразд… Тобто, театр прекрасний своєю мовою. А ми чогось боїмося. Леонід Попов: От ми були на фестивалі «Лісова Пісня» (Луцьк, 2011 р. – ред.). От до мене підходить поважна критика вся там: київська, львівська… й каже: «А де ляльки?» Тому що поряд на драматичній сцені йдуть вистави, за образністю й знаковістю набагато цікавіші від лялькових вистав, хоча це ж наше… наша стихія. Значить, хто куди переходить? Все сьогодні говорить про майстерність. Сьогодні вже ми все можемо. Правильно. Тільки для чого й як ми використовуємо. Та не треба все ж забувати, що ми звідси, з театру ляльок родом. Знову ж таки, кожен театр вибирає свій шлях. Так вибирайте і вдосконалюйте свій шлях. Щоб ми побачили, що цей театр дійсно такий. Так. Я його не приймаю. Але він має право жити. Тому що він досягає великих результатів. Це не моє, але це настільки захоплює, це цікаво і за думкою, і за виразністю… Нема питань. А коли, кидаємося, не знаємо, чого хочемо, і, приходиш до театру, дивишся – ніби театр цікавий, але ж це тільки програє, коли він займається не своєю справою. З аудиторії: От ми на кожному фестивалі говоримо про проблему ляльки, проблему ширми, а найголовніше, як на мене, що у всіх виставах, коли я дивився, у мене була думка подивитися ще раз виставу Харківського театру «Ревізор», де є образи. Я про те, що у всіх виставах відсутня робота актора, режисера з актором. Тобто, є замисел. А актор, виходить, як у шахах, просто виконує мізансцени.  Олександр Інюточкін: Ще про одну тенденцію. Дуже мало таких ляльок… Я пам’ятаю часи «Чортового млина» в Харкові, в Москві, в театрі Образцова… Як нас учили, що у ляльки дуже багато ракурсів, в залежності від того, як вона розвертається. Тобто у неї (ляльки) є об’ємне… об’ємні можливості, в залежності від того, як і яким боком вона обертається до глядача. Мені дуже подобається, коли «лялька – знак». Та от як грати знак, як пояснити актору як грати знак. Це знову ж таки питання. Коли лялька – знак, актору там, робити, нічого. Ну, подивіться. Дивилися ми вчора польські знаки… ту саму, як її, «Ластівочку», ну що там грати? От вона її на руку надягнула й ходила… Віктор Нікітін: Така була режисерська задача… Олександр Інюточкін: Це я розумію. Ми зараз не про задачі. Я про те, що для актора виразна лялька – додатковий засіб виразності. А коли вона просто знак, то це ніби якось… Віктор Нікітін: Олександре Олександровичу! Тут теж двояко. За хорошу ляльку можна заховатися й нічого не робити. А з поганою лялькою актору треба працювати. Олександр Інюточкін: З вами дуже важко сперечатися. Віктор Нікітін: Звичайно, важко. Я вже старий. Леонід Попов. А оскільки хороших ляльок дуже мало… Олександр Інюточкін: Тому й ховатися нема за що. А оскільки хороших ляльок мало, а гарних акторів багато, то й тенденція набирає силу. А винуваті тут Леонід Петрович і я, тому що набираємо гарних студентів… Чим ми керуємося, дідько його знає,,, але тим не менше. А потім вони не хочуть ховатися за ширму. А оскільки у нас перші три роки ще й «живий план»… а потім ще оживлення предмету… Ви не знаєте. Але тенденція така: всі, хто вступають до театрального інституту, вони всі «великі драматичні актори»… Світлана Максименко. Я думаю, тема безмежна, але нас просять закінчувати. З аудиторії: Є питання. Світлана Максименко. Тоді бліц!  З аудиторії: Однозначно, що критерієм оцінки вистави є майстерність всіх, хто в ній задіяний. А от як ви вважаєте, чи є ще критерії понад майстерність? Що я маю на увазі. Може бути вистава дуже фахова, але вона не зачіпає серце. А є вистава з якимось слабинками, але ти виходиш із неї зворушеним… Що формує оцей момент «зачіпляти серце»? Це ментальність людини, її світоглядні речі? Чи ще є якась таємниця? Леонід Попов: Усе в комплексі. Одного наприклад це зворушує, а іншого ні. Олександр Інюточкін: От бачите, багатьох учора «Помаранчі» («Дівчина з помаранчею», Острава, Чехія – ред.) «зачепили», а багатьох – ні. для мене в самій історії несподіванки не було. Я слідкував за якимось моментами, мені дуже сподобався там трамвай… І це цілком нормально… Леонід Попов: В кулуарах… Світлана Максименко: Всім дякуємо. Запис, підготовка, матеріалу і фото Володимира Підцерковного
6 листопада 2011 р. | |
| Переглядів: 902 | Завантажень: 0 | | |
| Всього коментарів: 0 | |
