Почну з того, що я аж ніяк не театральний критик. І мушу визнати, що я далеко не театрал. Ну, якщо бути цілком відвертим, то я зовсім не театрал. Театр мене ніколи не вабив.

Мені завжди видавалися смішними ці жалюгідні спроби відтворити на сцені видимість справжнього життя за рахунок декорацій. Ці грандіозні задники, котрі були покликані створити чи то ілюзію морського краєвиду, чи то гірський ландшафт, чи то віковічний ліс десь у далекій Сілезії. Цілком безуспішно мушу констатувати.

А ці бутафорські замки, ці сходи невдало імітовані під мармур, ці пінопластові ( чи то було пап’є-маше?) фортечні мури, ці інтер’єри, від яких за версту несло підробкою.

Все вище перечислене мене аж ніяк не надихало. І чим грандіознішими були декорації, тим більшу відразу воно все разом у мене викликало. Не рятувала навіть, якщо така була присутня, вправна гра акторів.

Звісно, мені можуть дорікнути, що театр, мовляв, це певна умовність і до сприйняття вистав треба підходити саме в такому контексті. Не можу з цим не погодитись. Тоді для чого імітувати справжність, якщо основне – це умовність.

І ось тут я й підхожу до основного. А де ще є більша умовність, аніж у театрі ляльок. Ми ж бо цілком розуміємо, що це не справжні звірі, не справжні люди ( та цього й ніхто не приховує), а тим не менше з інтересом слідкуємо за дією.

Втім, рамки умовності в театрі ляльок таки піддаються ще більшому розширенню. Це коли на сцені одночасно присутні як актори ляльки, так і актори люди. І перші, з допомогою других, і другі, за безпосередньої участі перших творять чудове дійство.

В нашому випадку це мюзикл Джеррі Бока «Скрипаль на даху» за мотивами повісті Шолом-Алейхема «Тев’є-молочник», який цієї середи громадським переглядом розпочав своє життя на сцені Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки.

Ще раз зазначу, що я не театральний критик і в театрі не розбираюся. Тобто моя оцінка цілком суб’єктивна. Це оцінка звичайнісінького глядача, котрий все оцінює за одним критерієм – наскільки це сподобалось чи не сподобалось йому особисто.

Я вже чув тут снобістське буркотіння певних естетів, котрі заявляють, що постановка совкова, що вся вистава складається з кліше й запозичень, що немає свого підходу й свого бачення. Вони ж бо, ці естети, просто не пропускають ані однієї прем’єри на Бродвеї й тому можуть порівняти.

Я такої можливості порівнювати не маю змоги, бо де той Бродвей, а де я. Тому говоритиму лише про те, що бачив сам.

Почну з того, що положення актора в театрі ляльок носить досить таки специфічний характер. Ми бачимо персонажів, але не бачимо самих акторів – вони там, за ширмою. А їм же безперечно хочеться показати публіці, що вони не лише вміють водити ляльок, а ще й здатні самі вийти на сцену й зіграти.

Режисер з Білорусі Дмитро Нуянзін вже вдруге надає акторам нашого театру ляльок таку можливість. Причому можливість зіграти для дорослого глядача. Більш вибагливого і прискіпливого. Перший раз – це була вистава «Егле – принцеса вужів». Тепер це мюзикл «Скрипаль на даху». Чому саме мюзикл? Тому що «Трупа театру ляльок— єдина в Україні, де співають абсолютно всі,» — говорить режисер.

І дійсно – співали всі. Хто краще, хто гірше, але всі на рівні. Не співав хіба що сам скрипаль. Та йому й не потрібно.

Гра акторів, не зважаючи на те, що це був громадський перегляд, перша, так би мовити обкатка вистави перед публікою, не містила в собі фальші, недограності, чи перегравання. Можливо траплялися якісь неточності в рухах, але настільки незначні, що навряд чи всі їх і змогли помітити.

Словом, мені, як простому обивателю, далекому від середовища заядлих театралів, людині, яка ніколи не була на котромусь з бродвейських мюзиклів, людині, яка взагалі досить скептично ставиться до театру, вистава сподобалась.

Додам, що сподобалась не лише вистава й гра акторів. Сподобались декорації, з їх багатофункціональністю, лаконічністю й, разом з тим, абсолютною вписуваністю у виставу. Сподобалися ляльки, виконані на дуже високому рівні бутафорами театру під керівництвом головного художника Ростислава Котерліна.

Не сподобалась задуха в залі. Все ж таки літо, спека, а з провітрюванням явні проблеми. Про відсутність кондиціонерів я вже краще промовчу. Публіці було непереливки, а уявіть, як було акторам на сцені – в сценічних костюмах, під жаром софітів. Тільки не кажіть мені, що мистецтво вимагає жертв. Воно вимагає належного до себе ставлення. От і все.
.

М. В.

"АНОНС КОНТРАКТ" www.ankontr.if.ua/news.aspx?id=11208