Але коли це слово стало назвою фестивалю, для мене воно цілком позбавилось фальші і постало у іншому значенні. Власне, йдеться про те, що ми маємо оберігати в саду національної культури, - а разом із тим і про те, що оберігає нас. І ляльковий театр, надзвичайно древній вид мистецтва, корені якого губляться в пітьмі тисячоліть, приречений оберігати і плекати самосвідомість народу, передавати новому поколінню скарби культури. А у контексті фестивалю обереги - це народний епос, пісня, казка, а також національна класика. І, чесно кажучи, без таких постановок, які зберігають, відновлюють та дарують глядачам скарби національної культури, театр (зокрема і ляльковий) не має власного обличчя. А не має свого обличчя національного - то нецікавий іншим. Це було дуже помітно на фестивалі.

Національні обереги як вони є

Отож, найцікавішими були ті вистави, які були найбільш просякнуті національним духом: естонський спектакль за мотивами народного епосу "Як бог Уку землю естів створював і людьми заселяв" (п'єса П.Римського), азербайджанський спектакль за мотивами казки "Правда і Кривда" великого середньовічного поета і мислителя Нізамі Гянджеві, - ці театри цілком слушно були відзначені "за збереження національних традицій і втілення їх засобами лялькового театру". Мали виразний національний колорит і спектакль Київського міського театру ляльок "Торбина з піснями" (пори року в українських піснях) (п'єса В.Данилевича), "Підкова на щастя" - постановка Волинського театру ляльок за мотивами казок І.Франка (п'єса В.Данця).

Естонський театр "Ільмаріне" з Нарви показав на фестивалі п'єсу П.Римського "Як бог Уку землю естів створював та людьми заселяв" (режисер Ю.Міхальов). Вистава знайомить дітей з найдавнішими легендами про створення світу та людей. Давні легенди дотепно приправлено долею гумору, приперчено іронією, пересипано жартами та піснями. Актори постійно ведуть діалог з дітьми. Вистава створена для російських дітей Естонії і знайомить їх не лише з естонською культурою, але й естонською мовою. Ян, слуга бога Уку, вчить розмовляти щойно створених перших людей (їх зображають ляльки). Звичайно, по-естонськи. Естонські першолюди вчать естонської мови і естонського патріотизму не лише дітей зрусифікованої Нарви. Вони вчать і нас, як любити свою мову і свою батьківщину.
Але насправді це філософська вистава. Її ідея: мова пробуджує до життя, оживлює навколишній світ. Поки нема слова - не існує й поняття - предмета чи дії. Першолюди не відчувають голоду й спраги, але щойно "вивчають" слова "весі" (вода) та "лейп" (хліб), як відразу хочуть вже пити та їсти. Не вміють збудувати хати, поки не дізнаються слова "коду" - дім. А сприйнявши це слово, легко зводять собі житло. Одним словом, все твориться мовою - і водночас твориться сама мова! До речі, твориться все лише естонською мовою, російська на естонській землі не має чарівної казкової сили.

Гянджинський державний театр ляльок з Азербайджану представив казку, написану великим азербайджанським поетом ХІІ ст. Нізамі (його називають Нізамі Гянджеві - Нізамі з Гянджі). Мабуть, в дещо незвичний спосіб творці постановки висловили свою пошану до автора казки. Вгорі справа, високо над ляльками і декораціями, як і годиться, красувалося сонце. Це було особливе сонце - сонце азербайджанської поезії: на сонці був зображений Нізамі!
Казка "Правда і кривда" (на афішах вона чомусь називалась "Добро і Зло") дуже схожа на українську казку з тією ж назвою. Тому, хоча вистава йшла азербайджанською мовою, захоплюючий сюжет, яскраві костюми, зрештою, акторська гра робили спектакль прозорим, легким для сприйняття нашим дітям. Легко сприймалось і те, що персонажі з'являлись то в образі ляльки, то в образі людини. (Жаль лише, що не всі декорації помістились у літак, котрий приніс нам "Правду і кривду" з Гянджі.) ...Вистава приваблювала нас вже тим, що вона була сповнена азербайджанським колоритом: народний одяг, традиційні мелодії. Та, на жаль, цей спектакль був значно слабшим від естонського. Праглось і майстернішої гри, і режисури, і досконаліших ляльок...

Найбільш цільною, яскравою, створеною за усіма законами театрального мистецтва видалось мені вистава Волинського обласного театру "Підкова на щастя". Автор п'єси В.Данець, а створено її за мотивами казок І.Франка. Це історія лінивого ослика, який, щоб не працювати, утік від діда й баби - і починаються небезпечні пригоди... Розумний ослик раз-у-раз уникає небезпек, хоч у лісі йому трапляються дедалі страшніші звірі. Нарешті він таки повертається до діда й баби та докорінно змінює стиль життя - радо береться до будь-якої ослячої роботи. Особисто мені цей спектакль видався найбільш цільним, динамічним, оригінальним і водночас простим: будь-які метаморфози відбувались блискавично і на очах глядачів, переконливою була акторська гра. Недарма волинянка Світлана Стасюк була відзначена за кращу жіночу роль.
Три актори грають виставу наче граючись, вмить складають і розкладають нехитрі декорації, на очах трансформуючи сценічний простір. Їхній "конструктор" - гарба, дві палиці, дві драбини та дві хустини. З цього "матеріалу" постають і гори, і долини, і город, і хата, і озеро, і ліс - це просто неймовірно! Так само несподівано з'являються і зникають персонажі.

Київський міський театр ляльок привіз до Франківська п'єсу В.Данилевича "Торбина з піснями" (режисер Н.Бучма). П'єса має підзаголовок: "Пори року в українських піснях". Вистава зображає саме життя. Воно починається навесні раннім дитинством, літо означає юність, осінь - зрілість... Сусідські діти Петрусь та Марися разом ростуть, граючись, пасуть худобу, навчаючись хліборобської праці. Ростуть-виростають, закохуються, одружуються народжують дітей - і все починається спочатку: вже не вони, а їх діти ідуть на Різдво колядувати. Все тут українським духом пахне - духмяніє він і в численних піснях і в жартах, і в приказках, і в неспішному темпоритмі життя "ідеального" чи то пак "класичного" українця у справжньому українському селі. Було використано і "вертепну" конструкцію. Постановка відзначена "за втілення сценічного твору з використанням фольклору".
Актори були головними персонажами, а ляльки, яких вони "дублювали", - другорядними, аж занадто другорядними - ляльки не можуть бути такими маленькими, як пупсики. І хоч цікаво було спостерігати за рухом ляльок у мізансценах, але розрізнити здаля їх було складно. А фонограму увімкнули надто гучно - це неприємно контрастувало із "живими" піснями, що звучали у виставі навпереміну з "фанерними".

Побачити диво

Якщо мені, геть уже дорослій людині на своїх дорослих дорогах так хочеться побачити диво, зустріти казку, повірити у неможливе, то можна собі уявити, як потребують цього діти. Ми, дорослі, не завжди прагнемо зрозуміти дітей. Часто ми пропонуємо їм щось на якому є етикетка "дитяче": журнал, телепередачу, театральну виставу. А у них немає того іскристого щастя, того відчуття чуда, того запаху казки, що так бентежить, так заворожує...

Коли йдеться про вистави театрів ляльок, адресовані дітям, то, на мою думку, головною особою має бути лялька. Я, очевидно, консерватор, бо найбільше люблю, коли актори з'являються "живцем" лише для поклону. Лялькова вистава навіть для сучасної розбещеної кіно-теле-спецефектами дитини є маленьким чудом. А те, як лялька говорить, співає, рухається - складова частина цього чуда. Я не мала б жодного задоволення з виступу ілюзіоніста, якби виразно бачила, як асистентка крізь люк в арені потрапляє у чорний ящик або ж кролик пролізає з-під столу крізь отвір у капелюх. Коли не бачимо, як актор оживлює ляльку, лялька для нас жива - і самодостатня. Але коли на сцені діють разом і люди, і ляльки, ілюзія чуда зникає, адже маленький глядач виразно бачить, як актор працює з лялькою. І для того, щоб "перебороти" цю "кухню" вистави, потрібен не абиякий талант актора, режисера та інших авторів постановки. Та все-таки я за "безлюдний" театр ляльок. Навіщо цей гібрид - "люди + ляльки", коли лялька може так багато висловити, бути такою виразною, передавати глядачеві найтонші відтінки почуттів?

Найбільш відповідали визначенню "ляльковий театр", на мою думку, вистави Івано-Франківського театру. От тільки побоявся чомусь театр виставити свої вистави на конкурс. А шкода ... Не було чого соромитись, адже ж гарно попрацювали! На фестивалі відбулась прем'єра постановки В.Підцерковного за твором Марка Кропивницького "Хома і Щука".

"Хома і Щука"
Артисти Тарас Винник, Олена Хомякова, Андрій Куделя, Ольга Гнатюк, Петро Камінський, Ігор Стасюк, Галина Савчин та режисер Володимир Підцерковний

Це відома українська народна казка про парубка, який, відпустивши впійману щуку, одержує подарунок: все твориться "за його хотінням та щучим велінням". У вікні сцени - справжня вкраїнська зима - от як на різдвяних листівках, - а ще справжні українські персонажі. Вони співають багато народних пісень, які органічно вписуються у полотно п'єси. ... Сценографія та гра кольорового світла створює відразу атмосферу казки. Щоб вистава не була такою "вічною", режисер намагався зробити якісь натяки на сучасну маскультуру (Кармеліта, Сердючка), але це нічого не додало до поставки - не той це жанр. Та загалом вистава дуже вдала.
Друга вистава нашого театру - нещодавно відновлена (поставлена на початку дев'яностих) дитяча комічна опера М.Лисенка "Пан Коцький".

"Пан Коцький" (сцена з вистави). Реж. Дмитро Нуянзін
Фото В. Підцерковного

Це блискуча постановка, що поєднує народну казку з "дорослим" жанром опери. Тому і концепція відповідна: на сцені бачимо... справжню сцену класичного оперного театру. Вводить нас в оперу сам Лисенко (актор) та дуже дотепна лялька-диригент. Класичний жанр опери з усіма її атрибутами наповнюється по вінця українським змістом, українською ментальністю, українським колоритом. Попри загалом блискучу режисуру дещо змазано було закінчення казки - все розв'язується блискавично і, мабуть, не зовсім зрозуміло для глядачів.

Оберігаємо скарби сусідів...

Коли я дізналась, що на фестивалі будуть спектаклі Татарського театру ляльок (Казань, Росія) та Брестського - з Білорусі, то подумала, що побачу в їхніх постановках татарську та білоруську національну класику. Ці театри привезли на фестиваль чудові спектаклі але... то була класика "старшого брата". А Черкаський обласний театр ляльок позичив класику у "ще старшого брата": привіз постановку "Чарівні сни" Д. Біссета. Напевне, у відборі постановки до фестивалю перемогли більш "егоїстичні" мотиви, як-от: "цей спектакль якнайкраще представляє наш театр", "цей спектакль якнайкраще представляє мене як режисера", "це найбільш видовищевий спектакль, він найкраще вдався мені як художнику". Тим часом тема фестивалю - національна класика - відійшла на другий план. Таким чином, театри представляли самих себе, а не національну культуру (часткою якої є, до речі, і кожен конкретний театр).

Отже, Татарський державний театр ляльок, хоч має в репертуарі вистави татарською і російською мовою, показав дуже "російську" (не лише мовою) "Муху-цокотуху" К.Чуковського (п'єса О.Афанасьєва). Товариство, що зібралось у гостях в Мухи-цокотухи, схоже було на салон російської великосвітської дами ХІХ століття. Ця дотепна стилізація не завадила, додала казці певного шарму. Яскраві, прості декорації, костюми акторів, виразні ляльки зробили віршовану казку Чуковського легкою і приємною для сприйняття. "Банальні" грибочки, квіточки, листочки, пеньочки виглядають цілком свіжо і небанально. Одним словом - справжня добра, барвиста, весела дитяча казка.

Іншим зразком російської класики та вже твором високої напруги, сплавам високих почуттів - було перше втілення на сцені толстовського "Холстомера"(Брестський театр ляльок). Поставили спектакль режисер, художник та музичний керівник театру "Потудань" з Санкт-Петербурга. Вони вперше перенесли цю серйозну класичну прозу на сцену - та ще й на сцену лялькового театру. Сумну історію коня, який з'явився на світ зовсім не таким, як його породисті батьки, оповідали і люди, і ляльки. Сценічна розповідь про драматичну долю коня "не тої" масті така ж глибока, така ж пронизлива й трепетна, як і першотвір Льва Толстого. Постановка відзначена головним призом фестивалю, а Ігор Верста, що створив як актор драматичний та актор "ляльковий" образ Холстомера, одержав нагороду в номінації "краща чоловіча роль". Цю чудову виставу для дорослих важко переповісти, оскільки важко перекласти справжнє театральне мистецтво, мистецтво дії, руху, погляду, символу - мовою слова. Велике значення мала почергова зміна масштабу ляльки та сценічного простору, зміна конструкції ляльки, способу руху. Для "кінематики" дії були застосовані прості, але дуже ефектні пристосування, зокрема, і елементи театру тіней. У спектаклі багато (може, навіть забагато) творчих знахідок (чи навіть винаходів) при максимальній простоті сценографії. Але, попри технічну складність, стільки вкладено душі, що ніхто, мабуть, не засумнівався, чому постановка одержала найвищу відзнаку.

А тепер про Черкаський обласний театру ляльок. Це були декілька міні-казок Д.Біссета під загальною назвою "Чарівні сни": дотепні і повчальні історії про повільного равлика й швидкого та спритного "супергероя" коника-стрибунця, егоїстичну сову Джуді та жертовного носорога Сема, орла Девіда, котрий, потоваришувавши з овечкою, дізнається, що орли мусять їсти овечок, а також про поросятко, яке хотіло лишатись поросям, але уміти літати.
Наче непогана і цільна постановка, але не зовсім зрозуміло, як вона співвідноситься із концепцією "Оберегів". За кращі сценічні костюми, до речі, була відзначена Каріна Тішина з Черкаського обласного театру ляльок. Тут я не зовсім згідна з журі: костюми акторів були справді такі гарні, що, на мою думку, брали на себе забагато уваги. Як і декорації, вони були переобтяжені численними деталями.

"Холстомер" - реж. Руслан Кудашов, Брестський театр ляльок

Катастрофа

Найсумнішим враженням від фестивалю була вистава Львівського обласного театру ляльок "Забавні історії Вуркотика" З.Поправського. Це була катастрофа! Залишається лише здогадуватися, де львів'яни віднайшли таку нецікаву п'єсу, з якого непотребу злагодили ляльок та декорації та де знайшли людей, які зуміли зробити це настільки непрофесійно. Загалом вистава не дотягує і до рівня шкільного драмгуртка. А мова! Які русизми! Навіть у назві... Це велика загадка, - навіщо везти таку виставу на фестиваль та і взагалі ставити таку постановку. Але водночас тішить, що така вистава була лише одна!

А було ще...

А була ще і позаконкурсна програма... Та і у "конкурсній" було стількивсього цікавого. Наприклад, три актори з Казані під музику "розповідали" історії лише з допомогою трьох вузьких смужок поролону. Смужки ставали то тваринами (наприклад, страус + змія), то людьми (три зв'язані вузлом смужки - японці в кімоно), то предметами (автомобіль), абстрактними поняттями (три "живі" серця зображали "любовний трикутник"). Увесь чар полягав у блискавичній зміні понять (і, відповідно, характеру музики). Маленькі глядачі були в шаленому захопленні від "поролонових фантазій". Мені зразу пригадалось, як бабуся колись робила мені схожі іграшки, щоразу по-інакшому перекручуючи звичайну носову хустинку...

Часто у фестивальних виставах разом із ляльками діяли і просто ... руки. Здебільшого - у довгих кольорових рукавичках. Вони теж зображали найрізноманітніші речі. Тільки подумати: минають тисячоліття, а рука людини залишається найдревнішою і найавангарднішою лялькою.
Це ще раз доводить, що у справжньому театрі не головне - складні за механізмами ляльки, вишукані костюми, дорогі декорації. Справжній театр - це передусім творчість. Не обов'язково давати повністю реалістичний образ: дитяча уява чудово домалює до трьох смужок поролону все, щоб вони стали персонажами вистави - хай лиш вони оживуть...

Анна Кирпан,
просто глядачка