Незадовго до Міжнародного дня театру кореспондент «ЗК» зустрілася з головним художником Івано-Франківського театру ляльок імені Марійки Підгірянки Миколою ДАНЬКОМ

Фото Вероніки Заник

Нині цей театр не має власної сцени. Не має її вже багато років. Сцену защораз доводиться «випозичати». А все ж лялькарі працюють. У своїй майстерні, підвіконня якої «заростають» буйними вазонами, прибульцями з різних міст і країн світу, стіни якої завішані картинами, старими фото, листівками і, звичайно, ляльками, — в цій густо заселеній організмами та персонажами кімнаті ліпить, вирізає, малює Микола Данько,

Якщо пощастить, можна його застати власне за процесом: тоді він ходить у чорному, заквацяному фарбами та гіпсом фартуху. В алюмінієвому баняку місить розчин для чергової маски. Чи пластичними рухами вигладжує пластилінове обличчя нового казкового героя. Чи «красу наводить» вже майже готовій ляльці. Свідки одного такого процесу розповідають, як Данько розмальовував Мавку до «Лісової пісні». Виводив пензлем губи і ображено говорив їй: «Шо, як красу наводить — то Колінька! А як кохаться — то з Лукашем?!».
Ляльки Данька і справді як живі. Від них усього можна сподіватися. Зате ж і їхнього «батька» на всіх всеукраїнських лялькових фестивалях незмінно відзначають всілякими нагородами і обдаровують компліментами. Вистави з його ляльками на «ура» проходять за кордоном. Отож; кореспондент насамперед запитала Миколу Данька, як він свого часу здогадався, що має стати художником ляльок?

—Так я й знав, що таким буде перше питання. Ну, що тут скажеш. З дитинства мріяв стати головним художником Івано-Франківського лялькового театру (сміється). Ото малим сидів на березі ставка, вудив рибу (а риби у нас було — о-го-го скільки) і думав — бути мені головним художником...

--Де це стільки риби було?

—Може, знаєш, у Шевченка є пейзажі, де зображені Холодний Яр, В'юнище... Був у Тараса Григоровича такий період, коли він там жив і плідно працював. То я тепер дуже горджусь і всім розказую, що я якраз з того В'юнища на Пеоеяславщині Правда, мого села вже нема— затопили. Тепер це Канівське водосховище. Але все те, чого я надивився і наслухався малим, дає поживу моїй фантазії тепер. Всі мої ляльки так чи інакше звідти.

—А чого ж такого ти наслу¬хався і надивився? Розкажи і нам.

—Була у мене бабця Палагія — дуже добра оповідачка. Вона мене виховувала на страшних казках. Жила бабця на другому кінці села від нашої хати. Ото наслухаюся я її казок про різних перевертнів, русалок, відьом, а потім іду вночі додому — боюся, страшно. Іду і голосно-голосно співаю — страхи розганяю. Але чомусь ніколи я так і не бачив жодної русалки чи якого дідька...

—А може, хоч відьми у В'юнищі жили?

—От відьми були. Одна жила по сусідству. Принаймні всі казали, що вона відьма. Була вона горбата-прегорбата — ходила зігнута буквою «г». Я, малий, все думав — як вона спить? Ногами догори? Казали, що вона по сусідах у корів молоко здоювала. А одного разу її застав якийсь дід та як торохнув по спині коромислом — то вона й згорбатіла. Пам'ятаю, якось іду селом, бачу — копиця сіна суне мені назустріч. А позаду ко¬пиці дід Василь (це тої баби чоловік) іде — сіно вилами підпирає. Так то не сама копиця йшла. То наша відьма баба Люська її на спині несла. Ми, малі, все дражнили її, діставали. Одного разу на вікні у баби здохлу лисицю повісили...

– Ти, мабуть, був страшним збитошником і, напевне, в школі зле вчився?

—В школі — зле. Я дуже був смішливим і все зривав уроки. Навіть з малювання не мав п'ятірки. Всім у класі малював, а собі не встигав. А от інститут закінчив з відзнакою.

—Ляльки встигав робити?

—А я там не робив ляльок. У мене освіта драматична. Я закінчив Одеське театральне училище, після якого працював в Івано-Франківському муздрамтеатрі художником-сценографом. Але в драмтеатрі кінцевий результат твоєї роботи завжди не такий, як задумувалося на початку. Режисер, актори вносять свої «поправки»... У нас був такий працівник сцени — на прізвище Налисник (помер уже). То він мені казав: «Добра вийшла у тебе декорація. І світити її добре. Молодєц, Коля. От тільки актори заважають...» Він любив театр... без акторів. А мені хотілося якоїсь рукотворної роботи. І хотілося бути самому собі господарем. Одного разу режисер Ігор Борис ставив у ляльковому «Гуцульську леген¬ду» і запропонував мені зробити до неї ляльки. То була моя перша вистава. Ляльки вийшли великі, красиві, цікаві: мольфари, чотириокі істоти, ведмеді, змії з людськими головами, орел з головою гуцула. Моя робота сподобалася, і мене взяли в ляль¬ковий театр. Хоч я закінчив драматичний факультет, але на паралель¬них курсах вчилися бутафори ляльок. То я дивився як вони працюють і собі вчився. Там багато чого можна було навчитися, скажімо, як з дешевих тканин зробити багаті костюми. Дивився, як працюють гримери, перукарі і т.д. Тепер я все це використовую.

—Хоч тебе і виховували на «страшних казках», твої ляльки — навіть чорти і смерті — не страшні, не злі...

—Кажуть, як художник вмирає, на тризну до нього приходять всі пер¬сонажі, яких він возробив. То я ду¬маю, коли роблю, щоб потім мені самому страшно не було. А у мене ж їх уже, мабуть, майже тисяча. Ото буде з ким поговорить!

—Коли виставу перестають грати і їй на зміну приходить нова, ляльок наче списують. Не шкода?

—Така вже специфіка лялькового театру. Ляльки не викидають — вони зберігаються десь на складі. А бувало й крали. Одну казку вкрали цілу —разом з ящиком. Значить, комусь сподобалося.

—У тебе траплялися такі собі пігмаліонські ситуації, щоб ти закохувався у свою ляльку?

—Та бувало. У «Синій птасі» є такі дві героїні — Душа Води і Душа Молока. Вони мені дуже подобалися...

—А автопортрету ти не робив?

—До цього якось не дійшло. Але мої ляльки бувають подібними на реальних людей. Наприклад, на акторів, які з ними потім працюють.Цілий ряд ляльок схожі на нашу актрису Тетяну Чикірову. Так мимоволі виходить, коли робиш ляльку і уяв¬ляєш, як вона має говорити, поводитися. Коли я її придумую, я спочатку придумую середовище, в якому вона буде жити, придумую історію її жит¬тя, як вона ходить, їсть... А потім треба враховувати, що всі ляльки
вистави — це як одна нація.

—А про дітей ти думаєш?

—Я дуже люблю спостерігати їх реакцію на виставі. Якось у Франції після «Битий небитого...» (вона йшла французькою) якийсь хлопчик підійшов до ляльки-Вовчика та став його обнімати і цілувати... Діти всюди однакові. Але за кордоном вони все ж розкутіші. У нас тут на них все гримають: сядь, не чіпай — пола¬маєш! А там, як поламає — нове куп лять. Мабуть, тому й не гримають. Взагалі ж це море задоволення, коли зал, де сидять діти, реагує, сприймає виставу. Якщо все вдалося, вони підіграють персонажам (і не обов'язково позитивним), допомагають їм.

—А може це якось несерйозно коли дорослі у ляльки граються?

—Дуже навіть серйозно. З лялькового театру почався театр взагалі. Спочатку була лялька. У східних народів ляльковий театр дотепер має культовий характер. Починався театр як релігійні дійства при храмах. У нас це був вертеп. Він складався з двох частин. Перша — суто серйозна біблійна — данина Богу. Друга — світська, земна. Тут вже були і жарти, висміювання. Лялька могла собі дозволити багато що. У такий спосіб висловлювалося все, що накипіло. І лялька тут, на відміну від тієї, що гра¬ла в класичній частині дійства, уже була дуже жива. Наша українська (не та, що маріонетка — дистанційова-на від актора), яка одягається на руку — дуже рухлива, жвава, характерна. Вона наче є продовженням актора. Енергетика від нього до ляльки йде напряму і через те краще передається залові. Все це дуже непросто, серйозно, глибинно.

—Чому ви не робите вистав для дорослих?

—У першу чергу, тому, що не маємо сцени. її нам роблять, здається, вже чотири роки. Перший раз взя¬лися — розкапарили і залишили. Тепер вдруге ремонтують. А те, що ми ставимо на орендованій сцені «Просвіти» — переносні вистави. Це не зовсім повноцінна продукція, непов¬ноцінні декорації, освітлення і т.д. Це ще далеко не те, що хотілося б і можна би робити... Хоча і за таких умов у нас є казки, які дивляться і дорослі, і діти. Які ми возимо, по¬казуємо — і публіка просто в захопленні. Ляльковий театр може бутисправжнім мистецтвом — для до¬рослих, дітей, для всіх. Він може формувати дитину, людину. Як справжнє мистецтво – змушувати думати, відчувати. Як справжнє мистецтво – не відповідати на питання, а ставити їх. Лялька — праматір театру. В ній є все/.

Розмовляла Вероніка ЗАНИК.