Як ще театру відзначити Міжнародний день театру (вже вибачте мене за ненавмисну тавтологію). Звичайно ж прем’єрою. Івано-Франківський академічний обласний театр ляльок ім. Марійки Підгірянки цієї середи (27 березня) вчинив саме так – представив на суд глядача нову виставу «Мрії здійснюються» (за п’єсою Генріха Сапгіра «Лошарик» у поставноці Світлани Януш). 

 

Чи варто переказувати зміст вистави? Певно, що не варто. Звичайно – можна переказати сюжет, але неможливо передати атмосферу вистави. Так само неможливо, як неможливо переказати подих вітру, чи політ мильних бульбашок над шатром цирку. Саме цирку, бо всі дії вистави відбуваються в цирку, навколо цирку, біля цирку.

Нові часи, нові підходи до сценографії. Театр ляльок перестає бути ширмою, за якою невидимі для глядача актори водять ляльок. Все частіше актори виходять на сцену поруч з ляльками. І навряд чи це погано. Театр ляльок, як і кожний театр шукає і знаходить нові засоби розмови з глядачем. І, судячи з реакції залу, глядачу це подобається. В нашому випадку – це найбільш вимогливий глядач – діти.

Враження від вистави? Вона напрочуд кольорова. Навіть пістрява. Але це саме та пістрявість. Бо ж не забувайте – події відбуваються в цирку. Тому, без усяких еківоків, потрібно згадати добрим словом і художника театру ляльок Ростислава Котерліна і бутафорський цех, і майстерні. І подякувати. Подякувати за те, що була створена ця атмосфера. Атмосфера цирку, атмосфера казки, атмосфера саме того щемливого відчуття, коли хочеться мріяти і вірити, що мрії збудуться.

Звичайно ж, режисер-постановник Світлана Януш, як належить режисеру постановнику, зібрала всі ці казкові скельця докупи, махнула чарівною режисерською паличкою і…

Закрутилися флюгери над цирковим шатром, силач почав жонглювати важченними гирями, ожили леви, тигри, папуги, конячка Хмаринка та Кулькоконик.

А актори? Як я міг забути про акторів. Ляльки-актори, актори люди. Всі вони були повноцінними учасниками дійства. Часом навіть  здавалося, що ляльки рухаються сценою цілком автономно, без участі людей. Хоча люди були ось тут – поруч. Чи це не майстерність?

І як тут не згадати театр тіней, органічно вплетений у виставу. Силуети акторів наче від подиху вітру перетворюються в тварин та птахів і знову в людей. Залишається лише шкодувати, що театру тіней було мало.

Що до моралі вистави, то вона не така вже й складна. Наші мрії можуть бути яскравими й кольоровими, як Кулькоконик, який у виставі виступає метафоричним образом мрії. І водночас (як і Кулькоконик) вони можуть розсипатися від негативних обставин. У виставі Кулькоконик розсипається, коли йому погано. Але за підтримки друзів і близьких, які збирають по всіх закутках розсипані кольорові кульки мрії та складають їх в казковий циліндр, знятий з голови директора цирку, Кулькоконик знову стає єдиним цілим. Здійснюється мрія жонглера Тарілко стати дресирувальником, здійснюється мрія директора цирку про унікальний номер, здійснюється мрія лева Монте-Крісто та тигриці Марфи виступати з Тарілко, у папуги виростає новий хвіст і лише злий та жорстокий дресирувальник Батіг залишається ні з чим. А ще здійснюються мрія маленьких глядачів, що все закінчиться саме так – перемогою добра.

  Володимир Мулик