Головна » Статті » Івано-Франківськ » газета.if.uа

ДОРОСЛІШАЮТЬ НАВІТЬ ЛЯЛЬКИ
«Газета.if.ua» 27 квітня 2006 р. № 17(56)

Прикарпатський театр в персоналіях

ДОРОСЛІШАЮТЬ НАВІТЬ ЛЯЛЬКИ

Володимир ПІДЦЕРКОВНИЙ:
Театр переживе ще не одне покоління скоробагатьків, які пророкують йому смерть


Володимир Підцерковний - простий, врівноважений, постійно трохи задуманий і водночас страшенно компанійський і життєрадісний чоловік. А ще він - головний режисер обласного театру ляльок імени Марійки Підгірянки і талановитий митець. Недавно колектив театру отримав обласну премію імени Віталія Смоляка за виставу «У нашім раї» за мотивами творів Тараса Шевченка. Але про творчі досягнен¬ня у Володимира Підцерковного випитати годі - він розповідає більше про те, що наболіло йому і колективові лялькового театру, який нині, до речі, готується до прем'єри вистави для... дорослих.

- Отож прикарпатським лялькарям вже мало дитячої авдиторії і вони кинули оком на дорослу?

- Не секрет, що частину дорослих тягне на лялькові вистави. Років 20 тому п'єси для дорослих у нашому театрі вже ставили. Люди пам'ятають прекрасні лялькові спектаклі для дорослих те¬атру покійного Сергія Образцова «Незвичайний концерт», «Створення світу»,

- Коли прем'єра?

- Плануємо на травень. То буде повнометражна вистава про Алі-Бабу і сорок розбійників тривалістю при¬близно півтори години. Вона має сподобатися підліткам, бо для них у нашому репертуарі поки що "яма"

- Як зацікавите тінейджерів - зробите Алі-Бабу рокером?

- Ні, радикальної модернізації змісту казки не буде. То буде мюзикл рівненського композитора Валерія Марченка, але насичений східним колоритом, чого у нашому театрі брак.

- Інші «родзинки» будуть?

- Там буде багато східного мелосу, а Валерій Марченко наклав на той мелос багатоголосся та ще і з сучасними ритмами, Художник Микола Данько напрацював цікаві вирішення з ляльками та декораціями. Хотілося створити таку осучаснену панорамну казку.

- У чому панорамність вашого нового дійства?

- Там дуже багато музики, близько 80 відсотків матеріялу буде виспівано. Використання живого плану ми вирішили звести до мінімуму. Лялька за суттю є дражнилкою, любить щось іронічне, а східний вірш, як правило, переповнений глибокою ліри¬кою, тому вистава має бути цікавою. Ляльки навіть танцюватимуть східні танки.

- Цей проект дорогий?

- Директор каже, що то найдорожча вистава, яка ставилася у нашому театрі, але остаточної суми я поки що назвати не можу, бо все у роботі.

- Виходячи зі світових стандартів, яких ви дотримуєтеся, до вас мала би вже стояти черга спонсорів?..

- Спонсорством і не пахне. Хто нині може добратися до багача? Крутий художник, режисер, співак. У нас немає навіть державної програми підтримки мистецтва. У Міністерстві культури і туризму вічні катавасії, до роботи у них не доходять руки - біда. Інтелігенція буквально загнана у глухий кут.

- Чи не трапиться так, що ті, хто хотів би побачити вашу виставу, просто не матимуть грошей на квитки?

- Квитки у нас недорогі. Наприклад, у кінотеатрі, де просто вмикається кнопочка і крутиться механічно плівка, удесятеро дорожче. Гадаємо, квиток коштува¬тиме до десяти гривень.

- А тобі не хотілося передати сучасність у ляльковій формі?

- За натурою я чоловік не злий, а за жанром нинішнє життя нагадує мені низькопробний балаган, який викликає сарказм і ніяковість. То не для сцени. Якби я за таке взявся, то була би дуже зла сатира. Така постановка більше нагадувала би масштабні агітки, зрештою, це вже давно роблять, а я публіцистикою не займаюся.

- Як ти ставишся до митців, котрі пішли у політику?

- Це їх особиста справа. Але події показали, що митці, які вже були у міністерських кріслах - Ступка, Білозір, Танюк, Гаврилюк, мистецтво не лобіювали.

- А чим вони там займалися?

- Недавно я подумав, що "чисто з людської" точки зору все можна зрозуміти. Коли хтось порушує закон, коли ллється політичний бруд, коли навіть доходить до вбивств, то "чисто по-людськи" це можна зрозуміти. І все!

- І цим все сказано?

-Тому нам годі чекати чогось кращого, Наше покоління (ті, хто народилися і сформувалися як дорослі люди ще за совєтів, а потім опи¬нилися у дикому капіталізмі) виявилося не просто не підготовленим. Ще замолоду я зрозумів, що наше покоління є зайвим.

- А як врятувати театр?

- Потрібна театральна реформа. Починаючи від Сталіна інститут директорів театрів - це спосіб тиску на творчих людей. Це - наглядачі, які покликані на посади певними органами, аби стежити за інтелігенцією і за процесами у її середовищі. І це залишилося донині.

- Бракує справжніх професійних авторитетів?

- Театрові потрібен творчий лідер, який був би авторитетом для трупи і їй би корився. Чому запам'яталися театри Станіславського, Мейєрхольда чи Курбаса? Бо їх очолювали високо¬класні професіонали.

- Театр може вмерти, наприклад, через комерціалізацію, яку нав'язують культурі скоробагатьки?

- До таких жахів не дійде. Жодне кіно, жодне телебачення, жодний Інтернет не має того живого нерву. Скільки існує театр, йому весь час передрікали неминучу смерть. То його мало знищити
кіно, то - телебачення, а він стоїть і переживе не одне покоління скоробагатьків...

- Українська культура чомусь дбає про нішового глядача і навіть не знає, чого хоче масовий український глядач.

- На сучасного масового глядача мали би працювати антрепризові, тобто дещо инші за фор¬мою театри. Але вони з'являться не швидше, ніж з'явиться публіка, яка зможе заплатити за квиток
стільки, що він окупить проект. Наприклад, аби нам зараз обійтися без дотацій, квиток мав би коштувати 25-30 гривень.

- І то за умови, що зал буде заповнений...

- Хоча б на 75%. А зараз пора¬хуємо: у когось - одна дитина, у когось - двоє, а є такі, хто має троє і більше. На місяць така сім'я має витратити на театр приблизно 100 гривень. А до театру ведуть своїх дітей здебільшого інтелігенти, тобто люди не найбагатші, але які мають певний інтелектуальний рівень.

- А де розважаються діти скоробагатьків?

Розповісти тобі чесно, де заробляють актори? На днях народ¬ження дітей багачів. Коли я їм кажу; люди, та у нас же репетиція, вони відповідають: мовчи, бо там платять стільки, що за чотири таких акції маю дві театральні зар¬плати. Що я можу акторові сказати? У нього сім'я, діти, і на мізер він просто не виживе.

- Тобто вони змушені працювати на таких дефілядах?

- Актор на такі дефіляди йде не з радісною душею. Там його часто принижують, «шерстяний» карапуз може запросто обізвати дядю-актора, як йому захочеться, може фиркнути, йому може щось не сподобатися.

- Судячи з твоїх слів, гроші - це вже не просто кошти, то - вирок для театру?

- За зарплату актор навіть не може винайняти квартиру. Тому набираємо тих, хто може на на¬ших умовах працювати, а не тих, кого би хотіли бачити у трупі. А місцеві кадри недовчені. Доводиться брати на себе функцію виховання актора, навіть запрошуємо педагогів з вищих навчаль¬них закладів. Але, знову ж таки, ми не маємо чим їм платити.

- А звідки набираєте професійну молодь?

- Хочеться мати синтетичного актора, якому були би підвладні всі жанри. Бо у сучасному театрі ляльок, окрім вміння водити ляльки, треба виконувати вокальні партії, танцювати. Треба вміти перетво¬рювати мертву матерію на живу. Трапляється, що приїжджають випускники з Києва чи Харкова, дивляться, як ми працюємо, і мало не просяться на роботу. А вони молоді, хочуть створювати сім'ї - за що будуть у нас жити?

- Про тебе говорять, що ти тиха, але міцна людина, ніби народжений працювати для дітей.

- Хочеться бути справедливим: розумна сила плюс доброта. Без неї у театрі ляльок робити нічого. Публіка - це співрозмовник. Якщо вона відчуває фальш, дитина може сказати вголос: «Тьотя Баба-Яга бреше!». З дітьми треба бути на рівних. Згадай, як нам подобалося у ди тинстві, коли з нами рахувалися

- Сучасні діти і вимогливіші, й обізнаніші. Ком п'ютери, ігрові приставки та Інтернет роблять своє, щоби заманити дитину в театр та ще й ляльковий, треба робити щось фантастичне.

- У нас були підлітки 13-15 років – надзвичайно складний вік. Прийшли на виставу «У нашім раї» затворами Тараса Шевченка, порозсідалися. Хлопці, як зазвичай, захопили задні ряди, подіставали мобільники і почали бавитися. А потім розпочалося спілкування з акторами, і виявилося, що їм то дуже цікаво! Тим більше, що до них повиходили актори, які ненабагато старші за них. І розпочався діалог!

- Тобто діти сьогодні не є естетично мертвими, на¬пханими непотребом?

- Якщо дитина вперше потрапляє до театру у 15 років, то це справжня аномалія, Значить, у державі негаразд. Якщо батьки за 15 років жодного разу не привели дитину у театр, значить, їм було не до того. Батьки здебільшого далеко, на заробітках.

-Що треба робити вже, аби ситуація поліпшилася?

- Якби я знав?! Спонсори і бізнесмени у нас ще не навчилися давати гроші на мистецтво. Траплялося, допомагали політики: ви вступіть до нашої партії, і ми вам тоді дамо. Такі приклади вже були навіть у нашому театрі: хором вступали, хором виходили. Люди навіть не дивилися один одному в очі, особливо тоді, коли швидко виходили з тієї партії, аби ще встигнути, побувати на «помаранчевій» революції. Трапляється, що підходять графомани і, пропонуючи свої сценарії, обіцяють знайти кошти на їх постановку.

- Тебе не дивує, що наша держава в оподаткуванні прирівняла культуру до бізнесу?

- Значить, комусь це вигідно. Є люди, які надіються, що українська культура вимре сама по собі, а вони тоді розхапають всі ті при¬міщення театрів, як зробили з дитячими садками. А, наприклад, у Польщі навіть видається спеціялізований журнал про театр ляльок, де друкуються матеріяли про українські театри. Там зна¬ють наш театр, цінують його, бо бачили, чого він вартий. У нас же бракує як спеціялізованого видан¬ня, так і фахової критики. Рятують тільки фестивалі, на які нас досить часто запрошують. На¬приклад, нині збираємося до Литви. Думаю, переживемо, колись буде добре і в нас,

Розмовляв Олег УЩЕНКО.

Категорія: газета.if.uа | Додав: corg (20.03.2010)
Переглядів: 756 | Теги: Дорослішають навіть ляльки, преса про театр, Микола Данько, Валерій Марченко, Олег Ущенко, Володимир Підцерковний | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]