Автор і ведуча Наталія Асатурян

Ведуча.
Запрошуємо вас на передачу «День народження театру» з нагоди 65-річчя обласного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки та Міжнародного дня театру.
Автор і ведуча – Наталія Асатурян.
Івано-Франківський обласний театр ляльок ім. Марійки Підгірянки святкує 65-річчя. Символічно, у День театру. Це той театр, що цікавий і малечі і батькам, це той театр, що має своїх глядачів, театр що проводить свій фестиваль «Обереги» і бере участь у різних інших фестивалях, а також у міжнародному проекті, театр, що постійно розвивається і, мабуть, має «золотого ключика» від казки.

Директор театру ляльок Роман Братковський.

Р.Б.
Театр був, є і буде, тому що замінити живе слово, живе спілкування, живу амплітуду, яка живе як в ор8ганізмі акторському так і в організмі глядацькому – цього не зможе ні один засіб. Ну а театр ляльок – він удвічі має таку амплітуду, тому що ми всі починаємо своє життя із ляльки. І дитина, яка приходить в театр, відкриває світ для себе, філософський, метафоричний, у тому світі живуть герої, про яких вона мріє, дитина з ними спілкується, бо не завжди з батьками поспілкуєшся так як з лялькою. І саме в театрі ляльок дитина знаходить те, про що вона хоче розмовляти навіть внутрішньо.

Галина Савчин.
…Зараз працюю режисером-постановником, а до того працювала актрисою. Свій шлях обрала свідомо – змалку займалася у палаці піонерів, в усіх гуртках, які тільки можливі були. Після десятого класу мене порекомендували в театр ляльок, і з того часу працюю до сьогоднішнього дня. Понад тридцять років. Дуже багато гарних ролей було зіграно. Ну, які запам’яталися: Фімушка у виставі «Дзвони-Лебеді», «Біла троянда» за п’єсою Бели Юнгера, багато було принцес, лисичок, але це все було різноманітне… І в останні роки вагомі такі вистави, поставлені відомими режисерами – Нуянзіним, Поповим – «Егле – королева вужів», де я грала Егле, яка уже фактично зійшла з розуму… Втрата дітей, втрата чоловіка… Дуже психологічна, насичена емоціями роль… Ну, і друга роль у виставі для дорослих «Тев’є-молочар». Я грала дружину Голду.

Ведуча.
Скільки всього ролей ви зіграли?

Галина Савчин - Снігова Королева. Вистава "Чарівні пригоди в Країні Казок" (реж. Роман Братковський, 2009 р.)

Г.С.
Понад сто ролей. Театр – є життя, моє особисте. Це і сім’я, і дім, і улюблена робота. Я не уявляю себе десь у іншій сфері діяльності. Актриса, режисер-постановник, я роблю роботу свою із захопленням. Сама ж пишу сценарії і працюю з молодими акторами. І дуже щаслива від того що от зараз прийшло молоде поповнення. Це от і Лєна Хомякова, і Юра Полєк, Марина Родик, Ольга Гнатюк, Тарас Винник. Актори володіють безпосередньо всім: танцюють, співають, пластичні – з ними дуже легко працювати. Як то кажеться: на душі радісно і весело, що все-таки театр ляльок буде вічно жити і ніколи не помре в душах дітей. І ще я хочу сказати, що дуже радісно на душі, коли бачиш дитячі обличчя, коли вони дивляться на ляльку, як вони сприймають оце лялькове життя, кожну казку… І також дорослі… Дорослі, коли бачать ляльку і наші вистави – вони радіють ще більше, ніж діти. Ми щасливі, що ми приносим радість.

Олена Хомякова.
…Я працюю в театрі ляльок уже сім років. Театр я дуже люблю, тому що відколи я почала працювати в театрі, в мому житті відбулися найяскравіші моменти життя: я одружилась, народила дитину. Я займаюсь музикою завдяки театру. Тому я люблю цей театр. Мабуть, люблю за те, що харчуєшся тою енергетикою, яку отримуєш від людей, від акторів, з якими працюєш… Бо коли цього немає – якось не по собі. Таке враження, що ти на якійсь дієті і тобі важко без цього. В театрі я зіграла десь близько двадцяти вистав. Ролі, мабуть усій найулюбленіші, але такі, до яких я так трепетно готуюсь – то, мабуть «Сумна весела казка», де я граю веселого клоуна, це вистава «Егле – королева вужів», де я граю Егле в той період коли вона закохана і народила дітей, це вистава «Тев’є-молочник», де я граю старшу доньку Цейтл, це вистава «Бука», яка є дуже інтерактивна, в якій є спілкування з дітьми і ти там отримуєш неймовірний заряд від дітей, «Півник і Соняшник» – вистава, де я граю Соняшника… Ну, це такі з тих ролей, які мені дуже-дуже близькі до серця.

Олена Хомякова - Білочка. Вистава "Бука" (реж. Володимир Підцерковний, 2008 р.)

Юрій Полєк.
…Я в театрі ляльок зовсім недавно, буквально: з минулої осені. Вже працював в театрах драматичних, деяких… І в театрі ляльок ще не працював. Мені було страшенно цікаво… Я, в принципі знав, яка в ньому атмосфера: що в ньому приємно, так сімейно тепло… І в ньому дійсно дуже цікаво. Мені подобається, що театр змушує працювати над собою для того щоб стояти на рівні з акторами, котрі мають більше досвіду, щоби здобути прихильність цього глядача, тому що діти, вони вимагають більшої відсотковості віри в те що ти робиш на сцені, ніж дорослі. Дорослі сприймають певний вид умовності, а діти не хочуть його сприймати. І коли їм стає нецікаво, вони просто не будуть тебе слухати і ти вже їх не заставиш ніяк це зробити. Що я грав? Перша моя роль – це Братик Лис в казці «Пригоди Братика Кролика». Дуже кумедна вистава, ігрова – спілкування з дітьми там вже тепер в нас сягає певного апогею. Дуже тішить, коли ти бачиш дитячі очі, коли працюєш, на приклад, на виїздах, де нема розмежування сцени і оглядного залу і, коли несучи своїми героями якісь ідеї, ти можеш керувати дітьми, їхніми емоціями, ти бачиш як вони вболівають за певних персонажів. Ще я зіграв старшого Брата Алі-баби у виставі «Алі-баба і сорок розбійників» і, в принципі, все. Але я ще не награвся, то я ще, напевно, щось буду грати.

Юрій Полєк у виставі "Принцеса Стрибунка" (реж. Дмитро Нуянзін, 1993 р., поновлення 2010 р.)

Світлана Януш.
Ювілей, 65 років, напевно, спонукає до того, щоб ці люди, які віддали своє життя, які були на початках становлення і створення театру не були забуті. Щоб про них згадали…

Ведуча.
Говорить Світлана Януш. Працює в обласному театрі ляльок понад тридцять років, з початку 1980-го, з них – більше десяти – є заступником директора.

С.Я.
…Театр ляльок заснований 6 березня 1945 року. Художнім керівником першим і директором була Тетяна Платхіна. З нею допомагали театру зводитися на ноги художник Олександр Дикий, який отримав освіту в Краківській академії мистецтв. Його ляльки ще до цього часу знаходяться у нас в музеї. Також актори Тетяна Платхіна, Людмила Дмітрієва, Дмитро Дубей, Олександр Поліщук, Олександр Олейніков, Михайло Басалига, Марія Мілевська, Людмила Хмілько… Я прийшла в театр, то я ще декого з них застала в театрі. Це Михайло Басалига, також там працювала Марія Моргун, яка прийшла в театр у п’ятидесятих роках, Флора Канівська, тобто люди, які в дуже складний час, вони прийшли в основному із драматичного театру, вони не знали специфіки театру ляльок, але вони навчалися, творили і будували наш театр.

Ведуча.
А яка перша вистава була?

С. Я.
Якщо 6 березня було створено указом кабінету міністрів театр, то 1 травня вже відбулася перша прем’єра вистави. Це за п’єсою Ніни Гернет та Тетяни Гуревич «Гусеня». До речі, ця п’єса мала у нас в театрі тричі своє життя.
Хотілося б також звернути увагу на те що театр наш, починаючи від 1945 року до 1981-го не мав свого приміщення. Ми весь час були десь в приймах… 15 травня 1981 року було урочисте відкриття стаціонарного приміщення театру, в якому у нас було два великих фоє. І рибки, і пташки, і буфет... Ну, тепер так сталося, що ми маємо лише шматочок з тої площі, яку ми тоді мали…

Ведуча.
Вам довелося ще раз пережити той період без приміщення…

С.Я.
Буквально за декілька років, в 1992-му, чи 3-му році сталася аварія і частина будиночку, який був прилеглий до нашого приміщення було зруйновано і ми знову на тринадцять років лишилися без свого приміщення. Знову по приймах, але саме в цей період театр виріс, бо в цей період прийшли перші актори з професійною освітою – актори-ляльководи – і творчий рівень вистав виріс. В той час також не було у нас головного режисера і ми були змушені запрошувати. До нас приїжджав на постановки Леонід Попов – це заслужений артист України, зараз викладає в університеті Карпенка-Карого, Олександр Інюточкін, потім прийшли до нас його випускники Харківського інституту мистецтв, а зараз університету, Дмитро Нуянзін, Олександр Кузьмин, Іван Рожко. І саме в цей період у нас здійснилися постановки вистав саме національних наших літературних класиків, ми почали їздити на фестивалі. Ми поїхали до Бельгії, Польщі, потім Франції, Угорщини… Ну і тепер, в останні роки ми багато їздили в країни Прибалтики, в Молдову, в Білорусь. Тобто, не зважаючи на ці побутові негаразди, ми творили, жили і створювали ім’я свого театру, імідж його. В 1997 році прийшов в театр працювати головним режисером Ярослав Грушецький. Він спрямовував репертуар театру саме на відродження національної класики.

Ведуча.
Я зауважила, що ювілей спонукає до того, щоб людей не було забуто. Ви назвали тих, хто на початках був, хто десь спричинився до такого розвитку театру… Назвіть, будь ласка, ще кілька ключових прізвищ…

Світлана Януш

С. Я.
…Так-так, хотілося б зупинитися на Корнелії Коцинській. Вона була від заснування театру актрисою, а потім працювала головним режисером. Корнелія Коцинська – це перша актриса в театрі, яка отримала звання заслуженої артистки України. Поруч з нею працював Олександр Дикий, як я говорила. Його ляльки, його роботи мали значний вплив на мистецький рівень наступних поколінь театральних художників. Це Сергій Клемент, Володимир Маяцький, Микола Данько, який у нас довший час працював.
З 1954 року по 1971 рік директором театру був Юрій Панфілов. В цей період колектив побував в усіх областях України, відвідав Білорусь і Молдавію. З 1971 року по 2008 рік директором театру був Зіновій Борецький. Саме в період його керування ми побували за кордоном. Серед акторів, які довший час працювали в колективі – це Юрій Єфименко, Трохим Сергієнко, Марія Моргун, Флора Канівська, Ніна Волосянко, Ганна Гриневич, а першими акторами зі спеціальною освітою були Надія Дудка-Семенкович – це зараз заслужений журналіст України, Наталія Брикова, Тетяна Чикірова – заслужена артистка України, Олександр Білошапка…

Ведуча.
…Ви, власне…

С.Я.
Так. Двадцять п’ять років сповна віддали акторській професії Іван Сабадиш, Роман Януш, Галина Савчин, Ігор і Ольга Цеглінські, які зараз працюють в київських театрах. Богдан Борищак працював у нас в театрі – дуже гарний актор був. Василь Бабій, Роман Андрейків… Ну і зараз в театрі дуже багато талановитої молоді. І серед них актори середнього покоління, але вже працюють біля двадцяти, а то вже більше двадцять років. Це – Надія Деркач, Володимир Кочмар, Любомир Йосифів.

Ведуча.
Колектив обласного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки не терпить застою. Цілком конкретні успіхи свідчать про динаміку творчого процесу і про те, що він цікавий і сучасний.

С. Я.
Наш театр тричі відзначений обласною театральною премією Віталія Смоляка. Тобто – це був відзначений Микола Данько, як художник, моно вистава «У нашім раї» за творами Тараса Шевченка і вистава «Підкова на щастя» Володимира Данця за казками Івана Франка. Наш фестиваль «обереги, міжнародний фестиваль національної класики на сцені театрів ляльок, започаткований у 2001 році. За роки проведення фестивалю в ньому взяли участь тридцять театральних колективів ближнього і далекого зарубіжжя. Фестиваль п’ятий, ювілейний, який відбудеться зараз в червні місяці, вже зголосилися взяти участь у цьому фестивалі дванадцять колективів із далекого і ближнього зарубіжжя. 2009 року театр запрошено до участі із театрами Литви, Словаччини, Польщі, Чехії у. так званому, «летючому» фестивалі в рамках міжнародного проекту «Культура 2009-2011». Цей «летючий» фестиваль буде проходити за фінансової підтримки Євросоюзу. Його засновником є театр «Бай Поморський» із міста Торунь (Польща). До цього проекту була підготовлена вистава за повістю Яна Екхольма «Тутта Карлсон та Людвіг Чотирнадцятий». Основна тема цього фестивалю – це виховання дитини в родині, відносини дитини в родині…

Ведуча.
Продовжить директор театру Роман Братковський.

Р. Б.
…Поставив її білоруський режисер Дмитро Нуянзін. Вистава зараз є в прокаті, вона повинна набрати тільки місцевого прокату – двадцять чотири, тут в Україні, до закордону треба її показати треба двадцять чотири рази її показати. А далі, восени, 23 жовтня вона поїде складати іспит в Торунь, в Польщу. І якщо цей іспит пройде добре, значить наше партнерство продовжується, ми отримаємо друге завдання, другу тематику, це вистава для дорослих, але вже в якомусь авангардному плані мала би бути, для дорослих…

Ведуча.
І ви вже маєте задум?

Роман Братковський

Р.Б.
…Ми з нашими місцевими авторами: з Андруховичем, із Прохаськом там шукаємо Ірванця… Побачимо і… тоді ми отримаємо грант фінансовий. Це на постановку цієї вистави і на поїздку на фестивалі, і на покращення матеріально-технічної бази театру.

Ведуча.
Цікаво, що Івано-Франківський театр ляльок спершу задумувався як регіональний, на декілька західних областей. А навіть і статус обласного змушує виходити за межі обласного центру, давати вистави на виїзді. Роман Братковський захоплено розповідає про досвід Польщі, де об’єднане управління культури і освіти само дбає про те, щоб привозити дітей до театру. У нас же театралам доводиться долати проблеми.

Р. Б.
Для повного задоволення потреб на селі нам необхідний транспорт. У нас нікудишній…

С. Я.
Ще коли прийшла в вісімдесятих роках працювати в театр – майже в кожному найвіддаленішому куточку нашої області ми побували з нашими виставами. Навіть в тих селах, де немає будинку культури, ми працювали в школах, в дитячих садочках, нам систематично по державній програмі один раз на чотири роки виділяли автобус. Пройшло чотири роки, автобус поставили, прийшов новий, поїхали в Тернопіль… Тепер все це набагато складніше. З 2000-го року ми піднімаємо питання про те, щоби нам виділили транспорт… Ми, поки що, цього не отримали. Ми сподіваємося, що це питання колись вирішиться.

Ведуча.
І все ж атмосфера театру – це дещо більше, ніж перегляд вистави у рідній школі. То ж Підгірянці використали свій ювілей з благородною, чи то з благодійною метою. Заздалегідь подумали і здійснили спеціальний проект. Тим більше, що благодійність для театру ляльок – справа не нова.

С. Я.
Спільно з обласною державною адміністрацією, обласним управлінням освіти і науки, міським управлінням освіти і науки, управлінням культури було започатковано такий проект. Школи із найвіддаленіших сіл наших мали можливість приїхати до нас в театр. Зараз майже всі управління освіти районів мають шкільні автобуси. І це було підтримано розпорядженням голови обласної адміністрації, і діти, починаючи з квітня минулого року і до кінця 2009 року, відповідно до графіку, вони приїжджали до нас в театр і переглядали вистави. Приїжджали такі діти, які практично вперше були в Івано-Франківську, які не бачили ще Івано-Франківська і, тим паче театру ляльок. І коли вони заходили у наше затишне фоє, до нашої глядної зали, вони були, розумієте, ніби вони дійсно потрапили в казку. Також в цьому проекті було передбачено, що ми мали би якнайбільше залучити до перегляду наших вистав дітей незахищених категорій. Хоча і ми раніше завжди грали дуже багато вистав благодійних, але минулий рік був надзвичайно насиченим. Ми відіграли більше двадцяти благодійних вистав, і то в основному на виїзді. Хоча кожної суботи й неділі до нас приходять діти із нашого сиротинця, безпритульні, з центру реабілітації, з центру «Надії»… Ну, День захисту дітей – це завжди у нас благодійні вистави… І так, дивіться, виходить, що відкривалося вдруге наше стаціонарне приміщення у 2005 році саме 1 червня і 1 червня 2010 року ми будемо проводити і відкривати свій V Міжнародний фестиваль «Обереги».

Ведуча.
Звертаюся до директора театру Романа Братковського. Чим зараз живе театр ляльок?

Р. Б.
Ми працюємо як для дітей, так працюємо вже й для дорослих. Це не простий шлях. Ми тільки для дорослого зберігаємо метафору ляльки. Щоб вона була присутня обов’язково. Театр сьогодні на любі експерименти готовий. У нас в репертуарі є зараз більше сорока вистав для дітей і три вистави для дорослих. Це «Егле – королева вужів», це «Над прірвою в житі» Селінджера, і це вистава, яка в нас трошки нашуміла і зробила театру добру рекламу – «Скрипаль на даху» за Шолом Алейхемом. А сьогодні ми працюємо над двома виставами для дорослих, це – є переклад і драматургія Ярослава Стельмаха, це Гофмана «Крихітка Цахес», це буде робити головний режисер театру Підцерковний Володимир і другу виставу, яку я запланував зробити – це «Укриті небом» за однойменним романом Марії Дзюби…

Ведуча.
Чим живе і дихає театр ляльок у плані репертуару достеменно знає головний режисер Володимир Підцерковний, людина що віддала театрам ляльок тридцять три і ще три роки. До Івано-Франківська його запросили сім літ тому з Рівного.

В. П.
Наш театр славиться тим, що він є провідником серед театрів України класики на сцені театру ляльок. В першу чергу – це українська національна класика. Вагому нішу в репертуарі театру займають твори Івана Яковича Франка, Тараса Григоровича Шевченка… Зараз у роботі казка Богдана Лепкого «Про Ксеню і дванадцять місяців», яка, сподіваюся побачить сцену вже в травні. Це і за творами Олександра Олеся у нас є постановка Ярослава Грушецького. Це і світова класика… Багато творів ми маємо за п’єсами наших сучасників. Різноманітний репертуар, який забезпечує інтереси глядачів, скажімо, від трирічного віку і до, так би мовити, віку їх батьків, бабусь, дідусів…

Володимир Підцерковний

Ведуча.
Діти, як відомо, люблять пригоди, люблять такі якісь яскраві сюжети з несподіванками… І особливо підлітки. А оця підліткова аудиторія яким чином у вас може бути зацікавлена?

В. П.
Знаєте, хоча психологи і, іноді, педагоги театральні кажуть, що кожна вистава повинна мати свою конкретну адресацію вікову, – я не є прихильником такої постановки питання, бо я вважаю, що в театрі, як і в родині, власне, дитина повинна бачити, що з нею рахуються, що її поважають, що з нею розмовляють на рівних.

Ведуча.
Ви маєте на увазі, що всі вистави мають бути цікавими будь-якому…

В. П.
Я так думаю, бо будь-яке мистецтво цікаве, коли воно не нудне. Хоча, разом з тим можу назвати… От минулого року у нас була прем’єра вистави за Селінджером «Над прірвою в житі». Сприймається, звичайно, вона найкраще підлітковою аудиторією. Ще раніше ми випустили оперну, чи більш модним словом, «мюзиклову» версію вистави «Алі-баба й розбійники», вона з успіхом іде. Хоча, її дивляться й найменші, і дивляться старші, скажімо.

Ведуча.
Можна одне і те саме поставити дуже по-різному. Воно може бути нудне, а може бути дуже цікаве. В принципі, у вас глядач є…

В. П.
Є.

Ведуча.
…У вас зали повні, тому ви якийсь такий ключик, підхід знайшли. Наскільки він усвідомлений й що це таке? Чим ви берете?

В. П.
Я завжди підходжу: якщо мені болить отой матеріал, тобто він десь мене хвилює, зачіпає, значить (у мене такий мій особистий «барометр») я починаю працювати над цим матеріалом… Якщо захоплена уже трупа, яка там працює, художник, композитор – там же маса людей працює, фахівців, над втіленням цього задуму, тоді це передасться публіці. хтось із класиків (вже не пам’ятаю хто) казав: якщо будь-яка річ, яка принесена на сцену не «п р о ж и т а» актором на сцені, її треба безжально звідти викинути, бо публіка її так само не «п р о ж и в е». А публіка є, я думаю, одним із головних компонентів вистави, це дійова особа, і для неї, так само, треба передбачати у виставі якесь місце, де вона має віддати свою емоцію, свою радість, своє неприйняття, дати їй можливість якоїсь секунди, якоїсь паузи, де вона могла би від чогось оговтатись, щось подумати, створити враження і відреагувати. Тому до публіки треба ставитись, як до повноцінного партнера у виставі. І якщо ці всі компоненти складаються так, доля складається, що все сходиться – вистава «виходить» і вистава довго живе. У нас із тридцяти п’яти, по-моєму, вистав діючого репертуару є вистави, найстарші – вони зроблені ще у дев’яностих роках – і вони живуть! Вже поміняли третій, чи четвертий склад своїх учасників, а значить на самому початку щось було покладено таке, яке по сьогодні дає ту от силу для фантазії акторів, і публіка на них іде. І ми навчаємо нашу акторську молодь на цих виставах. Але не з усіма виставами так буває.

Ведуча.
Чи можна говорити про почерк чи обличчя театру ляльок ім. Марійки Підгірянки, і які тоді його складові?

В. П.
Обличчя такого, зримого театру? Я думаю, великий вклад вніс Микола Данько. Він, на жаль, не працює у нас зараз. Працює у Києві. В театрі, який «чується», ми співпрацюємо з Любою Литвинчук… У нас дуже багато музичного репертуару. Я дуже люблю співочих акторів – і таких голосів, такого музичного звучання, як у нашому театрі – теж важко пошукати. І це, завдяки Любі Литвинчук, яка не просто є педагогом з вокалу, не просто скрипалем величезного рівня (я закоханий в те, як вона грає, так не кожен музикант-чоловік грає як вона – з такою енергетикою), вона ще відчуває драматургію музики, вона ще вміє надати їй театрального, драматичного, конфліктного звучання. Оце одна із рис таких важливих у нашому театрі. Тому недарма у нас стоїть черга, стукаються у двері режисери із різних міст, готові працювати у нашому театрі, а це свідчить про те, що трупа здатна виконувати високого рівня творчі завдання. Вся робота мене, як головного режисера. Спрямована на виховання «синтетичного» актора, який би за сучасними вимогами міг робити все – пластика, голос, спів, танець, не кажучи вже, безумовно, про майстерне володіння лялькою.

Ведуча.
Ще декілька запитань до директора театру Романа Братковського. Чи могли б ви зараз отак лаконічно сказати, чого ж вам треба для щастя? Щоб справді театр міг нормально працювати?

Р. Б.
Я скажу, що це все-таки трьохступеневе бюджетне фінансування, що є нормальним у всіх європейських країнах. Це є бюджетне фінансування від міністерства культури, це є фінансування обласного бюджету і це є місцевий бюджет. Тому що сьогодні театр залишається на рівні тільки обласного бюджету. Отоді повне щастя буде.

Ведуча.
Ви очолили колектив театру не так аж давно…

Р. Б.
Півтора року…

Ведуча.
І все-таки, коли ви прийшли в цей колектив, який він вам здався?

Р. Б.
Театр у мене зразу опинився, грубо кажучи, «на сковорідці». Зайняті всі актори. І зайняті всі цехи. І зайняті всі служби. І мені прийшлося побачити, що театр не має коли часу навіть сісти. Напружена робота. Над виставами.

Ведуча.
Скажіть, будь ласка, ляльковий театр сьогодні – це скільки людей?

Р. Б.
Це сьогодні сімдесят осіб, з них творчих – половина.

Ведуча.
А молоді?

Р. Б.
А молоді? Майже всі молоді. У нас є повні зали дітей, майже. Це найважливіше і це найбільша радість. Тому я хотів би і цим маленьким, і тим, хто з ними сидить у залі, побажати, щоб вони частіше зверталися до нашого театру не тому що… Там дитина здобуває велике добро, яке потім в житті відгукнеться у всіх сферах…

Ведуча.
Ви слухали передачу «День народження театру», з нагоди 65-річчя обласного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки та Міжнародного дня театру. Пісні звучали у виконанні акторів театру.