І ніхто не буде заперечувати, що повноцінного дитинства не може бути без лялькового театру. Але цей театр і його глядачів треба сьогодні оберігати. Від підступних спокус комп’ютерних ігор, від колись улюблених мультиків, які нині привчають дитину до “кнопкового” сприймання явищ, нищать цілісність усвідомлення глядачем себе в навколишньому світі.

Уже не раз я повторювала вислів одного дорослого глядача, що в театрі батьки інстинктивно рятують душі своїх дітей. Вислів вартує дисертації – хоч мистецької, хоч педагогічної! Отже, рятувати.

Оберігати. І міжнародний фестиваль театрів ляльок, що проходив нещодавно в Івано-Франківську, так і називався – “Обереги”. У його програмі – твори української національної класики.

Природно те, що такий фестиваль відбувся саме в Івано-Франківську. Там більш шанобливо і, як кажуть, “не для преси” зберігають і примножують національні традиції, а місцевий театр ляльок є взірцем щодо формування репертуару: дитячі опери Миколи Лисенка “Пан Коцький” і “Коза Дереза”, “Коли ще звірі говорили” та “Лис Микита і неситий Вовк” Івана Франка, “Лісова пісня” (!) Лесі Українки, “Микита Кожум’яка” Олександра Олеся, “Вертеп” Марійки Підгірянки, “Іван Голик” Олександра Кузьміна...

Це не просто красивий і серйозний перелік. Це й роки цілеспрямованої праці, де було все, але найбільше – перемог і праці, у якій завжди чувся потужний естетичний заряд, бо художником вистав був талановитий Микола Данько. І на нинішньому фестивалі івано-франківський театр також явив себе оберегом. Переможців не визначали, але лідери були названі і колегами, і критиками, і глядачами відразу. Вони представили прекрасні зразки поетичного театру – це стало головним і перспективним творчим атрибутом “Оберегів”. Українські театри ляльок: Львівський, Чернівецький, Черкаський, Київський, Хмельницький, Івано-Франківський. А також Брестський із Білорусі, Ярославський державний театральний інститут (Росія) та Харківський інститут мистецтв ім. І. Котляревського.

Традиційна українська побутова казка з одвічним “Жили собі дід і баба” засвідчувала духовну первозданність, не порушуючи сюжетних перипетій, не нав’язуючи світоглядних режисерських вирішень. Гарний-прегарний “Івасик-Телесик” у хмельничан оживив не тільки забуте, але й ніколи не згадуване, замуроване буднями, поспіхом, історичною невдячністю.

...У прадавньому лісі зустрічають Весну; гарні пластичні ритуальні поганські маніпуляції з решетом і вінками, дві жіночі, одна чоловіча постаті в білих одежах; звучать автентичні пісні...

У білому дивовижному просторі чаклунської сценографії Михайла Ніколаєва, бездоганній за стильністю. Аж ось дід і баба. Ті самі, але й не ті: такі таємниче чарівні – як завжди звучить у незіпсованій уяві казка, голоси акторів Лідії Корницької, Лідії Місюренко, Анатолія Іванченка.

Дід знаходить у лісі деревинку, яка схожа на фігурку хлопчика, приносить додому. Тут же, ніби з повітря, з’являється, як пелюсток квітки, колиска. І Бабина пісня, одвічно материнська, одухотворює деревинку! Ось спинається на ніжки маля, пробує, чи надійна опора – земля... А носик у маляти задерикуватий – родовий знак “батька”-сучечка! А відьма?! Не якесь там опудало зі смітника – красень-змій, який артистично звивається у зловісні спіралі (Анатолій Іванченко)...

Режисер Сергій Брижань сказав, що йому завжди цікаво розшифровувати казки, він усе життя мучиться тим, як ставити народну казку: “Мої вистави – це вистави-відчуття, відчуття того, що мені здається, ввижається, що я розумію, коли її (казку) читаю. Я й сам дуже люблю дивитися вистави емоційно, як глядач, і рідко сприймаю їхній сюжет”. На такому чуттєвому, але глибоко осмисленому філософському рівні поставлено й виставу “Тарас” за драматичною поемою Богдана Стельмаха.

Спектакль уже став культовим. Про нього “Поступ” розповідав – і про образно-пластичний ряд (художник Михайло Ніколаєв), і про високу сакральність метафор, і про супутню простоту їх вирішення.

В естетично довершеній “Кривенькій уточці” (Івано-Франківськ) Ярослав Грушецький поєднує з активним ляльковим дійством автентичну пісню (у доборі й обробці – велика заслуга Любові Литивинчук), вірші “за кадром” і навіть суто оповідні моменти. Останні – не від безвиході, коли треба якось поєднати, “склеїти” ігрові сцени. Ні! Персонажі “масовки” оповідають казку про зачакловану красуню, що “згорьовує” своє життя в неоковирній оболонці, буває, жаби, а наразі – уточки. То це косарі, які вправно косять сіно на авансцені, то якісь мужички з недвозначного призначення склянками в руках... А на якій же то авансцені вони з’являються? Микола Данько – справжній чарівник лялькового простору! Тут, у “Кривенькій уточці”, – це пагорб, обабіч котрого – якісь його, Данька, мереживні дерева. І той пагорб раптом обертається – і вже на синьому плесі озера з’являється та сама Уточка, а потім ще один оберт – і от у хаті Діда й Баби накрито розкішний стіл (дарунок врятованої Уточки). А перед пагорбом – узлісся. Там і збирають гриби Дід із Бабою, туди гарно вервечкою спускаються схилом співаючі дівчата. Від розчулення рятують блискітки гумору, захоплення майстерністю ляльковедення.

І остаточно підкорюють ляльки-маріонетки у виставі Ярослава Грушецького та Миколи Данька “Битий небиту везе”. (До речі, драматургічний матеріал якісно опрацьований режисером. Ми бачили авторський театр у повному розумінні цього слова). Спектакль по вінця наповнений радістю.

Дивовижні траєкторії руху маріонеток, добрі й смішні персонажі, одягнені в костюми, які не снилися й Версаче, дотепні суто лялькові “приколи”... Браво!

Дуже сподобалася білоруська вистава “Дід і Журавель” (режисер –Дмитро Нуянзін, також вихованець харківської школи лялькарів, учень Леоніда Попова, як практично всі режисери покоління 30-40-річних). А художник... знову ж таки невтомний Микола Данько з його абсолютним чуттям національного стилю та безмежністю доброї казкової фантазії. А які актори! Тамара Тевосян, Іван Герасевич, Юрій Тесля, Сергій Петкевич! Як ніжно, мелодійно звучала білоруська мова! Ця вистава – також у річищі поетичного театру, чого не можна сказати про “Котика і Півника” киян, хоча грали цю простеньку казочку такі знані актриси, як Елеонора Смирнова та Ліля Лозовська, а також сам постановник – метр ляльковиків Сергій Єфремов.

Утім, на “круглому столі” один із виступаючих з обуренням сказав, що коли ми будемо культивувати поетичний театр, то до чого доведемо дітей? Що ж, і таке буває.

Варті доброго слова молоді гості з Ярославля. Казку “Ваня Датський”
Б. Шергіна вони розіграли з надзвичайним нюансуванням специфіки фольклору північних областей Росії. І хоча можна зробити їм справедливі закиди щодо статичності ляльок і просто недостатньої уваги до них, але барвисті дівочі хороводи, “живі” яскраві шалі, привабливість молодості спрацювала на “позитив”. Що ж до студентів-харків’ян, то в казці “Коза-Дереза” вони надто захопилися стихією “капусника”, весело бешкетуючи, забуваючи про ляльок – це, попри простимі надлишки молодості, є досить тривожним сигналом, оскільки “тусовочний” спосіб існування заполонив нині сцени не тільки лялькових театрів.

“Обереги” свою місію виконали, показавши: є ще, що берегти, є чим берегти, є що леліяти, розвивати. Безперечно, цей фестиваль робить добру справу і заслуговує на всіляку підтримку.

Велика подяка Івано-Франківську (директор театру ляльок – Зеновій Борецький) за прекрасну організацію.

POSTUP - ПОСТУП
№162 (820), 25-31 ЖОВТНЯ 2001 року