— Коли ти відчув, що ти ре¬жисер? Це був перелом?

Тоді, коли перестав заздрити колегам-акторам, у котрих на сцені щось виходило краще, ніж у мене. Це було полегшенням. Я ніби піднявся трохи над собою. Та ненадовго. Бо підчас роботи над дебютною постановкою тут же отримав належним чином по мармизі від усіх довкола — починаючи від художника і закінчуючи бутафорами. Не кажу вже про колег-акторів. Зараз смішно. А тоді... Істерика, шизофренія, напади поетичної графоманії, ниці помисли про самогубство! (іронічно посміхається.) Зараз іноді бачу подібні рефлексії у молодих режисерів. Підношу носовичка, чарку, сигарету, слухаю, хитаю головою — попускає... Проте тоді, у 1982-му, прем'єра відбулася, далі друга, третя... Але щоразу й дотепер прем'єра — це прем'єра, ніби вперше і востаннє... Якщо ці відчуття у тобі зникають, зникає й митець. Гадаю, це стосується не лише режисерів, а людей мистецтва взагалі.

— Режисура — це обов'язок перед кимось?

Це професія. Тому, відповідно, і певні обов'язки, і якісь права — як морально-етичні, так і юридичні. Насамперед, просто хочеться щось робити, бо іншого не вмію. А життя, як виявилось, вельми коротке. "Если бы молодость знала, если бы старость могла!.."

— Приручені актори не сняться?

Актори... Вони — як кішки або коти — гуляють самі по собі. Приручати їх — марна справа. Не варто вимагати від них, щоб вони дали тобі більше, ніж можуть. Проте вони можуть дати багато разів. А це теж не так просто! Їх треба любити, пестити, підтримувати. І це непросто. Мені ж більше до вподоби пси. Великі. А сняться ж мені здебільшого ті, кого люблю або любив сам, і ті, хто, на мою думку, любили або люблять мене. Незалежно від фаху.

— Я мав на увазі твердження: "Ти відповідальний за тих, кого ти приручив". Ти режисер, ти вожак, ти дресирувальник...

Ясна справа. Відповідальність завжди присутня. Особливо коли йдеться про мо¬лодих акторів. Іноді доводиться бути досить жорстким, якщо не жорстоким. Та інакше неможли¬во у нашій професії. Один із моїх учителів, світлої пам'яті Генріх Фрідлянд, казав з цього приводу: "Лікар робить боляче зараз, щоб потім було добре". Ті актори, котрі розуміють, що йдеться не про особисте приниження, а про важку, іноді на межі сил і можливостей роботу, і здатні віддатися їй до останнього, ті, як правило, і стають здатними залишити помітний слід у мистецтві. І якщо на початку акторської кар'єри молодій людині не дати цього зрозуміти — у майбутньому можна отримати зламану долю. Може, це надто бундючно, проте я маю багато прикладів подібних випадків. Головне тут — самому не помилитись.

— Хто більш конфліктує з режисером — ляльки чи актори?

Ляльки конфліктують, коли їх ще нема, коли вони придумуються, виношуються, народжуються, та й конфліктують не ляльки, власне, а... Є така професія на театрі — художник. А у театрі ляльок —ХУДОЖНИК. Він створює лялькові образи, зоровий образ вистави, власне "народжує" отих наших ляльок. Тому робота режисера із художником — найінтимніша частина театрального процесу. Тут усі конфлікти починаються, розвиваються, вирішуються, гаснуть, знову розпалюються. Для мене це завжди дуже трепетно. (Доля мені подарувала творче спілкування із двома чудовими художниками — Ніною Бобришевою у Рівному і Миколою Даньком тут, у Франківську.) А далі уже з ляльками ми йдемо до акторів. І тут знову конфлікт — між актором і лялькою. Художник у ньому стає на бік ляльок, бо він їх "породив", а я маю примирити і тих, і тих, бо й ляльки, й актори — мої діти. Більше того актори — "дух" театру, вони "оживляють" ляльок. А тому іноді жорстко конфліктують зі мною, коли у їх сутичці з лялькою я стаю на бік ляльки. Та все це, зрештою, пусте, коли внаслідок вищезгаданих магій, заклинань, шаманства, сварок і бійок на сцені твориться диво театру.

— Який спектакль не можна поставити у ляльковому театрі?

Агресивний.

— Сенс твоєї роботи?

Хто б мені сказав?.. Хоча за роки роботи у театрі ляльок, а почалося це ще у 1977 році, мені довелося бачити перших моїх маленьких глядачів уже зі своїми дітьми на виставах театру через якихось 18 -20 років, сподіваюся побачити їх ще з онуками. Це можливо лише у театрі ляльок. Може, у цьому і сенс...

— Який персонаж ти в класичному “Буратіно”?

Незважаючи на солідний вік, все-таки Буратіно. Всюди у театрі стромляю свого носа. Не всім це подобається.

— Яка з книг найбільше підходить до драматургії лялькового показу?

Якщо маєш на увазі не лише спеціальну драматургію для те¬атрів ляльок, то, на мою думку, без обмежень. Треба лише знайти ключик. (Це від Буратіно.) Український театр ляльок взагалі веде початок від Біблії. Це "Вертеп". Найбільше бачив постановок у ляльках на теми Миколи Гоголя, останній приклад — "Холстомір" за Л. Толстим Брестського театру, що отримав гран-прі нашого фестивалю "Обереги" у жовтні цього року.

— Припустимо, що у ляльок є рай. Яким ти собі його уявляєш?

Звичайно, це театр, сцена, публіка, оплески... Ляльки у скрині чи на цвяшку жалюгідні.

— А тепер абсолютно прораховане питання (інтереси аудитори все-таки): політичний Олімп — аналогізуй його з ляльками...

Жодних аналогій. Повна протилежність. Це як буденність і свято, як безмежна сірість і, хоч короткочасний, але всеохоплюючий, піднесений до зірок феєрверк.

— Які відмінності лялькової режисури?

А у тому і відмінність. ЩОБ МЕРТВЕ ЗРОБИТИ ЖИВИМ! Чим не Божа справа?

— Бог — хороший режисер?

Бога за роги! Провокуєш давати оцінку Колезі?.. Марна справа. Є цехова солідарність і етика. Тому скажу відверто і без підлабузництва: ГЕНІАЛЬНИЙ! Та я Йому не заздрю. Знаєш чому? Тому, що Він не лише режисер, а ще й автор-драматург, а ще й художник-сценограф, а тому змушений перманентно конфліктувати сам із собою. А оскільки усі три названі мною іпостасі Його безмірно амбітні, то у результаті згаданих внутрішніх творчих конфліктів маємо еклектичну жанрову суміш у діапазоні від високої трагедії до відверто брутального фарсу. А ще Він — неперевершений майстер епізоду. Тут, на мою думку, у Нього завжди жанрово академічно чисто.

Розмовляв Олег ГНАТІВ
“ГАЛИЦЬКИЙ КОРЕСПОНДЕНТ” № 20 (020) 8 ГРУДНЯ 2005 Рр.
[size=10]