Марія Солодчук:
Слава Ісусу Христу!
Вітаю вас, дорогі слухачі хвилі 105,8 FM Радіо «Дзвони»!
До вашох уваги програма «Наші гості». В ефірі Марія Солодчук. Гостями студії Радіо «Дзвони» є Володимир Підцерковний – головний режисер Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки та Надія Деркач – артистка-ляльковод, провідний майстер сцени. Шановні, я радо вітаю вас у студії Радіо «Дзвони»! Говоримо сьогодні про відкриття 66-го театрального сезону і прем’єру вистави «Про Ксеню і 12 місяців». Повернемо розмову і те русло, з якого випливає світло, з якого випливає чиста джерельна вода, з якого випливає радість, добро, надія – всі ті позитиви, які отримують діти, дивлячись вистави. І не тільки діти, а й дорослі, що приходять в театр ляльок. Адже театр ляльок, особливо наш, Івано-Франківський театр ляльок має різноманітні вистави є відомим не тільки у нас, але й у всій Україні та далеко за її межами, бо він має багато нагород, перемог і знаний. Ото ж, пане Володимире, відкриття 66-го театрального сезону. Чим знаменним буде цей рік, чим цікавим буде новий сезон, чим захопите свого глядача?

Володимир Підцерковний:
Ми розпочали свій 66-ий сезон виставою за народною казкою у викладі видатного українця Богдана Лепкого в інсценізації Богдана Мельничука «Казка про Ксеню і 12 місяців». Робота була цікавою для нас в першу чергу тим, що дуже колоритна мова, колоритний вірш, дуже колоритне почуття ритму української мови, галицький діалект – це нам здавалося дуже цікавим, тому що мова сучасна українська, побутова перетворюється в якийсь недолугий суржик. Навіть тут, на заході, хоча ми дуже голосно кажемо: «У нас чиста мова!» Не зовсім так, направду. І часом нам ліньки заглянути до наших першоджерел. Прикро, що до цього часу ми не спромоглися видати твори Івана Франка цілком, а спадщина Богдана Лепкого – і літературна, й історична, і музична теж не видана в Україні. І тому ми оцю маленьку краплиночку, частиночку нашого земляка, видатного земляка, великого нашого земляка принесли на нашу сцену, адаптували її для сучасного глядача нашими художніми засобами театру ляльок. І вже як нам то вдалося, буде судити глядач, але головним завданням для нас це було.

Марія Солодчук:
Пане Володимире, я бачила прем’єру вистави і хочу сказати, що саме слово, мова є просто чудовою, дійсно доступною. Її, як і маленький, так і дорослий глядач дуже добре сприймає. Серце радіє, слухаючи прекрасну таку мову. Отже, сценаристом даної вистави є Богдан Мельничук, він є й номінантом премії «Коронація слова» в галузі драматургії, поетом, драматургом письменником із Тернопільщини родом, звідки й Богдан Лепкий… А далі про 66-й театральний сезон. Чим ще порадуєте?

Володимир Підцерковний:
Надалі, я думаю, в першій декаді жовтня, маленькі наші глядачі побачать виставу «Заздрісний Котик» у постановці нашого режисера-постановника Галини Савчин. А далі буде, ясна річ, традиційна вистава до дня Святого Миколая, новорічні, різдвяні… Є в роботі, має доводитися, так би мовити, до творчої кондиції вистава «Котик на снігу» у постановці нашої артистки, дипломантки Харківського інституту театрального мистецтва Ольги Гнатюк, і – для дорослого нашого глядача – сподіваюся, має вийти вистава «Крихітка Цахес» за п’єсою Ярослава Стельмаха. Оце – плани на наступний сезон… Можливо, буде ще «маленька» вистава. В середині жовтня планується поїздка Торуня в Польщу на фестиваль в рамках європейського проекту, куди має поїхати вистава «Людвіг+Тутта» у постановці Дмитра Нуянзін. Це дуже важливо, тому що від того, як ми покажемося там, буде залежати наступне наше запрошення до участі в цьому проекті, де беруть участь театри з Іспанії, Литви, Польщі, Словаччини, Естонії з обміном у цих країнах показом вистав і фінансуванням з боку Євросоюзу. Це важлива подія буде для нашого театру. Сподіваюся, вона буде вдалою.

Марія Солодчук:
Вам успіху на фестивалі і в конкурсі, приїжджайте з перемогою, а щоб слухачі наші дізналися про виставу – отже, «Про Ксеню і 12 місяців». Як ми вже почули – поетичний виклад народної казки Богдана Лепкого, інсценізація Богдана Мельничука, режисер-постановник Володимир Підцерковний, художник-постановник Ростислав Котерлін, композитор Любов Литвтнчук, режисер пластичних сцен Андрій Кирильчук. Пане Володимире, чи були якісь складності у постановці вистави та ідея створення…

Володимир Підцерковний:
Складність у нас одна-єдина – ми недолугі діти свого народу, скажімо так. Тому що якось все своє ми іноді забуваємо й намагаємося виїхати, підлаштовуючись під якісь там «напрямки», а забуваємо про свою національну гордість, і тому усі негаразди й складності у нас, власне, через те. І все це на нас валиться від тих, так би мовити, «очільників», яких ми обираємо над собою – оце єдине. Тому що, зрештою, за всю мою кар’єру мої робот, які я вважаю кращими, ніколи не давалися легко. Не тому, що вони не давалися легко мені, а тому що завжди треба переконувати якихось чиновників, що це треба, що це наше, що це нам наболіло… А з другого боку, я вдячний долі саме за це, тому що коли таки наболіло, то таки якась ця емоція, це якийсь біль і ця радість – вони виливаються на сцені, вони передаються якимось чином артистам. Бо коли артист «холодним» виходить на сцену, нічого з цього не буває. Коли режисер «холодний», каже: «Я от тут професіонал, я зараз тут зроблю велике мистецтво!» – нічого не буде. Ну і разом з тим, я радий, що це виявилося якимось продуктом нашого сьогодення, нашого життя… Це мені було близьким, це мені боліло… Не так просто вона (вистава) йшла, не так просто було її запустити у виробництво в нашому театрі, але раптом ми її зробили. І від того е якась певна втіха й радість. І я дума, пані Надія, провідний майстер сцени, актриса, яка зіграла одну із головних ролей в цій виставі, як мені здається, вдало, з свого боку може сказати, як там працювалося. Робота для акторів була, на мою думку, надзвичайно складною, тому що треба було поєднувати чисто пластичні, з фізичним навантаженням сцени, роботу з лялькою зі створенням внутрішнього характеру сценічного, з переключенням від однієї сцени до другої, бо там все іде в такому русі, в каскаді… Я думаю, вона поділиться…

Марія Солодчук:
Пані Надіє, складно було?

Надія Деркач:
Як завжди, в перші дні, коли ми читаємо, складність була навіть у читанні того тексту, тому що незвичний для нас текст, мова незвична, і всі починали наголоси не такі ставити, це все скрупульозно мало переглядатися, щоб все було так як от в галицькому діалекті, і щоб воно не виходило за рамки і щоб було по-сценічному, літературно, бо ми не можемо говорити так чисто, як у нас народ говорить в нашому регіоні. Ну, а потім вийшли на сцену. Це, звичайно так, коли робиться вистава, вона дуже важко робиться. Ми підходимо до роботи ніби з легкістю, але те не виходить, те не виходить… Раптом уже йдемо на «прогони» й також: кудись не туди забігли, кудись не туди вибігли… А це ялиночки, це оці от у нас декорації, які разом з Ксенею «йдуть», коли вона йде до дванадцяти місяців (вона ще не знає, куди вона йде, в гори вона йде, так?), і ця декорація разом з нею так, ніби підкреслює її важку дорогу… Потім воно все, знаєте, як у всій роботі, воно іде спочатку так – мусиш думати що ти робиш. Потім, коли виконуєш її вдруге, втретє – якось доводиться вона до автоматичності навіть. Вона, правда, у нас ця вистава ще не дійшла до автоматичності такої щоб… (та це й недобре!) Але коли вже не задумуєшся, куди ти маєш вибігти і що в цей час робиш, тоді легше йде й роль.

Марія Солодчук:
Вдалою була прем’єра і оці пластичні сцени, і оті переходи – це, направду, є дуже цікаво. Думаю, що і маленький глядач так сприйняв: вони потрапляють в казку із дорослими із артистами. Кажуть: «Артисти, такі гарні артисти!» Тобто, вони чують артистів, а тут уже й ляльки говорять. То є дуже цікава постановка. Сподобалася… просто була погода така, а глядач був.

Володимир Підцерковний:
Був дощик, але ми вдячні тій публіці яка… Знаєте, минулого року пори там всі, так звані, грипові інфекції, інвазії, інфузії, і морози були добрячі, але є публіка, яка до нас приходить і кладе нам за квиток. Бо, власне, за ці гроші ми ставимо вистави, нам ніхто не фінансує… Те що ми отримуємо від публіки, ми витрачаємо на тепло, на утримання всієї нашої сценічної техніки в справному стані, на її обслуговування, на лампи, на фільтри, на все, аби потім публіка отримала оцей от сценічний продукт високої якості. Не все так просто. Тому коли нам щось вдається, то це особлива для нас радість. Я хочу, щоб усі глядачі, які приходять до нас, знали, що та копієчка, яку вони там кладуть (можливо їм здається, що це, може, дорого, що це от держава мала би їм дати – не дасть!), от вони, власне, те що кладуть в касу, потім повертається на сцені нашою працею.

Марія Солодчук:
То є той внесок доброчинності і не тільки… Гадаю, що глядачі дістають насолоду, отже відпочинок потребує…

Володимир Підцерковний:
Якихось інвестицій.

Марія Солодчук:
І ще, пані Надіє, як працювалося із тими акторами, які задіяні в цій виставі? Трошечки про своїх колег, про ролі, про вашу роль…

Надія Деркач:
Я зіграла Мачуху, яка посилає Ксеню по «фіялки», потім по суниці… Це вигадки взагалі-то не Мачухи, а їх обох із донечкою Паланою. Злу я людину зіграла таку, але в той же час я зіграла ще одну роль. Мачуху я зіграла з лялькою. А в «живому плані» я зіграла роль Матері Ксені попри це. Тому що. так би мовити, Душа матері виходила й допомагала Ксені…

Марія Солодчук:
Дуже вдало, хочу підкреслити…

Надія Деркач:
…у її важких, там, хвилинах. Коли їй було важко – Ксені допомагала Мама.

Марія Солодчук:
Дітки так сприйняли… Так хвилювалися…

Надія Деркач:
Як працювалося з колегами? Я люблю наших акторів. Вони прийшли трошки пізніше, ніж я в театр. І, можна сказати, я їх трошки, може, й вчу чомусь, тому вони мене слухають, коли я кажу свої якісь зауваження. Ну і я прислухаюся до їхніх зауважень. І тому у нас в колективі… в нас хороший колектив і досить хороші актори…

Марія Солодчук:
Назвіть, будь ласка…

Надія Деркач:
…з ними не складно працювати. Це – донечка Палана – Олена Хомякова, Ксеня – Марина Родик, Місяці – Петро Бабінець, Юрій Полєк, Петро Камінський, а ще – оці горбики, оці «фіялочки», оці от сунички – це дівчатка, які допомагали, це дуже також складна робота, тому що від того як горбик посунувся і став на місце, від того ми відштовхувались і йшли далі по своїх ролях, і нам було важко, якщо раптом не там стояв горбик. А це допомагали дівчатка – з Леся Пронь, Світлана Савчин, а також актор Роман Волочій. Вони дуже допомагали, робили таку допоміжну роботу у виставі.

Марія Солодчук:
Ну і, звичайно, вступне слово Світлани Януш також важливе: настроїти глядача, розповісти, зацікавити, зосередити увагу саме на виставі також важливо. І ще про 66-й театральний сезон…

Володимир Підцерковний:
Я хочу сказати про наступну роботу. Вона теж буде даватися нелегко, тому що… Директор мені завжди каже: «Ти страшенно дорогий режисер!». А я йому, директору нашому, Роману Братковському кажу: є дешева ковбаса в магазині і є ковбаса дорога, а ми варті того щоб їсти щось найдорожче (даруйте за таке побутове порівняння), і в мистецтво – в хороше мистецтво, у сучасне мистецтво театральне треба вкладати відповідні кошти. Оскільки держава в це не вкладає, то я хочу закликати всіх наших глядачів: і наступних, потенційних глядачів, і тих, які у нас постійні – ВКЛАДАЙТЕ В НАС ГРОШІ! МИ ВІДДЯЧИМО! І дійсно, тому що посередників між нами немає. Так би мовити, свої відсотки там ніхто не бере, окрім держави, яка нас, так само як і всі підприємства, обкладає податками. Обирайте собі в державні керівники вартих і вартісних особистостей, ну й допомагайте нам, ми вам віддячимо, бо нас ви щодня бачите – сценічний костюм не є фіговим листочком, який прикриває наші недоліки – на сцені нічого не заховаєш, маленькому глядачеві не збрешеш. Наші діти потребують правди. Ми, дорослі, сподіваюсь, достатньо відповідальні, щоб їм цю художню правду подати, аби вони відчували це живе спілкування (і через нас опосередковано) з великою класикою нашого мистецтва: з Богданом Лепким, з Іваном Франком, з Лесею Українкою, з Олесем… і т.д. І ми будемо тим містком між нашими маленькими українцями і до Шевченка – того Великого Українця. Бо разом ми всі є наша Україна, наша Держава.

Марія Солодчук:
І ми її творці. А наш світ, на превеликий жаль є жорстокий, він нестерпний і хочеться, щоб зла не бачили діти, не бачили ті маленькі душі, які формуються в нашому суспільстві. В цьому полягає суть нашого земного існування. Ваші побажання слухачам Радіо «Дзвони». Пані Надія?

Надія Деркач:
Вам задоволення, яке принесуть наші вистави, коли ви завітаєте до нас в театр. А від цього хороший настрій. Бажаю вам здоров’ячка – і маленьким, і дорослим. Щоб ви мали змогу до нас приходити, щоб ви не хворіли…

Марія Солодчук:
Пане Володимире, ваші побажання слухачам Радіо «Дзвони».

Володимир Підцерковний:
Найголовніше моє побажання полягатиме в тому, щоби ми, кожен із нас, жили в мирі з самими собою, завжди звіряли себе, бо в кожного з нас є та велика мірка добра, любові, яку вкладає в кожного з нас наша мама від самого дитинства. І якщо ми не будемо десь під впливом якихось побутових, повсякденних негараздів закидати в собі у далекі скриньки мамину любов, мамине слово, мамине покровительство над нами – тоді ми виживемо, тоді ми це зможемо передати нашим дітям, а діти наші передадуть онукам нашим – чого я всім щиро бажаю. Бути мудрими і добрими.

Марія Солодчук:
І пам’ятати, дорогі радіослухачі, що духовність великого народу починається з душі маленької дитини, і світло бачиться там, де воно є. Тож ідімо до світла, до краси, до мистецтва, насолоджуймося ним, збагачуймо свої душі. На все добре.

СЛУХАТИ