Діалог

Звідки ти, Надю?

Взагалі, дитячі роки пролетіли в м. Калуші, а село де я народилася воно краплиночка на карті…

А батьки могли собі подумати, що ти станеш артисткою театру?

Мабуть. Я тобі скажу чому. Моя мама, Ольга Романівна Довжинська, дуже хотіла сама колись поступити в Теребовлянське культосвітнє училище на Тернопільщині. Вона спробувала, але не поступила. Я ж дуже довго не знала ким хочу бути, чесно.

А от, ще навчаючись у школі, ти брала участь в самодіяльності?

Я в хорі співала й дуже добре співала в другому голосі, між іншим, а не першим як зараз у театрі. Так десь в 9-му класі у нас була заслужений вчитель України Скуба Лідія Петрівна, викладала українську мову й літературу. У нас мав бути вечір гумору, й вона нам підказала просто взяти твір Василя Стефаника «Побожна». Ми іще з одним хлопчиком-однокласником Цапчуком Сашею, не знали як це зробити… Він, правда, перегравав, «тягнув ковдру» на себе, але реготали всі страшенно… Ми із ним поставили це, зробили.

Це був перший крок.

Можна сказати й так. Стефаника «Побожну» я вперше оце зробила в школі, можна сказати, що я була режисером. Якби я не була актрисою, я була б учителькою, і то молодших класів, мене діти просто дуже любили. Я була піонервожатою в одному класі. У нас була вчителька англійської мови, вона довго мене не навчала, а з класу я мову знала краще, і, крім того, я ж піонервожата, тому вона взяла мене до себе й ми поставили уривки із «Червоної Шапочки» англійською мовою.

І настав час вибору...

Мама каже, ну думай, хочеш їдь поступай в інститут Прикарпатський, а хочеш… Я дуже лінива до перемін, дуже шкода, що в школі вже все, треба їхати з дому, іти від тата з мамою, можливо через це я поступила туди… Ще в 9-10 класі у нас була виробнича практика, і я була малярем. Так Скуба говорила, що я не буду малярем працювати, але піди, бо он дівчатка, хоч вони слабенькі у навчанні, вони точно знайдуть собі професію. На діловода не пішла, на кулінара і продавця теж, бо слабші дівчата пішли, а я в навчанні була, не можна сказати щоб була слабкою, у мене просто логічне мислення добре поставлено, а куди йти? Під боком 6-е, 7-е профтехучилище, а ще є Калуське культосвітнє училище. Мамо, напевне я піду, ти не поступила, а я поступлю.
Та де! Там потрібні гроші. Тож всі знають як треба поступати, а ми не маємо знайомих…
Ну й спробувала. Я була повненька. Не можу сказати що я там красива, може я приємна зовнішньо, але не красива, щоб мене там от за красу вибрали або за інші такі таланти, але, видно, був все-таки талант, раз я заспівала «Мамину вишню» й прочитала із Островського монолог Ліпочки із «Свої люди, поквитаємося» .

А хто готував?

Були підготовчі курси, і я потрапила до Новосада Олександра Григоровича. Він мене підготував, але й сама я відчувала, як це має бути. Який вірш не пам’ятаю, але монолог був комедійний. Я завжди мала більше потяг до комедійного, ніж до трагічного, дуже любила веселе. Ще, пам’ятаю, що треба було етюд показати. Я не знала як це робити, а мені сказали: закрути лампочку. І я закручувала її настільки правдиво по-акторськи, що взявши стілець, ледь не впала з нього… Перший викладач по режисурі й майстерності актора Ярослав Васильович Сенів. Він мені сказав, що я талановита, але щоб не зазнавалася, бо у нього були й талановитіші. А через два з половиною роки, коли треба було здавати уже державні іспити, режисерський уривок, я в усіх уривках у дівчат була зайнята. Дівчата побачили в мені не режисера, а актрису. У мене, мабуть, слабкий був власний уривок, в якому я ж і грала. І коли я здала свій уривок, підійшла до комісії – це Анатолій Грицан, Марія Василівна Ляшенко, щоб питали по теорії – сказали, що тут уже без питань. Можна сказати, що теорія у мене шкандибає, хоч отримала професію режисера й актора, та вийшов із мене завклубом, тому що я за дипломом “керівник самодіяльного драмгуртка”.

А розподілення було?

Я потрапила в розпорядження Галицького районного відділу культури. А коли вперше прийшла сюди, це був т а к и й театр, так було цікаво, тут т а к і майстри працювали на той час! Ольга та Ігор Циглінські, Тетяна Чикірова й Олександр Білошапка, Світлана Януш й Любомир і Світлана Йосифіви, Роман Андрейків та Галина Савчин, а ще Людмила Гаврилюк.

Тоді режисером був?..

Режисера не було, тому на роботу приймав директор та художня рада. Зіновій Ілліч Борецький (директор. Авт.) просто бачить кого брати на роботу він має «чуйку».

І як розпочався творчий шлях з чого, лялька була чимось новим?

Дуже новим, я ніколи не думала що це так важко. Дуже любила «Незвичайний концерт» Сергія Образцова, який демонстрували по телебаченню. А першу виставу нашого театру я у третьому чи четвертому класі в місті Калуші подивилася. Потрапила на новорічну масовку з Дідусем Морозом, Снігуронькою, Бабою Ягою... Це зараз я в цьому беру участь, а тоді отримала солодкий подарунок і потім дивилася виставу театру «Карлик Ніс». Я її запам’ятала на все життя – це було мені десять років, а ще через десять років я прийшла на роботу до цього театру.

Як пройшло вживання в колектив, перші ролі?

4 лютого 1991 року я прийшла в театр. Заступник директора Желобанова Валентина Ульянівна сказала які оформити папери. Я прочитала перед художньою радою монолог, а на той час у мене вже було що показати, був досвід, я вже знала, як це проходить, тим паче, добре володіла сценічною мовою, яку викладала Грицан Надія Володимирівна в училищі. Я вийшла на сцену, вона й зараз знаходиться на старому місці, трішки розгубилася, але мене взяли й сказали: у нас дві групи працює в театрі і от твоя група зараз на гастролях в Коломиї, треба щоб ти поїхала туди. Адміністратором був Олександр Білошапка, до якого я мала звернутися. От 4 лютого, оформившись на роботу, я вже увечері була в Коломиї, де й познайомилася зі своїми першими колегами-педагогами, які мене навчили працювати з лялькою – це й Леонід Павлович Донський, заслужена артистка Тетяна Чикірова. Це була вистава «Золоте Курча» за п’єсою Володимира Орлова, поставлена Оленою Банною. Вовка грав Леонід Донський, Лисицю грала Олеся Чолій, Курча Тетяна Чикірова. Я потрапила до Саші і Тані (вони були подружжям) в їх номер. Таня дала мені текст, сказала щоб я його уже вчила. На другий день я поїхала на виїзд, де було три вистави, з яких я першу дивилась із залу, другу за ширмою, а третю читала текст. Наступного дня я, взявши ляльку (правда, мені її взяли в номер щоб я нею повправлялася, дуже легенька лялька – таке курчатко – до ніжок прикріплені тростинки, воно ще кліпало очками) сиділа за ширмою й уже грала, на цю першу роль мене ввела Чикірова, яка тоді булла депутатом обласної ради і в неї починалася сесія.
Перша моя самостійна роль, моя власна – Фіалочка. Олександр Олександрович Інюточкін приїхав ставити «У чужому пір’ї» Марійки Підгірянки. Дуже мало тексту, зате багато «допомог». Але «машинка» у ляльки зроблена не як у всіх, я ж маленька – тому мені видовжили машинку під мою руку, а ще – котурни. Ну а далі – пішло-поїхало...

А тепер розкажи про Лисичок:

Яка моя перша Лисичка? А перша з Ярославом Грушецьким, який поставив виставу «Битий небиту везе». Це моя самостійна робота. У Леоніда Попова в «Лисичка Котик і Півник» я пробувала Лисенятко, хоч і в другому складі. А ще у «Коли ще звірі говорили» й «Пані Коцькому» Дмитра Нуянзіна, у «Лісовому годиннику» Руслана Неупокоєва, у «Козі Дерезі» Володимира Підцерковного…

У професійному плані ти над собою сама працювала чи хтось допомагав?

Я так скажу – напевно актори дуже бояться копіювати, а я не боялась і так мене Таня (Чикірова. авт.) вчила: ти роби так як я. Вона постійно дивилася як я роблю, поправляла мене: тут лялька не рухається добре, тут це, тут те, повтори так само як я... Хоча ревниво ставилась до своїх ролей, і я розуміла що не можу ще зіграти так як вона. А Білошапка завжди говорив: ти все одно не зіграєш так, як Таня, і це десь також підтягувало мене до того, що треба щось робити, більше й більше працювати над собою. Я не можу сказати, що залишалася з лялькою після роботи, в основному все проходило під час репетицій та вистав.

Яка за весь період роботи лялька, роль чи вистава найбільш заполонила твоє серце?

Я боюся їх навіть ображати, вони мені всі дуже рідні. Якби я якусь виставу не любила я би відчувала що її не люблю, не хотіла б грати. Всі найкращі, всі найулюбленіші – і ті що на дублі, й головні.

Яка цікава постановка та репетиції вистав за весь творчий період найбільш запам’яталися?

Знаєш, запам’ятовується останнє, воно все мені дуже рідне, гарне. Приємно працювати з усіма режисерами, бо я попрацювала з багатьма – Леонід Попов, Олександр Інюточкін, Руслан Неупокоєв, Олександр Кузьмін, Ярослав Грушецький, Дмитро Нуянзін, Володимир Підцерковний, Ігор Циглінський. У кожного своя школа, свій підхід, до кожного потрібно пристосуватися. От, наприклад, з Інюточкіним я дуже боялась, а збоку друзі підтримують: нічого страшного, в тебе не є так погано, тобі так здається, ти просто будь впевненішою... От я зараз дивлюсь на молодих дівчат – вони бояться. А треба просто так злитися з лялькою, що коли просто повертаєш її, бачиш куди вона дивиться, то уявляти, що це ти сама, бо інакше нічого не вийде.
Мене відкрив як актрису, напевне, Грушецький. Я не знаю чому, але він мене не хотів брати в постановку «Микита Кожум’яка». У нього був план на чотирьох акторів робити виставу, а не вийшло. Вийшло на шістьох, і там щось помінялося, так він мене взяв у виставу. Там немає багато тексту, на сторінку, Олександр Олесь багато не пише, а решта – це режисерська робота разом з хореографом Сергієм Дергоусовим – це більш пластична вистава, у мене від сили було три репліки Князівни і з того часу пішло-поїхало. Він почав брати мене у кожну свою виставу. Із легкої руки Грушецького я стала більш впевненою.

Репліки колег.

Олена Хомякова, актриса:

Буду говорити словами наших митців – Надька має «дриг». Так казав Микола Данько: актриса повинна мати «дриг». Вона має почуття гумору, у неї широкий діапазон, як вокальний так і емоційний. Це та актриса до якої варто придивитися і щось почерпнути для подальшого свого зростання у мистецтві. І ще я думаю…та Надька просто класна!

Світлана Януш, колишня актриса, заступник директора театру:

Я не пам’ятаю якою вона прийшла в театр, бо була на той час в декретній відпустці, коли я повернулась вона уже працювала три роки, і якщо порівнювати той рівень який тоді був і той що зараз, то, звичайно, це небо й земля, це, звичайно, великий творчий ріст, але завдяки тільки її наполегливій праці та її великому бажанню. Їй з одного боку пощастило, бо вона прийшла і потрапила на дублі всіх ролей Чикірової, і Таня цим займалася, вона побачила у Наді перспективу й прикладала максимум зусиль, але все це залежало від бажання актриси, а бажання було велике і тому маємо такий результат.

Зіновій Ілліч Борецький, заслужений працівник культури України, директор театру:

Хороша актриса, відчувається її творчий ріст з дня на день, вже дуже багато цікавих ролей, фактично сам факт говорить про це що вона зайнята практично у всьому репертуарі нашого театру – це говорить про те, що актриса здібна, талановита і я вважаю що у неї все ще попереду.

Людмила Дерев’янко, бутафор-декоратор:

Ну, як людину, не дуже знаю, бо мало спілкуюся з нею, а те що вона дуже грайлива актриса, фактурна й дуже мені подобається. Вона на сцені прекрасна. Усі ролі її мені дуже подобаються, вона за що не візьметься – все виходить цікаво, вона ж іще й голосиста, гарно рухається. Співає дійсно дуже красиво і тому я завжди мріяла з нею заспівати.

Богдан Чемерис, звукорежисер:

У роботі ми дуже добре розуміємо одне одного, а так вона дуже талановита актриса.

Володимир Підцерковний, головний режисер театру:

У березні, після річної перерви у нас йшла вистава «У нашім раї…» за творами Тараса Шевченка, де Надя працює один-на-один із глядачем, практично – це сорокахвилинний монолог. Я, як постановник, пішов подивитися й був дуже приємно вражений тим, що актриса за рік перерви не лише нічого не розгубила із свого мистецького арсеналу, а вплела до сценічного образу багато нових, цікавих, глибоких обертонів. На сцені, без сумніву, був майстер на піку своїх творчих можливостей!

Петро Бабінець,
актор, голова осередку НСТДУ Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки
м. Івано-Франківськ
Квітень 2008 року.
«Театральна бесіда» № 1 (21) 2008