Головна » Статті » Івано-Франківськ » Телерадіокомпанія "ВЕЖА"

Володимир Підцерковний: ТАМ ДЕ Я – ТАМ МІЙ ДІМ
Володимир Підцерковний:
ТАМ ДЕ Я – ТАМ МІЙ ДІМ


Розмова Марти Франкевич із Володимиром Підцерковним

М.Ф. Мистецтво театру ляльок є джерелом радості та емоцій, воно переносить глядачів у світ поезії, у світ мрій. Якщо ти любиш театр – це назавжди. Таким закоханим у світ ляльок є гість нашої програми – головний режисер Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки – Володимир Підцерковний. Вітаю вас, пане Володимире у студії. Ви народилися, проживали, навчалися та працювали на Рівненщині. Чи став Івано-Франківськ для вас рідним містом?

В.П. Мабуть таки став. У Франківську я вже шість років і за цей час знайшлося тут і друзів, і полюбилися нові колеги по роботі… Зрештою, я живу за принципом: там де я – там мій дім, а тому цей театр став для мене за ці роки рідним театром.

М.Ф. Вам доводилося залишати і свій колектив, і свою домівку, все залишати там, так?..

В.П. Так…

М.Ф. …І абсолютно міняти, в принципі, своє життя. Як відреагували рідні на ваше таке рішення?

В.П. По-різному було, але, зрештою, всі розуміли: коли я роблю якийсь крок у житті, можливо, якось «круто» міняю напрямок, то, мабуть, я все зважив… Буває таке, особливо у режисерській професії, що настає такий момент (згадаймо, до прикладу Туманішвілі «Режиссер уходити з театра»), така якась криза настала у моєму спілкуванні із рівненським театром, тому що залишив я цей театр на піку його, так би мовити, творчого зросту на той день. Навіть минулого року остання вистава, яку я поставив у Рівному здобула головний приз і ще низку нагород на всеукраїнському фестивалі у Запоріжжі. І це тішить. Театр рівненський розвивається, я часто там буваю, слідкую за роботою тамтешніх акторів, ну, і власне, задоволений роботою й тут. Тому що за ці роки суттєво оновилася трупа Івано-Франківського театру, багато прийшло молодих акторів і вони зараз і в майбутньому, сподіваюся, принесуть славу й успіх нашому колективу.

М.Ф. На Рівненщині залишилися ваші батьки…

В.П. Батьки, донька, доросла у мене вже, залишилася в Рівному. Я буваю у неї. Батьки на Рівненщині живуть на хуторі. Я теж намагаюся бувати у них, от, правда, хотілося б, може частіше…

М.Ф. Донька не пішла по ваших стопах?

В.П. Ні, вона пішла маминими слідами. Вона викладає в університеті.

М.Ф. Ви багато років працювали головним режисером у Рівненському академічному театрі ляльок. В одній із статей рівненської газети я прочитала, що ви переїхали до Івано-Франківська, бо не бачили перспектив у роботі. Чи насправді це так? Адже зараз рівненський театр і надалі залишається без головного режисера.

В.П. Так, головного режисера там зараз немає… Скажу відверто, бувають конфліктні ситуації між головним режисером і директором театру. Це сталося, і ми не знайшли вирішення цього конфлікту. А завжди в таких випадках іде головний режисер із театру. Якось був у нас в гостях Федір Стригун, він із свого досвіду так само казав і радив молодим акторам: «Коли вам щось не подобається у театрі – міняйте театр, а не намагайтеся його підігнати під себе».

М.Ф. Тобто, не завжди співпадає так, що директор і режисер можуть бути однодумцями і по один бік?

В.П. Так, на завжди. Це дві основні фігури в театрі. І кожна із них відстоює свої інтереси. Якщо знаходиться консенсус між ними це плюс театру, якщо ж цього немає – режисер іде… Ну, така традиція, так склалося.

М.Ф. Традиційно, ляльки прерогатива дівчаток. А як ви занурилися у театральний світ і обрали професію режисера-лялькаря?

В.П. Це історія така. Ніби несподіванки й не було, і ніби й була несподіванка, чи якась випадковість…

М.Ф. Хоча, правда, кажуть: випадковостей в житті не буває, правда ж?

В.П. Можливо, можливо… Актором я збирався стати ще з дитинства. Навчався спочатку в культурно-освітньому училищі, потім було військо і коли я повернувся через два роки, я не думав що стану лялькарем. Але саме відкрився у Рівному театр ляльок і майже відсотків сімдесят групи нашої, моїх однокашників, уже працювали у цьому театрі. Вони мене й запросили просто відвідати театр (театру ще як такого, правда, не було, не було приміщення, не було сцени, в підвалі працювали, їздили селами області). Я поїхав із ними на виїзд, подивився що вони… І якось головний режисер, покійний нині Андрій Харитонович Семененко, один із моїх вчителів сказав мені: «Ну, приходи, лапонька…» І я прийшов. Було дуже важко, мене мали звільнити за професійну непридатність… Мені мабуть військо далося взнаки, оця дисципліна, я якось не міг позбутися цього «цвяха» всередині, і лялька мене дратувала, у мене нічого не виходило, я брав ляльку додому, стояв перед дзеркалом – у мене все виходило, ніби все було щиро, а приходив на репетицію і оце психологічне якесь напруження, воно мене не покидало… І тоді Семененко мені сказав, мовляв, ідіть на льонокомбінат, там завжди потрібні чоловіки, там жіночий колектив, там платять більше, зрештою… Мене це страшенно образило. Я страшенно нагрубіянив головному режисерові. Поглянув на колег – вони позирали на мене, як на покійника. Андрій Харитонович припинив репетицію, із грюкотом вийшов із репетиційної кімнати, а я став збирати свої речі. Через десять хвилин він повернувся, а я вже одягнутий із своїм чемоданчиком (ми вже з колегами попрощалися)… «А це що? Продовжуємо репетицію…» Я взяв ляльку – і у мене все пішло. Із того часу я уже не мислив себе без театру ляльок.

М.Ф. Як на вашу думку, звідки таке розполорження виникло до вас?

В.П. Я думаю, він був просто мудрим чоловіком. Він мене провокував на те, аби я свої накопичені негативні емоції на когось виклав. І він себе поставив під цей викид. Йому це вдалося. Я потім дуже вибачався перед ним. Він так посміхався і казав: «Ничего, лапонька, в театре и не такое бывает».

М.Ф. Так ви й залишилися…

В.П. Так і залишився…

М.Ф. Кажуть, щоб творити для дітей, слід залишатися у душі дитиною. Чи насправді це так?

В.П. Я думаю, що насправді це так. Тому що недарма кажуть: мудрі старики, вони ніби мудрі діти. Воно все так коло замикається… потрібно не буквально дитиною залишатися, а душу зберігати чистою, аби вона могла сприймати світ і чисто на нього реагувати. І оцю чистоту нести зі сцени. Тому що діти гостро відчувають будь-яку фальш. І вони завжди відверто кажуть. Скажімо, десь там актор схибнувся ледь-ледь і вже чуєш: «А дядя Баба Яга бреше…» Дорослий би не сказав. «Та все у вас нормально, хлопці, працюйте далі…» І наступного разу може б і не прийшов. Дитина ж одразу відчуває де її обманули. Тому ми повинні бути дуже щирими.

М.Ф. Тобто, актори мають дуже щирих і відкритих критиків?

В.П. Безумовно. Вони зажди кажуть «правду-матку» в очі й до цього треба бути завжди готовим.

М.Ф. Ви присвятили більше тридцяти років свого життя світу ляльок. Чи не жалкували про це?

В.П. Певно ні. Тому що якби жалкував, то щось би міняв у житті. Був такий період, що доводилося йти із театру, але я завжди за ним страшенно нудився і завжди хотілося повернутися до театру. І я повертався. Я себе в театрі почуваю комфортно. Мені там добре. Я його просто знаю. А коли його знаєш, знаєш яким він буває, а він буває не завжди добрим…

М.Ф. Тобто, театр – це ваша стихія.

В.П. Так, то стихія, в якій я почуваюся чудово.

М.Ф. Пане Володимире, що тримає у театрі вас особисто протягом багатьох років?

В.П. Мабуть це професія. Професія, яку я ще з дитинства собі обрав. І мабуть не помилився.

М.Ф. Хтось вплинув на ваш вибір в дитинстві? Можливо у вас в родині були актори?

В.П. Мої батьки – селяни. Правда, коли я подорослішав, якось переглядаючи старі фотографії, я знайшов фото 1927 року, а на ньому мого двадцятирічного діда серед учасників сільського драматичного колективу «Просвіти». Вони грали, якщо не помиляюся, «Наталку Полтавку». Дід ніколи про це якось особливо не розказував… Я зараз зберігаю ці пожовклі фотографії.

М.Ф. Чи пам‘ятаєте свою першу виставу? Про що вона була?

В.П. Першою режисерською роботою була моя дипломна робота по закінченню Рівненського державного інституту культури, я працював актором, і театр надав мені можливість поставити дипломний проект. Це була вистава за п’єсою білоруського драматурга Віталія Вольського «Дід і Журавель». Сьогодні це вже білоруська класика для театру ляльок і йде у багатьох театрах Білорусі.

М.Ф. І як, на вашу думку, вдалося вам її поставити?

В.П. Я думаю, вдалося. Того часу, а це був 1982 рік, вона була записана Українським телебаченням, а тоді для запису вистави відбиралися досить прискіпливо. Тому, я думаю, що мабуть вона була непоганою виставою.

М.Ф. Ви створюєте для дітей казку, а які казки подобаються вам? Чи читаєте ви зараз казки?

В.П. Я, безумовно, за фахом мушу їх читати… Безперечно, подобаються і, в першу чергу, народні казки… пригадаємо, що за «Курочкою Рябою» була у мене вистава «Жили-були…», то була перша вистава, поставлена у Франківську і перша вистава, що здобула Івано-Франківському театру гран-прі на міжнародному фестивалі, а актор Тарас Винник виборов спеціальну нагороду за кращу чоловічу роль. То була «Курочка Ряба», поставлена як міжнародна казка-парадокс, де золоте яєчко били українські, білоруські, російські та американські Дід і Баба… Таким був ракурс цієї постановки. А ще класика. До прикладу вистава за Марком Кропивницьким «Хома і Щука»…

М.Ф. Хочу зауважити, що у вашому творчому доробку є на східну тематику постановка «Алі-баба й розбійники», яка має теж не абиякий успіх…

В.П. Я люблю східну культуру теж. Я люблю східну музику, поезію, наспіви. Два роки свого життя я пробув у Центральній Азії, в старовинному місті, перлині східної культури – Самарканді, де познайомився із звичаями народів Азії. І що може бути кращим «Казок тисячі і однієї ночі»? Тому й «Алі-баба…», а ще є намір поставити казку про Алладіна й принцесу Будур. Є така п‘єса у Ярослава Стельмаха.

М.Ф. Нині діти мають доступ до комп‘ютерних ігор, захоплюються героями іноземних мультфільмів, коміксів. Чи цікавими є для дітей казкові герої у ляльках і чи мають вони майбутнє?

В.П. Я думаю, що так. Бо жоден комп‘ютер, жоден телевізор, жоден кіноекран не здатні створити атмосфери живого спілкування. Я називаю ляльку… У Рівному йде моя вистава, котра має назву «Актор і лялька: щоб мертве зробити живим»… Ми анімуємо, ми одухотворяємо ляльку – і театр є живим спілкуванням, на відміну від усієї тієї синтетики, яка проникає через скло екрану телевізора. І цей незримий духовний зв‘язок, оцей дух театру, він передається дитині, та й нам, дорослим. Це зовсім інша атмосфера. Як би там не було, а це зовсім різні види мистецтва і вони подразнюють відповідно різні рецептори. Буде розвиватися кіно, телебачення, комп‘ютерні технології, але театр ляльок, як найдавніше із театральних мистецтв у світі є і буде. Театр вічний. Я так вважаю.

М.Ф. Світ театру ляльок – це, у нашому розумінні, невинність дитинства, його чистота і безпосередність. За кулісами все по-іншому. Триває життя. Чи не важко вам співпрацювати з акторами? Адже творчі люди особливі. Яким є ваш секрет успіху співпраці з колегами?

В.П. Секрету тут великого немає. Ні для кого не є секретом те, що коли ми любимо якусь справу, то ми любимо й людей, з котрими ми цю справу робимо. А мистецтва, тим більше, без любові, без закоханості не буває загалом. І це стосується не лише театру ляльок. Тому взаємна любов у творчому колективі і є тим двигуном, котрий живить наші стосунки. Вони бувають різними… Це, як у хорошій родині. Не буває все абсолютно безхмарним…

М.Ф. Як то кажуть: «Без сварки немає господарки»?

В.П. Немає. Але коли ця сварка виводить стосунки на якісно інший творчий щабель, ми тоді дещо по-іншому оцінюємо один одного, знаємо, чого ми варті, що кому болить, коли ми вчимося бачити, де не зробити боляче…

М.Ф. Адже певні конфлікти впливають і на роботу?

В.П. Безумовно. Адже актор, на відміну від широкого загалу на роботу несе свою душу. Ось тут йому треба плакати, ось тут сміятися, коли, може, саме зараз йому особисто й не до сміху. Але в залі публіка… А їй не важливо, що в тебе там, вдома, чи в родині. І тому актор постійно провадить над собою психологічні й психофізичні експерименти над собою… А режисер спонукає його до цього, бо актор має бути клубком живих нервів. Тому дуже обережним треба бути режисерові, що б там у цьому клубку не «напорядкувати». І коли режисер свідомо володіє такою обережністю, актор буває дуже вдячним, бо, зрештою, це працює й на успіх самого актора. І тут дуже складні взаємини. І без любові тут нічого не може бути конструктивного. Треба любити актора. Бо якщо його ненавидіти – нічого не поставиш, нічого у тебе актор не зіграє, бо актор так само, як і та дитина із чистою душею, відчуває найменшу фальш. А він повинен тобі повірити. От на цьому й живемо щодня.

М.Ф. Пане Володимире, а яким є ваше життя поза роботою?

В.П. Поза роботою? Дуже багатогранним, бо поза роботою я займаюся тою ж таки роботою. Я модерую наш театральний сайт, не люблю бутербродів – тому готую, а ще фотографую – тому люблю бувати на природі, а ще доводиться багато читати, в основному фахової літератури, а ще займаюся перекладами драматургії із російської, білоруської, польської… Словом, роботи не бракує і поза роботою.

М.Ф. Писати ви не бралися?

В.П. Колись змолоду. Писав вірші. Потім перестав. Не шкодую.

М.Ф. Чи не бракує зараз режисерам-лялькарям п‘єс для нових постановок? Чи не намагалися ви писати п‘єси?

В.П. Дехто із колег це робить і, на мій погляд, успішно. Це мій попередник у Івано-Франківському театрі Ярослав Грушецький. До цього часу у нашому театрі йдуть поставлені ним за власними п‘єсами вистави. А ще Олександр Кузьмин – хороший актор, режисер і, разом з тим, провідний ляльковий драматург. Що ж до дефіциту суто української драматургії для театру ляльок – така проблема є. Але вона породжена самим театром, на мою думку. Безбожно нехтують директори театру авторським правом, не хочуть платити драматургам. А їх треба виховувати, як і акторів, як і режисерів, а значить дбати про шматок хліба й для них. Вони (директори) все списують на кризу, а криза, як відомо, у нас перманентне явище. Тому директор театру останні двадцять років, то кризовий менеджер. І коли він чітко розуміє, що він саме таким і є, там все гаразд.

М.Ф. І на завершення – про що мріє Володимир Підцерковний?

В.П. Підцерковний мріє розпорядитися подальшим життям так, щоб його вистачило, аби поставити те, що лежить у «режисерському портфелі». Тому кожна хвилина дорога, хочеться зробити більше, і щоб це «більше» ще мало й пристойну творчу якість. Ось така мрія.

М.Ф. І вже насамкінець – що б ви хотіли побажати нашим радіослухачам?

В.П. Ідіть до театру самі (у нас є вистави й для дорослих), ведіть до театру своїх дітей, тому що театр – то ліки і від кризи, і від депресії, і від епідемій, та й від інших негараздів, якими нас оточують.

Категорія: Телерадіокомпанія "ВЕЖА" | Додав: corg (09.01.2010)
Переглядів: 1434 | Теги: тет-а-тет, преса про театр, радіо вежа FM, Марта Франкевич, Володимир Підцерковний | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]