Головна » 2013 » Лютий » 4 » Театр для дітей. Операція на відкритому серці і мозку
20:59 Театр для дітей. Операція на відкритому серці і мозку | |
Театр для дітей. Операція на відкритому серці і мозку Нещодавно у Першому українському театрі для дітей і юнацтва відбулося обговорення прем’єрної вистави «Зоряний хлопчик». Це давно очікувана форма живої розмови між театром і педагогами, психологами, театрознавцями,глядачами - тим разом тільки дорослими, але у майбутньому - і з юними. Вистава викликала дуже неоднозначну реакцію і сподіваюся, що матеріали обговорення з’являться у ЗМІ. Спроба аналізу однієї вистави витягнула на світло кілька більш системних проблем, які давно стали болючими у дитячому театрі, і не тільки у ньому. Думаю, що обговорення вистав повинно доповнитися спробою зрозуміти, чим є дитячий театр у Львові сьогодні, чим він хоче бути, для кого він і яким його хочуть бачити мешканці. Ось кілька больових точок, які, як на мене, заважають театру бути живим центром театральних практик для дітей. 1. Театр – монополіст на ринку дитячих театрів у Львові.Так, є кілька лялькових театрів, але з «живих» - тільки один. Усі потенційні глядачі від дошкільного до підліткового віку приречені потрапити у браму саме приміщення на Гнатюка. З одного боку, це дуже комфортна ситуація для дитячих театрів: вони мають своєрідний статус недоторканності, вони можуть не боятися конкуренції (не говоримо зараз про міжвидову конкуренцію з інтернетом, телебаченням, кіно і под.). Але такі тепличні монопольні умови роблять з театрів розманіжену, самовпевнену істоту, яка тільки сидить і чекає, коли повз неї пропливе здобич. А здобич завжди пропливе, бо завжди є нові діти, яких приводять до театру батьки або учителі. 2. Застаріла і шкідлива форма поширення квитків. До тепер по школах чи садочках ходять тітоньки і втуляють квитки до театру. І тим тітонькам насправді глибоко байдуже, яка це вистава, для якого віку. Їх головна мета – розпродати якнайбільше. І тоді трапляються казуси, коли , на виставу для школярів приходять 3-4 річні малюки, які майже нічого не розуміють і страшенно нудяться. А що найгірше – такі невідповідні виправи до театру можуть відбити у дитини бажання прийти туди ще раз. Бо там нецікаво. Інша сторона такого механізму заповнення зали – це групові шкільні походи. Передусім, вибір вистави і сам факт відвідин театру не є усвідомленим вибором. Це накинута ззовні,розвага, альтернатива урокам. Похід до театру з класом, а особливо у середньому і старшому шкільному віці, не дає дитині, підлітку відкритися. Адже діти на тому етапі свого розвитку намагаються максимально приховати будь-які свої переживання від однолітків, водночас заперечуючи усі правила. І чим відважніше він/вона це робить – тим більше шансів здобути повагу серед однокласників. Тому класні походи до театру перетворюються на показові майстер-класи із зривання вистави. Учителі у цей момент стають, за словами однієї із учасниць обговорення, «наглядачами із нагайками». Ідеальна і бажана форма відвідин театру для дітей – це родинні походи. З батьками, рідними дитина почувається захищеною, вона має у кого щось перепитати, чому все відбувалося так, а не інакше, знайде заспокоєння у випадку сильних переживань. Але у цьому випадку театр повинен забезпечити максимальне інформування батьків про вік, для якого призначена вистава, її тривалість, наявність чи відсутність перерви, можливість придбати квитки через інтернет. І все це різними інструментами – від сайту і соціальних мереж до афіш і запрошень. 3. Театр, самотній у мережі, покинутий критиками і критичними глядачами. Від практично повної відсутності професійної і суспільної критики, від відсутності живого потоку відгуків, рецензій, обговорень театр стає покинутим напризволяще, він втрачає орієнтири як у фаховому середовищі, так і у суспільстві. Безкритичність зовнішня породжує безкритичність внутрішню, а за нею – низький рівень, небажання вийти із колись наїждженої колії, консервативність, менторство, замкнутість. І тут йдеться не тільки і не стільки про фаховий, академічний театрознавчий аналіз. Найбільше театру бракує рефлексії з боку батьків, педагогів, психологів. Ще ширше – рефлексії суспільства, до якого діти повертаються після театру і поводяться, думають, відчувають якось інакше. Як? На це запитання не дасть відповіді театро- чи мистецтвознавець, а тільки ті, хто є з дитиною після вистави, на щодень. Система громадських обговорень вистав, консультацій театру із психологами, педагогами, батьками, практикуючий театральний педагог у самому театрі – найменший соціальний пакет, без якого сучасний дитячий театр не має шансу виконати свою культурну місію. 4. Театр для дітей забув про дітей. Ця проблема найгостріша, бо вона є наслідком і прямим продовженням усіх попередньо названих і ще багатьох тут не згаданих. Як би болісно це не звучало для театралів, але головними у театрі для дітей є не режисер, не актори, не художники і не директор і не всі їхні спільні задуми і творчості. Головними у театрі для дітей є діти. Це їхні інтереси, можливості, особливості розвитку , сприйняття повинні стояти при зародженні кожної вистави. І сценічне життя вистави має залежати саме від того, як її сприймають діти і що з ними відбувається під час вистави і після неї. Не від самореалізації режисера, не від амбіцій актора, не від реакції критиків, а від дітей. Батьки і педагоги приходять до театру дивитися не стільки на виставу, скільки на те, як діти її дивляться, як реагують. Або не дивляться. І чому не дивляться і не реагують. І чому так трапляється відповісти можуть або самі діти, або батьки, педагоги психологи. І це зовсім не означає, що дитячий театр менш вимогливий до акторів і режисерів, ніж дорослий. Зовсім навпаки. Відповідальність ту т набагато більша. До дорослого театру приходять зрілі, сформовані люди, які можуть опертися, сказати «ні», проаналізувати свої відчуття. До дитячого театру приходить людина, яка як глина, відображає кожен доторк. Це як операція на відкритому мозку чи серці дитини. Відкрили, покопирсалися, щось пробували туди закласти, зашили і відпустили з театру у світ. Що там діється у головах потім? Як відгукується у щоденній поведінці дитини? Можливо, через роки саме ця емоція на цій виставі десь з підсвідомості підкаже прийняти саме те, а не інше рішення. І змінить життя людини? Адже театр – це дуже потужний засіб впливу, який діє і на емоційний інтелект, і на розум, і на естетичне відчуття світу. І діє пролонговано, не завжди миттєво. «Не нашкодь» повинно бути професійним мотто кожного театру для дітей. Чи завжди наш ТЮГ про це пам’ятає? Чи завжди інтереси дитини йдуть першими, а вже потім – амбіції і творча реалізація творців вистави? 5. Театр зверхньо повчає. Дуже часто замість «Не нашкодь» театр обирає роль ментора, який дидактично, занудно, а часом навіть агресивно повчає, бо все знає краще. Чи театр існує саме для цього? Для чого взагалі існує театр? Можливо, для нічого? Тобто для гри, для забави? Адже саме через гру ми здобуваємо знання, бо знаємо ми тільки те, що пережили і відчули. Ніщо завчене чи продиктоване зверху як істина не стає нашим знанням. І ніщо нудне і агресивно дидактичне не буде нашим пережиттям. Процеси, які несміливо починаються зароджуватися у Театрі для дітей і юнацтва, перші публічні обговорення дають надію, що вони нарешті зустрінуться і почують одне одного: дитина і театр. Громада, яка утримує театр на свої податки, не може бути байдужою до того, що відбувається у театрі і як це впливає на наших дітей. Автор: Ірина Магдиш zaxid.net | |
| Переглядів: 673 | | | |
| Всього коментарів: 0 | |
