Гоголь отдыхает: театр выдал на-гора «Ревизора» Магара  Художественный руководитель Севастопольского русского драматического театра им. А. Луначарского Владимир Магар поставил гоголевского «Ревизора», назвав при этом спектакль «Городничий». Что такое Манжерок? До этого Магар поставил «Женитьбу» (у него был, видимо, гоголевский период), но название сохранил авторское, не поименовал сочинение ни «Женихами», ни «Подколесиным». Почему же в случае с «Ревизором» поступил по-другому? Наверное, слишком уж значимой показалась ему фигура одного из главных героев — городничего Антона Антоновича Сквозник-Дмухановского. Вернее, даже не фигура, а должность, фамилия тут неважна вовсе. Городничий — это как у нас председатель горсовета, чиновники — горисполкомовский аппарат. Как тут не осовременить, руки же чешутся!
Вот и поселяет Владимир Магар жителей провинциального российского городка в некий вымышленный Манжерок. Помните популярную в свое время песенку Оскара Фельцмана, вокально воплощенную бабушкой Пьехой? Кстати, есть и конкретный Манжерок — село на Алтае. Вроде и хорошее село — есть там и туркомплексы, и Манжерокское озеро, и лечебно-питьевая минеральная вода. И в песне городок хороший, там поется: «Дружба — это Манжерок, верность — это Манжерок…» Чем же провинилось это географическое название, что луначарцы сделали его средоточием всех кошмаров нашей жизни?
Не знаю. Думаю, режиссеру просто понравилось слово, понятие, звучное и вычурное, воспринимается фантазийно, позволяет, так сказать, обобщить.
Если бы жители алтайского села Манжерок, что у Катуни, увидели севастопольского «Городничего», они бы за свое село обиделись, может, даже жалобу к
...
Читати далі »
Переглядів:
811
|
Додав:
corg
|
Дата:
22.05.2011
|
|
Рихард ВАЙХЕРТ (22 травня 1880 ≈ 15 листопада 1961), німецький театральний режисер, один із найвизначніших представників експресіонізму в цьому виді мистецтва. Довідка
НІМЕЦЬКИЙ ТЕАТР ЕКСПРЕСІОНІЗМУ Під назвою «Театр експресіонізму» слід розуміти не якийсь окремий театр, а цілий художній напрямок у німецькому мистецтві сцени, котрий виник наприкінці Першої світової війни. Після трагічних воєнних років, передвоєнне мистецтво, презентоване перш за все творчістю Макса Рейнгардта, стало сприйматися як неприпустимо спокійне й марнославно байдуже. Режисери німецького експресіонізму стали шукати нових засобів театральної виразності, аби відтворити нове світосприйняття – воно базувалося на пафосі обурливого протесту й тотального заперечення. Театр їм бачився «духовним братством», причому в це братство включалися тепер і глядачі. Так вони протиставляли театр загальній роз’єднаності й ворожості. Ідея общини тепер постійно присутня в театральних деклараціях. В 1919 році в Берліні біло відкрито театр «Трибуна», і в маніфесті, що передував цій події, було сказано: «Замість протиприродного розділення сцени й залу має виникнути живий єдиний художній простір, котрий об’єднає всіх. Ми не хочемо мати публіку в звиклому сенсі, ми хочемо мати общину в суцільному просторі». Театр і повинен був сформувати й виявити нове світоспоглядання. В такому театрі режисер і актор часто виступали в якості проповідника, чи «пророка». Актор-пророк чи поет-пророк мали потрясати публіку, розгортаючи перед нею картини людських страждань. Сцена повинна являти в узагальнено-символічному вигляді картини бід та нещасть, смертей та хвороб. Режисери-експресіоністи вважали, що вартувало б розділити сцену на дві частини — на одній встановити кафедру для проповідника, а на іншій показувати нагляді приклади до проповіді. Спектакль в такому вигляді вельми походив би на сер
...
Читати далі »
Переглядів:
739
|
Додав:
corg
|
Дата:
22.05.2011
|
| |
