| Головна » Файли » Акторська майстерність |
Постаті. К. Т. Соленик
| 15.11.2010, 13:53 | |
КАРПО ТРОХИМОВИЧ СОЛЕНИК (1811-1851) Ім'я Карпа Трохимовича Соленика - українського й російського актора, одного з основоположників вітчизняного реалістичного театру першої половини XIX століття - знане сьогодні, головним чином, фахівцями, істориками культури. Проте був час, коли гриміло воно у багатьох містах України та Росії, викликаючи захоплення тисяч глядачів. Ось як писали про талановитого митця у пресі: "Виконуючи ролі з творів Грибоєдова, Гоголя, Мольєра, Соленик щодо заслуг своїх, у даному разі стояв, можливо, нарівні з тими письменниками" (петербурзький журнал "Пантеон", 1852 р.). І навіть якщо ця похвала й дещо перебільшена, творчість митця, який удостоївся її, варта глибокого вивчення, заслуговує на пильну увагу всіх, кому дороге минуле вітчизняного театру, його багаті традиції. Народився К.Соленик у м.Лепелі Вітебського повіту на Могильовщині (тепер Білорусь) в сім'ї тигулярного радника. Маючи намір дати синові вищу освіту, батьки відправили його до одного з кращих учбових закладів того часу - Віленського університету (1829). Провчившись півтора року на фізико-математичному факультеті, К.Соленик залишив навчання. Цілком ймовірно, що, як стверджували біографи актора Римов (псевдонім) та М.Костомаров, саме пристрасть до театру примусила юнака покинути університет. Відомо, що на межі 1831-1832 рр. Карпо Соленик вступив до мандрівної театральної трупи І.Штейна, що вважалася однією з найкращих в Україні. Спочатку працював суфлером, а коли несподівано захворів один із акторів, зіграв його роль. Дебютував він у 1832 р. у ролі Провора в комедії "Нечуване диво, або Чесний секретар" М.Судовщикова. Спектакль пройшов із великим успіхом й став тріумфом К.Соленика. Невдовзі, коли трупа І.Штейна розпалася, він прийняв запрошення відомого антрепренера Л.Млотковського. У 1835 р. ім'я молодого актора з'явилося на афішах пересувного Харківського театру. Не маючи будь-якої театральної школи, Карпо Трохимович за кілька років наполегливої праці досконало оволодів технікою гри. Постійні гастролі, щоденне спілкування з глядачем, уважне спостереження дійсності, як добірне насіння у благотворному грунті, знаходили відгук у серці митця, пробуджуючи творчу наснагу, художню фантазію. З усього цього черпав він багатогранну палітру для змалювання своїх сценічних образів. Характерно, що більшість рецензентів, які називали Карпа Трохимовича "комічним актором", вкладали в це визначення глибокий смисл. Манера гри Соленика містила новаторські, незвичні для того часу риси. Він був одним із перших в українському театрі, хто зумів розкрити змістовність комізму, показати багатство комічного через складну взаємозалежність сміху, гумору, патетики, трагізму й переходу одного в інше. Цю особливість його гри підкреслювали всі, кому довелося насолоджуватися нею. Провінціальний актор Синичкин із знаменитого водевілю Ленського, який бідує і в пошуках щастя переходить з однієї трупи до іншої; матрос із популярного водевіля Соважа і Делюр'є, котрий після багатьох років поневірянь повернувся на батьківщину і зрозумів, що його сім'я стала йому чужою; Фріц Штольце з драми Полєвого "Ломоносов" - гульвіса і вітрогон, вигнаний з університету, але людина з добрим серцем, яка віддала Ломоносову останній таляр - усі ці комічні ролі у виконанні Соленика набували рис високого драматизму, викликаючи у глядачів водночас і сміх, і сльози. Окрасою сцени стали створені ним образи Фамусова, Репетилова у виставі "Лихо з розуму" О.Грибоєдова, Хлестакова, Бобчинського, Оси-па в "Ревізорі" та Кочкарьова в "Одруженні" М.Гоголя, Блазня в "Королі Лірі", Полонія в "Гамлеті" В.Шекспіра, Кочергіна в "Акторі" М.Некрасова та ін. У кінці 30-х - на початку 40-х років про Соленика заговорили як про видатного митця. Преса одностайно визнала його майстром художнього перевтілення. "Цьому дорогоцінному каменю, - писала тогочасна харківська газета "Губернські відомості", - потрібне лише уміле полірування, і ви побачите, як заблищить він різнокольоровими вогнями". І в якій би ролі не виступав актор, у кожній з них він вносив щось нове, неповторне. Вершиною його творчості, вінцем слави були народні образи з українського репертуару: Виборний, Возний, Чупрун ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І.Котляревського), Шельменко, Стецько("Шельменко - денщик", "Шельменко - волосний писар", "Сватання на Гончарівці" Г.Квітки-Основ'яненка) та ін. Карпо Трохимович добре знав Україну, яку вважав своєю другою батьківщиною, гаряче любив її й досконало володів українською мовою. Виконання ним українських ролей виявилось полемічно загостреним проти реакційного трактування "образу малороса". Актор психологічно поглибив український національний типаж, зумів, як ніхто інший, проникнути у суть українського характеру, виліпити повнокровний, соковитий образ. "Він різко відрізнявся від інших тим, - писав у своїх мемуарах історик театру Н.Мизько, що особа українця, за його грою, виходила не простацькою, млявою і наївною до безглуздя, а сповнена внутрішнього життя і смислу, хоч іноді й такою, що приховує свій розум під машкарою простоти. Такий погляд доводить спостережливість і вірне чуття Соленика. В цьому відношенні він наче перший український актор... дай Боже, щоб і не останній!..". Карпо Трохимович працював у багатьох провінціальних мандрівних антрепризах. Зокрема, грав у Києві, Кишиневі, Воронежі, Одесі. Втім, основним містом діяльності актора був Харків. Виняткова вірність харківській сцені, у той час, коли його не раз запрошували в кращі театри Петербурга та Москви, є творчим подвигом. Як стверджують сучасники, К.Соленик любив повторювати: "Я - малорос, люблю Малоросію, і мені шкода розлучатися з нею". Творча діяльність митця тривала недовго. Він помер від сухот у розквіті свого таланту. Сценічні традиції Карпа Соленика залишились безіменними, але продовжували жити. Принципи реалістичного театрального мистецтва утверджував український професіональний театр другої половини XIX ст., зокрема його найвидатніші представники - М.Кропивницький, М.Старицький, І.Тобілевич, М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський. Вони дожили й до нашого часу і, переплітаючись з традиціями інших чудових акторів, склали той міцний фундамент, на який спирається сучасний український театр. Сталося так, що не збереглося жодної фотографії К.Т.Соленика. З часом загубилося й місце його поховання на харківському цвинтарі. І тільки у 1966 р. народний артист СРСР Олесь Сердюк розшукав його. На могилі митця було встановлено пам'ятник. | |
| Переглядів: 2056 | Завантажень: 0 | | |
| Всього коментарів: 0 | |
