«Все починається з любові» — переконаний режисер і автор інсценізації «Ночі...», режисер Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру заслужений діяч мистецтв України В’ячеслав Жила. Саме тому разом із директором облмуздрамтеатру ім. І. Франка Ростиславом Держипільським вирішив подарувати іванофранківцям виставу про те, чого ми всі найбільше бажаємо і заради чого живемо. Адже твір Гоголя просто просякнутий святковим почуттям всезакоханності. Всі герої — закохані одне в одного, всі інтриги та перипетії комедії — все тільки про любов. Про неї й музика, яку створив саме для цієї постановки відомий композитор, головний музичний редактор каналу СТБ Іван Небесний, який тісно співпрацює з такими відомими гуртами й митцями, як Сестри Тельнюк, Руслана Лижичко, Кріс де Бурр, і вже досить тривалий час пише музику для Метрополітен-опери та Мюнхенського симфонічного оркестру. Режисер пропонує не зовсім академічне трактування твору, і музика в ній стилізована, з фольклорною основою. У виконанні театрального оркестру під орудою головного диригента театру Богдана Курільця вона стала одним із найприємніших сюрпризів.

«Така вистава повинна бути в кожному колективі. Особливо на свята, коли люди йдуть у театр не просто на будь-що», — ... Читати далі »

Про український вертеп (шопку, яселка, бетлейку, бетлегем, бетлем тощо) — здавалося б, відомо майже все: що слово «вертеп» — це одночасно і ясла, і печера, і скринька для вистав, і сам текст лялькової вистави, і вид театру, і жанр; що у жанровому відношенні це один з різновидів середньовічної містерії, містерія з дивертисментом, містерія з інтермедією; обряд, забава, шкільна драма, вертепна драма, лялькова комедія, або навіть опера, зміст якої взято зі священного писання; що перший вертеп має церковнослов’янський напис «Року Христового 1591 збудований» (отже, вертепні вистави відомі в Україні вже від 1591 року); що розмір цього похідного будиночка, шафи або скриньки коливається в межах 75–150 см. заввишки, від 61 до 100 см. завширшки, і 35–55 см. вглиб; походження має чи то цілком самобутнє, чи то західне (чи то поганське, чи то православне, чи то католицьке); дуже схожий на католицькі яселка, презепіо, осуарії, статичні театри смерті; виконувався чи то скоморохами, чи то міщанами, чи то благочестивими людьми з мирян, чи то мандрованими дяк ... Читати далі »

Далеко не всім відомо, хто такі Певні.

Енциклопедія театрознавства подає скупі відомості: «Ніна Певна — українська акторка, яка разом зі своїм чоловіком Миколою Певним стояла біля витоків першого професійного українського театру в Ужгороді, заснованого товариством «Просвіта» у 1921 році, а з 1928 року була співтворцем Волинського українського театру в Луцьку під керівництвом і режисурою Миколи Певного».

Як зауважує Юрій Шерегій: «Дата 15 січня 1921 р. буде записана великими літерами в історії Західної України», бо саме цього дня Руський театр Товариства «Просвіта» в Ужгороді виставою «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» з Ніною Машкевич у ролі Марусі започаткував перший професійний театр на Закарпатті. На запрошення Товариства театр очолив Микола Садовський. Щоб підсилити склад трупи професійними акторами, він сприяв прибуттю до Ужгорода таких акторів, як М. Певний, П. Чухрай, О. Левицький, які, як вояки Української Народної Республіки, були інтернованими на Волині.

Про подальшу долю родини Певних йдеться в акції.

У програмі:

— фотовиставка «Історія одного альбому. Велич і трагедія родини Певних» — автор Зеновія Шульга;

— вистава Лесі Бонковської «Загублена в снігах Сибіру. Повернення» за участі акторів Львівського державного музично-драматичного театру ім. М. Заньковецької, заслуженої артистки України Лесі Бонковської, народного артиста України Степана Глови й учениці Льві ... Читати далі »

Будівництво нового театру в м. Сталіно (зараз м. Донецьк), було пов'язане з генеральною реконструкцією міста. 12 квітня 1941 року Донецький російський музичний театр відкрив свій сезон в м. Донецьку в новій театральній будівлі, спорудженій за проектом Л. Котовського, прем'єрою опери М. Глінки «Іван Сусанін».

Під час Великої Вітчизняної війни колектив театру був евакуйований у Киргизію, де проводив концертну діяльність і працював над створенням нових вистав.

В кінці січня 1944 року театр був реевакуйований в рідне місто і вже у вересні в театрі відбулася прем'єра опери Д. Бородіна «Князь Ігор».

У вересні 1947 року Донецький російський музичний театр був перейменований в Сталінський державний російський театр опери та балету.

2 жовтня 1977 року театру було надано звання «академічний».

В 1999 році Постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1999 року театру було надано ім'я А. Б. Солов'яненка. Цим актом було відзначено його служіння високому мистецтву і рідній державі, увічнена пам'ять про визначного співака, якого зростила Донецька земля.

Балетну трупу очолює художній керівник Донецького театру опери та балету ім. А. Б. Солов'яненко Писарєв Вадим Якович

Під час Першої світової війни у 1914—1917 воював в австрійській армії унтер-офіцером, був поранений, засуджений до розстрілу за ляпас офіцеру, був у облозі Перемишля, де ледве не загинув від голоду і холери. Потім потрапив у російський полон, працював на Турксибі, на каторжних роботах. Після втечі з Середньої Азії у тендері паровозу потрапив до України та за рекомендаціями львів'ян — художників був прийнятий до Театру М. Садовського, одночасно отримуючи освіту у Київському музично-драматичному інституті ім.М.Лисенка. З колективом театру пропрацював з 1917 по 1919, але видатних ролей на той час не зіграв. У 1919 виїхав з театром на Захід, але в Стрию шляхи Садовського та Бучми розійшлись.

У 1919 організував разом з давніми партнерами та кумирами «Новий львівський театр» у Дрогобичі, який мандрував Наддніпрянщиною. ... Читати далі »