Актриса Лариса Малеванная рассталась с родным театром БДТ им. Товстоногова, с которым ее связывали более 30 лет жизни. Теперь она предпочитает театр провинциальный. Играет в Красноярском ТЮЗе и ставит спектакли в Краснодаре.

О спокойной жизни не мечтает. Выпускает книги, пишет сценарии и продолжает учиться актерскому мастерству.

Российская газета: Лариса Ивановна, причиной вашего ухода стал многолетний простой, отсутствие ролей? А компромисс не для вас? Например, перейти в другой театр или остаться и гордо носить звание "актрисы БДТ".

Лариса Малеванная: Причиной ухода стало то, что отрезок моей жизни длиною в 31 год завершился. Он давно уже состоял из одних компромиссов, только страшно было это осознать. Страшно было искать себя новую, иную. Меня никто из БДТ не гнал, я ни с кем не поссорилась, но когда ушла - почувствовала облегчение и даже радость от неожиданно обретенной свободы.

Познавая себя

РГ: Считается, что актеры не могут жить другой жизнью - без любимой работы, без ролей.

Малеванная: Оказалось, что я могу. И вообще, мы плохо себя знаем. Мы ценим состояние стабильности. Стабильная работа, стабильная семья - это очень хорошо. Но если стабильность постепенно превращается в застой - надо подумать о том, как спасаться. Стабильность - враг развити ... Читати далі »

Після 1990-х польському театру вдалося продовжити свій розвиток, стати сучасним, молодіжним і агресивним. Мацей Новак, учень легендарного професора Збіґнєва Рашевського, був серед «реаніматорів» національної сцени. Коли нависла загроза знищення польського театрального державного архіву, він разом із колегами розробив проект Інститут Театру. Новак приїздить до Києва, а потім і до Харкова, щоб провести публічні лекції в межах спільного проекту книгарні «Є» та Польського Інституту у Києві «Європейський досвід: Польща».

У. Т.: Ваша країна успадкувала організаційну структуру театрів із комуністичних часів – систему фінансованих державою репертуарних закладів. Чи була якась оптимізація цієї системи, спроби змінити її на зразок, скажімо, англійського театру?

– Британської системи ми боїмося як чорт кадила. Новації в тамтешній структурі публічних послуг, роблені під диктовку «чиказьких хлопчиків» за часів Марґарет Тетчер, призвели до ліквідації державних театрів, а затим зникли й відповідні практика та естетика мистецтва. Так само сталося у США чи Іспанії. Але це робити слід інакше. Нам куди ближчий німецький досвід, коли державні театри становлять фундамент. Звісно, 120 держтеатрів (драматичних, лялькових, музичних), що діють зараз у Польщі, показують дуже різний, часто навіть компрометуючий рівень. Та не можна рубати з плеча. Звісно, слід реформувати діяльність цих інституцій. Однак незайве усвідомлювати: коли їх забракне, ініціативу ... Читати далі »

Цієї неділі до Чернівців завітав балет Донецького національного академічного театру опери та балету ім. Солов'яненка. Під акомпанемент академічного симфонічного оркестру Чернівецької обласної філармонії донецькі солісти та артисти поставили "Лісову пісню" Лесі Українки. Приурочили виставу до 140-річчя з дня народження відомої поетеси.

Одначе основним меседжем східноукраїнських артистів чернівецькій публіці була ідея єднання, адже гастролі театру відбуваються у рамках акції "Схід і Захід разом", яку активно патронує перша леді держави.

Що саме привабило чернівецького глядача – бажання підтримати акцію чи можливість на власні очі побачити відомий далеко за межами України донецький балет – не відомо, проте зала філармонії була переповнена, а квитки розпродані задовго до вистави.
Чернівецький оркестр вперше акомпонував балету

Диригент Донецького національного академічного театру опери та балету Віктор Олійник каже, концерт видався на славу. Те, що відбувалося на сцені, дуже вдало і гармонійно поєдналося з тим, що відбувалося в оркестровій ямі. Донецькому балету і чернівецькому оркестру вдалося порозумітися, тож результат перевищив навіть найсміливіші сподівання організаторів і самих акторів.

– Артисти балету вперше виступили на сцені філармонії. Зазвичай вистави відбуваються у приміщеннях драмтеатру чи оперного, – зауважив пан Олійник. – Ц ... Читати далі »

Ріттель-Кобилянський — єдиний українець, удостоєний премії Європейського фонду культури, а торік Костянтина було визнано кращим у Європі виконавцем партії тореадора в опері Бізе «Кармен». Його прадід Павло Юліанович був рідним братом знаменитої письменниці Ольги Кобилянської, офіцером царської армії, який служив у Нальчику. Книжки своєї прабабусі співець перечитав усі, оскільки до початку вокальної кар’єри навчався в Київському національному педагогічному університеті ім. Драгоманова. Але співець також акцентує, що ніколи не спекулював на імені видатної родички.

Днями до Львова співця привела приємна місія — виступ на урочистостях із нагоди 60-річчя творчої діяльності на сцені Театру ім. М. Заньковецької заслуженої артистки України Любові Каганової. Костянтин називає Любов Яківну своєю «другою мамою». І в цьому — нічого дивного: батьки Костянтина — Світлана Кобилянська та Олександр Ріттель — працювали колись у львівському театрі.

— Досі в гримувальній тьоті Люби є канапа, на якій мене, тримісячного, сповивали, — розповідає «Дню» Костянтин Ріттель-Кобилянський. — Та й узагалі — це не просто Театр ім. М. Заньковецької, а цілий театральний квартал. Цей театр завжди був рідним домом. Низький уклін Федорові Стригуну (художній керівник заньківчан. — Т.К.) за те, що не звільняє літніх акторів. Цим він подовжує їм віку. І це не порожні слова — знаю, як буває в інших театрах: звільнені корифеї швидко й непомітно відходять, а театри залишаю ... Читати далі »

АННІ ЖИРАРДО

Анні Жирардо довго й мужньо боролася все життя, задовго до вересня 2006 року, коли вперше почула свій страшний діагноз. До весни в Парижі актриса не дожила лише один день. У віці 79 років її не стало, пише mk.ru. Зухвала, з викликом, невгамовна, приваблива якимось внутрішнім зламом і пронизливою печаллю міланська повія, закохана в Рокко (Ален Делон) і жінка, яка гине від 13 ударів ножем його брата Сімоне (Ренато Сальваторі, майбутній чоловік актриси) із «Рокко і його братів» Лукіно Вісконті. Із цього чорно-білого шедевра могла б і розпочатися по-справжньому величезна слава майбутньої легенди французького кіно Анні Жирардо, але їй довелося чекати свого часу майже десять років, щоб у 70 — 80-ті роки ХХ ст. увійти в історію як найуспішніша актриса Франції.

Актриса тричі отримувала «Сезара» і по одному разу — премію Венеціанського і Каннського кінофестивалів. Випробувала всі жанри — від невигадливої комедії з Луї де Фюнесом до проникливої драми у Вісконті. То перебивалася випадковими ролями в паризьких театрах, то грала у фільмах, які в прокаті неодноразово перевищували поріг у мільйон глядачів. Знімалась у таких різних режисерів, як Марко Феррері («Діллінджер мертвий»), Клод Лелюш («Знедолені») і Міхаель Ханеке. Її матінка в «Піаністці», яка спала з дочкою (Ізабель Юппер) в одному ліжку і не давала тій проходу, часом здавалася набагато страшнішою, ніж весь доволі нестерпний для перегляду фільм. За цю роль вона й отримала свою Каннську нагороду.

У пам’яті глядачів Жирардо так і зали ... Читати далі »

На сцене "Сузирья" временная группа "Малый Атомный Театр" под руководством Павла Юрова показала спектакль "Депо 'Северное'" по "Фантомным болям" российского драматурга и кинорежиссера, яркого представителя "новой драмы" Василия Сигарева. Новую историю о старом увидела в спектакле АНАСТАСИЯ ГАЙШЕНЕЦ.

Современная драматургия для украинской театральной школы – как перемещение на ощупь по незнакомой территории, чреватое разбитым лбом, что особенно пугает режиссеров, имеющих какой-никакой авторитет. И даже у молодежи, которой при таких раскладах все карты в руки и от которой никто не ждет особой виртуозности, в большом дефиците свежесть, смелость и дерзость. Поэтому неудивительно, что далеко не шедевральная, но живая и дышащая постановка "Депо 'Северное'" по пьесе "Фантомные боли" молодого российского драматурга и кинорежиссера Василия Сигарева обратила на себя внимание театральной общественности. Общественность даже включила спектакль в Международный смотр молодой театральной режиссуры, который "Депо 'Северное'" и закроет сегодня вечером.

Сами создатели – временная группа "Малый Атомный Театр" под руководством Павла Юрова – без лишней скромности назвали свой спектакль "метагиперреалистичный трагистеб-транс". И в этой претенциозной дефиниции зашифрованы коды доступа к жесткому тексту Сигарева, пару лет назад ярко дебютировавшего в кино не менее жесткой историей "Волчок". В постановке есть и транс, и стеб, и гиперреализм, и трагедия – и все это невнятно, но честно сплетается в историю о любви и человеческом достоинстве, неожиданно проявляющихся в опустившемся мире, так что "чернушная", на первый взгляд, история звучит светло и вдохновляющее.

В сторожке маленького трамвайного депо "Северное" грязно и убого: мусор на полу, грязный матрас на скрипучей кровати, шипящее радио, окурки, б ... Читати далі »