В Івано-Франківському академічному облмуздрамтеатрі ім. І. Франка вперше за всю його історію працює режисер-жінка. Олена Шапоренко з Національного наукового центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса в Києві, відома своїми експериментальними постановками, спробує прилучити місцеву публіку до традицій постмодерного інтелектуального театру. Все, про що можна дізнатися до прем’єри, — в ексклюзивному інтерв’ю з режисером і артисткою Оленою Шапоренко.

- Пані Олено, розкажіть, чим займається науковий центр імені Леся Курбаса?

— Науковою діяльністю в театральній сфері, якщо коротко. Тобто там працюють дослідники, які вивчають сучасний театр, театр Курбаса відповідно, тобто театр модерну, що пов’язаний з реформами європейського театру минулого століття, і те, як ті новації тепер позначаються на нашому просторі у постмодерному культурному середовищі. Крім наукових дослідів, у Центрі відбувається й практична діяльність, що полягає у створенні експериментальних постановок, цілих театральних проектів.

Це не є репертуарний театр, як у нас заведено сприймати театр, а скоріш дослідницькі й експериментальні сценічні проекти, в яких ми намагаємося вирішувати ті чи інші мистецькі проблеми. Наприклад, львівський «Театр у кошику» та Ірина Волицька «прописані» до Центру Курбаса. Вони є однією з ланок нашого центру. Я там поставила дві вистави, коли розробляла проект з відкриття імен у сучасній драматургії. Проект «Трійця Лідії» базувався на творах українського драматурга Лідії Чупіс, котр ... Читати далі »

Щорічна ніч мистецтва «Re: wizje» нещодавно відбулася у Варшавському Палаці Культури. В свою дводенну програму разом з естетичними вишукуваннями сучасного мистецтва включала також проект «Skin» - інтерактивний танцювальний театр. У ньому артисти: професійні танцюристи і музиканти разом зі своєю публікою творили танець дотиків. Хоча їх намацування меж людського тіла і виглядало деколи безглуздо, але в той самий момент щось тонке і дуже майстерне звучало в самому повітрі. Роздумам про інтерактивний театр я і присвячую цей нарис.

Говорячи про театр, я не беруся оцінювати його сучасні прояви у мистецтвознавчому ключі, мене, головним чином, цікавить аналіз внутрішньої структури театрального світу - універсуму, що підкоряється своїм власним законам функціонування і принципам взаємовідносин із публікою. На порядку денному, в такому випадку, одвічне питання про владу.

Від авторства до співавторства

Для початку варто відзначити, що на сьогоднішній день структура і дискурс театру переживають процесс трансформації, сущність якої полягає у зміні традиційної композиції відносин між публікою, твором та автором.

Театр - це мо ... Читати далі »

"Біда в тому, що режисери – це я переконався на власному досвіді – не читають п’єс сучасних українських драматургів. Натомість, як спосіб самозахисту, вкотре пережовують тезу, що нинішня наша драматургія – слабка. Але коли починаєш конкретну розмову про ту чи іншу п’єсу, у відповідь чуєш загальні фрази. Як на мою думку, режисерам легше ставити відомі твори – тут щось запозичив, там щось смикнув – і вже є нібито власна інтерпретація. “Попектися” на п’єсах Шекспіра, І. Карпенка-Карого чи Лесі Українки практично неможливо, навіть невдачу можна замаскувати під творчий пошук, осучаснення, експериментальний варіант… А от із першопрочитанням п’єс сучасних авторів – складніше: треба самому придумувати, шукати, тобто співтворити разом із драматургом, мимоволі пошкодуєш за тими часами, коли суворі комісії з Києва препарували репертуар театрів: скільки у ньому класичних п’єс, творів сучасних авторів тощо..."

ПОВНИЙ ТЕКСТ МАТЕРІАЛУ>>>